Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… Сила звички
Ну, все правильно. Вибори щойно скінчилися, а ціни вже рвонули як навіжені. Причому у великих торгівельних мережах ще тримаються, а от базарники просто оскаженіли. Відчутно, що всякі неофіційні побори з них різко зросли. Активізувалися численні депутати різних рівнів. Колись Шуфрич назвав отак різних бритоголових хлопців у чорних шкірянках, які тусувалися по Мукачеву під час виборів 2003-2004 рр. Тепер більшість подібних типів справді отримало мандати і прагне швидше повернути собі гроші, витрачені на високоінтелектуальну кампанію. Плюс от-от приймуть новий Податковий кодекс, від якого увесь малий бізнес полізе у тінь. Але базарному торгівцю куди ховатись? Для нього настають найбільш чорні дні. Хіба що невмирущі бабусі відновлять підпільні точки, де цілодобово продаватимуть алкоголь для перевірених клієнтів. Це така собі ужгородська рулетка – в одному з десяти випадків можна лишитися живим після такого пійла.
Поважні люди просто на очах перетворюються на бомжів. Це називається краще життя уже сьогодні. А що робити! Чучка колись пропонував посадити багато-багато дубів. Всі розуміли, що він мовить не тільки і не стільки про дерева. А от Балога говорити не став – просто посадив в Ужгороді 50 подарованих ним місту сакур. Теж із натяком. Сезон нібито і не посадочний, але ж спека неймовірна, майже літня. Поки що всі з усіма дружать, бо ще не встигли розсваритися. Дерибан ще це не почався. От почнеться, тоді наше суспільство знову, так би мовити, політично структурується. А поки що як у витверезнику: усі посміхаються одне одному, всі мучаться з тяжкого бодуна (після таких-то виборів!), всі хочуть кудись на свіже повітря, але де його взяти! Наступний рік обіцяє бути роком жорсткої економії.
Модними стануть салати із кропиви, кульбаби і лободи. Так і бачу глянцеві журнали із кольоровими фото відповідних страв – дешево і сердито. Преса на ці вибори мало чим вплинула. Газети агітували за одних, а низові агітатори у підворітті – за інших, причому значно ефективніше. Нічого, ми все одно служитимемо читачам – розповідатимемо, чи є життя після виборів, як страждати з найменшим болем. В історії України було багато продовольчих труднощів. Так от, під час великих голодів найкраще виживали села, загублені посеред лісів (гриби-ягоди), а також приморські (риба). Моря під Ужгородом, на жаль, немає, зате ліси ще не всі винищили. У принципі є нині ледь помітна тенденція переселятися з приречених міст у сільську місцевість. Але більшість все-таки тікає взагалі за кордон.
Там на нас вже дивляться вовком. Ще, правда, не відстрілюють, але все попереду. До якої ганьби ще треба дійти, щоб жахнутися і почати одужувати? Схоже, що ми від найглибшого дна ще далеко. Ще не всі втратили людську подобу, то ж деградація продовжуватиметься і далі. Господи, скільки народів свого часу жило на наших благодатних землях. Хтось спився, як скіфи. Хтось пішов завойовувати цілий світ і надірвався, як гуни. Хтось утік, як готи. Хтось асимілювався, як таври. Хтось зледащів, як античні греки. Але сучасні українці творчо врахували увесь їхній досвід. Наша нація застосовує до себе геть усі мислимі і немислимі способи суїциду одночасно.
Ми страшенно багаті і талановиті, тому хочемо себе спершу забальзамувати, потім спалити, а відтак попіл поховати у труні – щоб усі задоволення в комплексі. Тому публіка голосує за всі партії, які лиш можна уявити – аби кожної тварі по парі. А ті починають дружити – не тільки між собою, а й проти нас. Цього не навчилися тільки звірі у Київському зоопарку, тому він спершу перетворився на такий собі концтабір для тварин, а тепер взагалі опинився на грані закриття. Такий собі символ закритого акціонерного товариства, яке називають Україною.
Тікати особливо нікуди, бо попереду Європа за колючим дротом, а позаду Росія з такими же проблемами, як і в нас. Щось там краще, щось гірше, а в цілому та же сама безнадія. Ми в зоопарку, з якого нікуди іти. Хіба що нас примусово закриють. Почнуть, скажемо, шукати оті «Кольчуги», які так і не знайшли в Іраку. Але ж у нас стільки сміттєзвалищ і забруднених територій, що ніхто нас просто не наважиться окупувати. То ж доведеться самим тут бомжувати. «Небеса обетованные» Е.Рязанова – кіно про наше майбутнє. Бо ж люди не свині – до всього звикають.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»