На Закарпатті унікальний Буштинський парк відданий під сільськогосподарські ділянки…

Закарпатський «Артек» у Буштині, в якому колись відпочивали піонери зі всього Союзу й соцтабору, нині – лиш величезна руїна… На перший погляд, відоме селище міського типу Буштино на Тячівщині – дуже благополучний населений пункт. Зрештою, розкинувшись попри жваву трасу, маючи 8,5 тисяч населення, причому населення працелюбного, яке не сидить на місці, нарікаючи на державу, а шукає можливостей заробити, – воно не може бути занедбаним.
Закарпатська авіація

Щоправда, інакшої думки старожили села. «Збудували 11 церков і думають, що від того стануть кращими. Але це не так. У нас було стільки всього – все продали, все зруйнували!» – різко висловлюється Ірина Юріївна Марчак, яка 60 років тому приїхала до Буштина вчити школярів української мови.

Справді, за Радянського Союзу Буштино було настільки розвинене, що йому б могло позаздрити навіть чимале місто. Давнє селище (перша згадка – з XIII століття), яке першими залюднили ув’язнені й кріпаки (саме тому, за однією з версій, назва розшифровується як «сумний край»), до приходу Радянської влади не вирізнялося чимось видатним, а в другій половині ХХ століття стало відомим, напевно, на весь Союз і за кордоном.

По-перше, завдяки відомому заводу «Електроавтоматика». Відкрився він як філія Ульяновського приладобудівного заводу 1970 року і тоді ж випустив свою першу продукцію – амортизатори. З часом «Електроавтоматика» відділилася від Ульяновська й стала самостійним підприємством, на якому трудилося близько 2 тисяч працівників. А відколи завод почав випускати техніку з обробки польотних даних для військових і пасажирських літаків, його престиж в СРСР зріс до небаченої висоти: у Буштині трудилися провідні спеціалісти галузі з Києва, Харкова, Ленінграда, а Київський інститут цивільної авіації погодився брати працівників заводу на навчання поза конкурсом. Його викладачі навіть приїжджали до селища, аби приймати іспити, «не відходячи від конвеєра». Чимало зробила «Електроавтоматика» і для впорядкування селища. Так, завод профінансував 12 кілометрів газопроводу низького тиску між Тереблею і Буштином. Крім того, його керівник Михайло Азарія пролобіював будівництво 25 кілометрів газопроводу високого тиску від Ізи до Тереблі, за яке заплатило Міністерство авіаційної промисловості. А ще – завод побудував одинадцять 5-поверхових будинків, дитсадок, АТС, поштове відділення.

У 90-х для заводу, звісно, настали скрутні часи. Він боровся за виживання, перекваліфікувався на виробництво опалювальних бойлерів, автоматики для газових котлів, газових конвекторів, побутових ваг. Працівників довелося скорочувати, відправляти у вимушені відпустки. На жаль, нічого не допомогло: завод діє й нині, але трудиться на ньому лише кілька десятків людей, та й ті в півзміни. На жаль, мені не вдалося зустрітися з нинішнім директором «Електроатоматики» Миколою Левицьким, щоб розпитати, чи має підприємство бодай якісь перспективи: пан Микола якраз приймав перевіряльників із КРУ й послався на брак вільного часу.

Сільський зоопарк

Не менш знаковою для буштинців була діяльність лісокомбінату. Він був створений 1958 року через об’єднання місцевих ліспромгоспу, лісгоспу й лісозаводу. Працювало на підприємстві до 2400 чоловік. Виробляли пиломатеріали, фанерну сировину, вікна, двері. У 1965 році на Буштинському лісокомбінаті відкрили меблевий цех, де виготовляли передпокої, тумбочки тощо. За рік відкрився ще й цех художніх меблів. Це підприємство так само багато будувало, зокрема спорудило санаторій-профілакторій, який для лікування використовував місцеву мінеральну воду. Щороку в ньому оздоровлювалися близько 1200 людей. Але насамперед запам’яталося створенням… зоопарку. Нині в це важко повірити, але колись у Буштині постійно діяв зоокуток-звіринець на площі 7 гектарів. Створили його 1962 року «з метою збереження флори і фауни наших лісів, розмноження окремих її видів та виховання в людей любові до природи та її багатств». Містився він на території тутешнього дендропарку, також створеного лісокомбінатом. У зоопарку жили бурі ведмеді, сірі вовки, дикі кабани, олені, борсуки, козулі, чимало видів птахів: фазани європейські, фазани монгольські, орли, пугачі, павичі, лебеді тощо. Поряд діяв рибник, де розплоджували рідкісні види іхтіосвіту краю – дзеркальних коропів, дунайських лососів, тисових мерен та інших.

У заростях борщівника

Можна не сумніватися, що зоопарк був улюбленим місцем прогулянок як для тутешніх жителів, так і для численних відвідувачів селища. А дітей зі всіх куточків Радянського Союзу та з-за кордону в Буштині в радянські часи було дуже багато, адже тут діяв відомий піонерський табір «Тиса», який називали закарпатським «Артеком».

Величезний комплекс, розміщений на 60 тисячах квадратних метрів, мав 16 будинків, басейн, спортивний майданчик, клуб тощо. Він щороку приймав понад півтори тисячі дітей як із Закарпаття, так і з Києва, Москви, Прибалтики, Чехословаччини, Угорщини, Румунії.

На жаль, тепер від табору лишилися лише спогади. Продовжуючи кримські аналогії, нині «Тису» можна радше назвати закарпатським Херсонесом. Ось тільки в табору процес перетворення на руїну відбувся значно швидше, аніж у древньогрецькому місті.

Прогулянка Буштинським парком викликала гнітюче враження. Унікальний сад, у якому росте близько 130 видів рідкісних дерев і рослин (зокрема магнолія, явір турецький, тис, бархат амурський, горіх чорний), нині відданий під сільськогосподарські ділянки, тож не дивуйтеся, якщо фактично серед лісу знайдете насадження кукурудзи чи картоплі. Сам же табір фактично повністю зруйнований. Його корпуси й будиночки з вибитими вікнами потопають у заростях борщівника, рибники вкрилися ряскою й стали оселею для легіону жаб, а не рідкісної риби. Враження, що тут роками не ступала нога людини. На всіх будівлях – страшна печать занепаду й руїни. Подейкують, що територію табору викупив якийсь підприємець і планує створити відпочинковий комплекс. Але принаймні станом на сьогодні абсолютно не видно, аби в «Тисі» велися якісь відновлювальні чи будівельні роботи. Гуляючи порожніми занедбаними алеями, обабіч яких сумно стоять розбиті ліхтарі, важко уявити, що колись у цій місцині відпочивали тисячі дітлахів.

На жаль, мені не вдалося з’ясувати, чи є в табору бодай якась перспектива. Голова селища, почувши, що розмовляє з журналістом, відмовився відповідати на будь-які питання й поспішив зникнути.

«У нас був селищний клуб із величезним залом, було летовище – за три карбованці можна було дістатися Ужгорода, велике підприємство «Холодильник», що переробляло ягоди, овочі й фрукти, – тепер усе це знищено. Щоб відновити втрачене, потрібно активно працювати щонайменше 10 років. Скаржаться, ніби в усьому влада винна. Це – неправда. Ніхто з Києва чи Ужгорода не приїхав розікрасти й знищити те, що було в Буштині. Зробили це самі люди!» – переконана Ірина Юріївна Марчак.

При підготовці статті використано інформацію з книжки Дмитра Копинця «Селищу Буштино – 630»

Юрій Лівак, “Старий Замок “Паланок”