Із щоденника Сергія Федаки… Злука
Як і очікувалося, відзначення 22 січня відбулося масового, але досить сумбурно. З одного боку, у більшості обласних центрів відбулися офіційні заходи, а в Києві – навіть за участі усіх чотирьох наших президентів. З іншого боку, були мітинги опозиції із закликами до єднання, але боюся, що воно таке же паперове, як і 1919-го.
Тоді, до речі, теж було дуже багато противників злуки. Головних аргументів у них було два, причому аж ніяк не можна сказати, що безпідставні. Один полаяв у тому, що на Заході на Сході утвердилися різні версії християнської віри, а відповідно і сформувалися різні ментальності, політичні культури, навіть різні родинно-побутові традиції, то ж на узгодження їх підуть роки і роки.
Ще вагоміший аргумент полягав в тому,що Західноукраїнська Народна Республіка має на кілька порядків більші шанси на визнання великими країнами, ніж УНР, тому з’єднуватися – це самогубство. Фактично тоді переломило настрої політиків одне засідання галицької молоді з організації «Молода громада», яке відбулося 1 січня 1919 р. у тодішній столиці ЗУНР Станіславі (Івано-Франківську).
Доповідь виголосив професор Володимир Гадзинський. Мовляв, треба єднатися, хоч і ризики дуже великі. Відтак до трибуни стрімко вибіг представник від Рогатина: Панове, мене наша громада послала сюди, аби домагатися злуки обох українських республік. З тими запереченнями, що їх виголошували, не можемо погодитися.
Колегу гаряче підтримав депутат з Печеніжина Гриць Дувірак: Справа злука має стояти першим пунктом у порядку денному на завтрашній Раді! Наш розділений кордоном народ почуває себе єдиним і прагне злучення. Маємо бути спільно – і тільки так. Але не всі порядки, які є за Збручем, можемо перейняти. Наші селяни не розуміють, як може бути якась спільна власність на землю. Землю треба чітко закріпити за кожним селянином, а для того виробити відповідний законопроект. Коли весна захопить нас непідготованими, то і в нас може виникнути загроза більшовизму.
Дискусію продовжив станіславський робітник О.Устиянович: «Мусимо здійснити злуку всіх українських земель. Ви знаєте добре, що угорські українці не мають довір’я і любові до Галичини, вони прагнуть до Великої України, до Києва. Тому вся Україна має стати єдиною. Тимчасовий уряд Західної України мусить домогтися з’єднання всіх українських земель, здійснити аграрну і робітничу реформи».
Панотець М. Бандера (батько С.Бандери) зі Старого Угринова категорично виступив за злуку, закликав, аби сказали слово вчителі. «Та переважна більшість нашого учительства за злуку, – заявив професор Росткович.
«А чому не всі?» – вигукнули з залу. – «А тому, перебачте, що є демократи і є не демократи! Але менше з тим. Бо навіть найбільше нещастя, тобто якби нам судилося після злуки потрапити цілою Україною до Російської федерації, то і це не може відстрашити нас від злуки».
Словом, все було, як у пияцькому анекдоті: половина людства вважає, що треба пити менше, а інша, що треба більше. З чого випливає, що всі згідні бодай в одному – пити треба! Так і тут: одні висловлювалися за злуку обережніше, інші – беззастережно, але вживати маленьку часточку «не» не став ніхто.
Підсумував усе заступник секретаря закордонних справ ЗУНР Л. Цегельский: «Дехто переконаний, ніби хтось із нашого уряду не хоче злуки з Наддніпрянською Україною. Насправді, у Фастові 2 грудня 1918 року укладено з Директорією передвступний чи увідний договір, силою якого обидві республіки зобов’язуються проголосити злуку, але аж тоді, коли обидві столиці будуть здобуті».
Зал враз вибухнув обуреними голосами: «Це вже має стати! Львів і Київ відвоюємо лиш спільно!» Але колегу підтримав заступник президента Ради Лев Бачинський: «Актуальна також справа унії. Треба ж забезпечити свободу віри». – «Йдеться тут про шкіру, а не про віру!» – зреагував зал.
«Найгірше, що могло б у такім випадку бути – незворушно продовжив Бачинський, – це запекла боротьба всередині одного народу проти віри чи віровизнання. Треба обдумати і забезпечити все трактатами, забезпечити взаємну поміч». – «То треба спершу злучитися, а потім вже узгоджувати все, що у нас різне!» – вигукнув хтось з залу.
«Та ні, по шлюбі вже не можна з жінкою домовлятися, то все треба до весілля ще» – відповіли йому. Як бачимо, тоді дискусії були не менш гострими, ніж сьогодні. Та соборність перемогла. Хотілося би, щоб і нині теж.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
