Знаменитий режисер Стівен Спілберґ і трагічні сторінки закарпатської історії
Достеменно відомо, що всесвітньовідомий американський режисер, лауреат численних нагород Стівен Спілберґ має українське коріння. Його обидва дідусі народилися в Україні, один – в Одесі, інший – у маленькому селі поблизу Кам’янця-Подільського.
Тільки прізвище родини тоді вимовлялося трохи по-іншому – Шпільберг. Також, мабуть, буде цікаво, що автор «Війни світів» та «Індіани Джонс» є продюсером документального фільму про трагедію закарпатських євреїв під час Другої світової війни.
У рідний край – через півстоліття
Закарпатцям цей фільм варто подивитися, адже в ньому – сторінки нашої спільної історії, показано живих свідків Голокосту, колишніх мешканців нашого краю, які приїжджають на рідну землю через 50 років розлуки. До нашої редакції ліцензійну копію цієї стрічки надіслав колишній мукачівець Колломан Верецьки, який нині мешкає у Відні. Виявляється, він регулярно переглядає наші газетні матеріали, а якось вирішив навіть зателефонувати.
«Пан Верецьки розповів, що не погоджується з твердженням в одній із публікацій про те, що нібито в Мукачеві після війни радянська влада купувала у євреїв будинки, – розповідає головний редактор Юрій Клованич. – Насправді більшість власників уже ніколи не повернулися додому з концтаборів, а в тих, що вижили, – майно часто просто відбирали. У будинку, де мешкала родина Верецьких, розквартирували офіцерів. І коли власники спробували пожалітися, то почули у відповідь: «Якщо вам ще дороге життя – сидіть тихо, а інакше знову згадаєте про тюремну баланду…»
Свідків тих часів залишилося вже дуже мало. Однак сам К. Верецьки більше не хоче згадувати про те, що відбувалося у 1940-роках. Натомість надіслав фільм Стівена Спілберґа, мовляв, «там усе вже сказано». У стрічці – спогади п’ятьох очевидців Голокосту, всі вони – угорські євреї. Наприклад, Ірен Зісблатт народилася в селі Поляні на Свалявщині, а Рене Файрстон – в Ужгороді. Але вже піввіку вони громадяни Сполучених Штатів Америки. І, мабуть, не сподівалися, що колись побачать місця, де народилися й виросли… На Закарпаття приїхали разом із дітьми. Ірен із донькою їде в рідне село, однак на місці батьківської хати тепер – чийсь котедж. Дуже зворушливою натомість є зустріч із нянею, бабцею Марійкою, що доглядала колись за маленькою Ірен. Рене також розповідає своїй доньці про пережите. Показує Ужгород – пішохідний міст, єврейський квартал, синагогу, дуже здивована змінам. На храмі вже немає величезної зірки Давида, а в середині – нині зал філармонії. І нарешті – отчий дім, що знаходиться одразу біля «університетських» сходинок, що на площі Корятовича. Але там також усе перебудовано, лише хвіртка залишилася та сама. Зачинена…
У фільмі також розповідь про події березня 1944 року, коли війська СС прибули в Угорщину та Закарпаття, аби впродовж шести тижнів реалізувати одну з найкривавіших акцій в історії людства. За цей період у концтабір Аушвіц, організований на території Польщі, було вивезено 438 000 угорських євреїв. З них більша частина загинула вже у перші дні – у газових камерах або від голоду, хвороб і знущань, спалена у печах крематорію.
Стівен Спілберґ уперше звернувся до теми Голокосту ще на початку 1980-х, однак лише 1993 року зумів зняти, до речі, найдорожчий чорно-білий фільм ХХ сто ліття – «Список Шиндлера». Стрічка здобула 7 «Оскарів». Утім режисер відмовився від, як він сам сказав, «кривавих гонорарів», які виявилися чималими (світовий прокат приніс 321 мільйон доларів). Натомість заснував благодійний фонд «Шоа» (Shoah). Мета фонду – збереження письмових свідчень, документів, інтерв’ю з жертвами геноциду. За ці гроші й було через п’ять років знято «Останні дні».
«На Пасху ми потрапили у нове рабство…»
На жаль, широкому колу закарпатців цей фільм подивитися ніде. А ось свідки тих трагічних подій ще здатні розповісти дослідникам багато подробиць. Один із них – 82-річний Юліус Ріхтер, який мешкає у Берегові. Колишній в’язень Аушвіцу вирішив записати свої спогади. Як він каже, «для нащадків, аби пам’ятали…» Пропонуємо вашій увазі уривки з цієї невиданої книги.
«Березень 1944 року. У Берегові влада захопила найбільш авторитетних і багатих євреїв міста й навколишніх сіл як заручників. Їм дали завдання зібрати мільйон пенге. Коли виконали це, з’явилося нове – зібрати ще один мільйон, а також принести ювелірні вироби із золота й срібла… У той час, коли «юденрот» (єврейська рада) збирала гроші, було наказано скласти точний список усіх членів сімей нібито для отримання хлібних карток. Так влада змогла суворо контролювати всіх. Одночасно почалося виселення єврейських родин із їхніх будинків…
До нас прийшов поліціянт із гвинтівкою і два представники муніципалітету, які стали вимагати здати їм перські килими, картини художників (чого в нас ніколи не було), а також гроші, які залишилися, ювелірні вироби. Згідно зі списком перевірили склад сім’ї, після чого описали майно, наказали взяти з собою побільше продуктів, квартиру закрили, опечатали, нас посадили на віз, на якім уже була інша родина, й повезли в гетто…
Першими виселили сільське населення. Для тимчасового розміщення використали синагогу. Поліцаї наказали взяти з собою столярні інструменти й розібрати лавиці, стільчики, столи, що були прикріплені до підлоги. Все це відбувалося у суботу, хоч, як відомо, юдеям цього дня суворо заборонено працювати.
Після війни синагогу переоб ладнали на будинок культури й розваг, але я жодного разу не заходив сюди, принципово. І тепер, проходячи поряд, мені досі вважається стукіт ломів, молотків, сокир – з дня тієї пам’ятної суботи, коли виламували обладнання з підлоги…
Поселили на території цегельного заводу у Берегові: тут, у гетто, утримували близько 8 тисяч чоловік, в тому числі стариків, жінок і дітей.
Спочатку ми не голодували, а харчувалися зі спільного котла – варили суп із квашеної капусти з квасолею. Однак гігієнічних умов не було (мали викопану яму), а води з криниці вистачало лише для миття рук; спали на землі на принесених з дому речах…
Події вислання нас до гетто збіглися зі святкуванням Пейсах (Пасхи), яке відзначають у пам’ять про звільнення юдеїв від єгипетської неволі. Двадцять століть тому цей день святкували апостоли разом із Ісусом Христом. Ось такий сумний збіг обставин – і свято свободи, і нове рабство…»
Повернення з «пекла на землі»
«Охороняли територію гетто поліцаї. А відправляла людей польова жандармерія, відома своєю жорстокістю. Заганяли у вагони з написом, який свідчив, що вони призначені для перевезення коней. Окрім продуктів, нам заборонили брати з собою будь-що з власних речей. Жандарми забирали документи, папери, фотографії, скидали все на одну купу й спалювали. При обшуку принизливо поводилися з жінками, їх називали «смердючими жидівськими курвами». Дівчата плакали, а жандарми голосно реготали. У вагони заштовхували по 80 чоловік і більше (оскільки всі члени родин хотіли бути разом). Тут розмістили також діжку з водою. Ми змушені були пити цю воду, що мала запах і присмак кислої капусти, і це викликало ще більшу спрагу… У вагоні ми не спали, оскільки не могли лягти, а лише сидіти або стояти. Треба було справляти свої потреби (у вагоні разом були і жінки, й чоловіки), а робити це було нікуди…
Минуло кілька днів, доки нарешті хтось здогадався виламали з підлоги дошку. У вагоні – спека і сморід, особливо страждали діти, немовлята безперестанку плакали. Люди нервувалися, галасували, нетерпимо ставилися одне до одного. Призначений староста намагався заспокоїти всіх, але дарма. Напруга особливо зростала на зупинках.
Нас знову підло обманули. Адже казали, що везуть у місто Кечкемет, де нібито потрібно збирати фрукти. Але після станції Чоп старики побачили, що повернули зовсім в інший бік. Їхали близько тижня. І коли потяг учергове зупинився, ми вже не знали, де перебуваємо. Двері розчинилися. Через знесилення й нестачу повітря (у вагоні було тільки невеличке заґратоване віконце) люди буквально повалилися з вагону.
Я вийшов і побачив під своїми ногами юдейські реліквії – «тфілін», котрими була всипана вся територія плацу. Ми були змушені йти прямо по них. Зробили це навмисно, аби ще раз нас принизити. На відстані я побачив есесівців, які мали в руках гвинтівки й товсті кийки. Саме тоді нас охопив страх…
До нас підійшли чоловіки у строкатому одязі з номером на грудях. Вони тихенько всім казали: «Юнг махен унд арбайтен ґейн» (тобто: «Покажи себе молодим і намагайся йти працювати»). Ще казали, аби члени родин трималися разом. У той самий час прибулих стали розподіляти: працездатних чоловіків в одну колону, працездатних жінок – в іншу, в окрему – старих і дітей. Із собою з вагону брати нічого не дозволили.
Я став оглядатися довкола: велика територія, оточена високими бетонними стовпами, між якими – колючий дріт у два ряди, над стовпами – прожектори, а віддаль – високі башти (як пізніше з’ясувалося, це була службова есесівська охорона). Рухаючись вперед, ми спостерегли на окремих, відгороджених колючим дротом територіях, як бігали, ходили, гралися діти, інде – зосередили циган (чоловіків, жінок і дітей). Ці «життєві картини» викликали спочатку відчуття хибного спокою й незагрозливості…
Наша колона рухалась далі. Попереду стояв есесівець. Показуючи на мене, спитав, скільки мені років. Я сказав, що вісімнадцять і що хочу працювати (хоч насправді мав лише 16). Він махнув рукою й відправив убік, де вже стояли чоловіки. Лише пізніше я дізнався, що якби мені вказали в інший бік, то не зміг би тепер описувати ці події…»
Спогади Дюсі-бачі вражають подробицями. Він досі все чітко пам’ятає: як в’язнів весь час перераховували, як мучили голодом, а люди через це подеколи перетворювалися на хижих звірів.
«Пригадаю, як ми спали у бараках, то зусібіч чулося аритмічне дихання, істеричні викрикування сонних, бурмотіння молитов. Через вікна блоку просочувалося світло, то збільшуючись, то зменшуючись – це було полум’я труб крематоріїв. Нам уже тоді було відомо про газові камери й про крематорії від інших в’язнів. Це й було, мабуть, пекло на землі… Я дуже тихо плакав, згадуючи тата й маму, не відаючи, що з ними. Знаючи лише одну молитву – «Слухай, Ізраїлю», я проказував її…»
16-річний Юліус Ріхтер мав номер-татуювання А-4912, який зберігся на все життя. Вранці в’язням видавали 250 грамів сурогату кави, 250 – хліба та замінник маргарину. А потім цілий день – тяжка праця у будь-яку погоду. Він трудився у нелюдських умовах у концтаборі «Моновіц» на будівництві хімічного комплексу IG Farben, брав участь у зимовому «нічному марші» у табір «Дора», де виготовлялися ракети «Фау», до якого дісталися одиниці…
Щодня він чекав кінця війни. На той час уже був такий слабкий, що ледь щось пам’ятає, лише уривки. Звільнили в’язнів англійці. Після лікування у шпиталі Юліуса відправили до Праги, потім у Будапешт і нарешті – додому.
«У Чопі я дізнався, що прибув уже в іншу країну – в радянське Закарпаття. На вокзалі мене зустріла мама. Вона також повернулася з концтабору».
Згодом хлопець влаштувався комірником у їдальні, потім працював у комісійному магазині. Нині Юліус Ріхтер вже давно на пенсії. Живе одинаком, мама померла, а він так і не одружився. Зізнається: боявся заводити дітей, побачивши, що з ними робили нацисти у концтаборах. Все своє життя присвятив розв’язанню питання, яке його турбує відтоді: чому все так сталося з ним і його народом? Однак однозначної відповіді так і не знайшов. Тому, вважає, й потрібно нагадувати прийдешнім поколінням про всі жахіття минулого. Аби ніколи такого не повторилося…
Олександр Ворошилов