Моя Ардо
Суб’єктивне враження від ужгородської пані Закарпатського телебачення.
Чим довше я живу, тим чіткіше усвідомлюю, що нічого не знаю. Цю філософську сентенцію я, особисто, усвідомила давно. Проте, її найвдаліше можна застосувати, коли намагаєшся розповісти про людину, з якою знайома довго-довго і, здається, знаєш про неї багато. Але саме тоді, згадуючи дрібниці, роки спілкування і роботи, приходиш до розуміння: чим більше знаєш, тим більше загадковості та навіть таємничості виникає при бажанні розповісти, чим же цікава саме ця людина. Звичайно, коли мова йде про справжню особистість. У цьому випадку мова йде про особистість надзвичайну: жінку, режисера, керівника… Та що там – справжню даму, яких у нашому суєтному сьогоденні залишилося аж надто мало!
Цю елегантну жінку не помітити неможливо! Завжди доглянута і елегантна, усміхнено-привітна вона, за словами багатьох чоловіків, неначе пливе містом. Раз по раз вітається із численними знайомими, не оминає увагою вітрини , в яких виставлені любі жіночим серцям матеріальні цінності, проте не пропускає жодної більш-менш важливої події, що збагачує духовне життя: концерти, виставки, презентації – Тетяна Ардо примудряється, попри неспішну поставу справжньої дами, крокувати в ногу із мистецьким життям міста. Тим паче, що за роки, що тут живе, набула щільне і цікаве коло спілкування.
– Я народилася в Ужгороді. А потім батьки, що познайомилися на війні, працювали і жили у Чернівцях. Тато – надзвичайно творча натура – художній керівник Палацу культури працівників легкої промисловості, мама , окрім офіційної роботи, займалася домашнім господарством. Тоді, як всі у повоєнний час ми використовували найменшу можливість елементарно вижити. Поруч із нашим будинком, в якому ми займали 2 кімнати, був справжній город і сад. Мені пам’тається, що окрім солі, олії та муки ми нічого не купували – усе вирощували самі. Але не подумайте, що моє дитинство – лише здобуття хліба! У палаці діяли балетний гурток та оперна студія, народний театр, симфонічний оркестр… Чим лише не захоплювалися люди! Я, наприклад, усього «Бориса Годунова» знала напам»ять: після школи сиділа на репетиціях, «прогонах», а потім ми з татом через усе місто добиралися додому. І посеред ночі, фактично, усі дрібниці дня обговорювали вдома… Моє дитинство, наскрізь прошите віршованим словом, сценою, музикою, було дуже цікавим. Тому майбутнє без сцени я не уявляла…
Життя, однак, вносить корективи у всі наміри та мрії. Далекий, рідний Таніному батькові Ленінград був недосяжним для не надто, м»яко кажучи, заможної родини. А саме там знаходилися заклади, де можна було здобути таку жадану театральну освіту. Тому для наступного кроку у свідомому житті обрали Ужгород, у якому жив дідусь та найближчі родичі. Так визначилося майбутнє…
– Звичайно, найближчим за моїми симпатіями був філологічний факультет: там була література! Причому спочатку я планувала вступити на українське відділення, однак згодом «переобрала» російське. Зайвим, очевидно, є говорити про те, що я не оминала жодної нагоди взяти участь у самодіяльності: виступи, ведення концертів, поїздки– їх було чимало! Така активність і привела мене на телебачення. Як же – нова справа і без мене! Такого шансу я упустити не могла! Очевидно, батьківська наука вміти читати книжки, уявляючи все візуально, далася взнаки – я дуже швидко зрозуміла, що вчитилем мені не бути!
Після чергової декретної відпустки, шукаючи своє місце у телевізійному братстві, я звернулася до Тетяни Ардо із проханням втілити свій «творчий задум». Таня, після нетривалого, похвалюся, мовчання, погодилася, але з умовою: усі претензії та зауваження висловлюємо одна одній щиро і відкрито, не залишаючи жодної, найдрібнішої претензії глибоко у душі та серці. Режисер Ардо дуже прискіпливо вибирала і вибирає, з ким працювати…
– Я дуже непросто влаштовувалася на роботу… Головний на той час режисер телебачення Д.Воронін був справжнім керівником, якого і поважали, і побоювалися. Він умів і стимулювати, і організовувати. Але це я дізналася згодом, а на початках він «мурижив» мене кілька місяців, не приймаючи на роботу. І я все не могла зрозуміти, що не так. Потім він зізнався: людина з вищою освітою не погодиться працювати помічником режисера за мізерну зарплату. Окрім того, мій вік та заміжжя цілком природньо віщували тривалу перерву у роботі. Тому, попри те, що свою працездатність слід було довести конкретними справами, я дала слово, що не народжуватиму дітей, щонайменше, два роки після влаштування на роботу. Слово довелося тримати!
На щастя жорсткість «головного» не завадила Тані реалізувати жіночу сутність. Дві дочки, а згодом – й онуки дуже гармонійно вписалися у її, таке зовні – розмірене – життя. Усе ж телебачення, без якого Таня Ардо не мислить свого існування, завжди грало першу скрипку в оркестрі її життя…
– У нас була чітка система кар’єрного росту. Помічник режисера – людина, що відповідала за усе, що відбувається в студії і за всіх, хто в ній перебуває. Картинки, що візуалізували сказане, субтитри, які писалися на табличках від руки… Люди, яких слід було розставити і пояснити їм, що їм необхідно буде робити. Зауважу: усе дійство проходило у прямому ефірі. А перед ним були репетиція і тракт – відтворення у повному об’ємі і реальному часі майбутньої передачі. Той, хто довів своє уміння, рішенням поважної комісії переводився на вищий щабель – асистент режисера. Це вже робота за пультом – права, ліва – усі руки режисера. До речі, «перестрибнути» посади, в яких було 3 категорії, нереально! От так ми «муштрувалися». Прокол – пониження у категорії і втрата зарплати, премії, а головне – сором! Дещо інакше все було тоді…
Попри, цілком виправдані досвідом ностальгічні нотки, наша Таня – модерна телевізійниця. Вона монтує, знімає, намагається ні у чому не поступатися молодим колегам. Але в усіх її діях відсутній головний подразник сучасного життя: суєта. І оця, особлива дамська розміреність не заважає якості та темпам роботи, напроти – додає їм змістовності, виваженості і ґрунтовності.
– Уміння монтувати – вимога сучасного телебачення. Мушу сказати – мені дуже подобається. Не потрібно нікому пояснювати, чому оті 30 секунд є такими важливими у кадрі. А якщо ще сам знімаєш… Чітко уявляєш, що необхідно. Мій колега – справжній операторський ас, коли почав монтувати сам, тільки тоді зрозумів, чому режисери були такими прискіпливими, вимагаючи від нього знімати певні плани… Взагалі, оця властивість і бажання вчитися, на мою думку, є особливо важливими для людини, що прагне досягти рівня у будь-якій професії!
Вони, наші телевізійники, в процесі становлення закарпатського телебачення вчилися одне в одного, спільно долаючи граніти знань, колись – спотикаючись, колись – здобуваючи справжні вершини. Можливість спостерігати за досвідом європейських колег, додавала закарпатському екранові лоску і витонченості, недоступних іншому українському телепростору…
– Що три роки ми їздили на курси підвищення кваліфікації до Києва і мали можливість не лише вчитися, але й бачити, чим «живуть» колеги з інших регіонів. Скажу Вам: закарпатські телевізійники завжди були на рівні! Наш феномен А.Дудич, у якого були гарні зв’язки із угорськими фахівцями, добивався суттєвого технічного «вливання», тому ми були забезпечені технікою, яка для Європи, напевно, була вчорашнім словом, а на вітчизняних теренах – навіть не завтрашнім – післязавтрашнім! Наші оператори – справжні майстри, чия робота викликала у колег щирий захват! Та й ми не відчували жодної «периферійності». У нашій студії бували Лещенко і Ротару, Кобзон і Джигарханян… Кращі музичні колективи, які уся студія бігала дивитися під час трансляції… А поїздки областю! Ми об’їздили усі гори й доли! Тоді жодна програма не знімалася без участі режисера. От там, на натурі наші оператори вчили нас бачити кадр, компонувати його…
Телебачення, як один із найтехнічніших засобів масового спілкування невпинно рухається вперед. На зміну плівкам, які проявляли, різали, монтували вручну, прийшли касети, потім – міні-касети, на порозі – цифра. Комп’ютери значно полегшили життя і розширили поле реалізації задумів. І все ж, душею телебачення залишається людина. Вона дає команду машині, запалює оточуючих жагою творчості. На щастя, таких людей на закарпатському телебаченні чимало. Таня Ардо, яка дуже важко звикала до повного – Тетяна Матвіївна (до слова, у зверненні Танічка – ні натяку на фамільярність!) – не раз казала: «Я не уявляю свій день без того, аби не побачити студійні софіти (освітлювальні лампи)!».
І у цій фразі – жодної манірності, настільки вона любить цю справу. Слід відзначити: користується повною взаємністю. Оскільки закарпатське телебачення навряд чи уявляє свій день без Тані Ардо. Зрештою, як і сам Ужгород, для якого ця вишукана, елегантна і доброзичлива пані стала знаковою істотою, без якої місто, що претендує бути по-справжньому європейським, втратить особливий шарм!
Тетяна ВАШАРГЕЛІ для газети «НЕДІЛЯ»
