Претенденти на постаменти

не мають викликати запитань, щоб потім не довелося знімати фігури «не тих» героїв
За свою більш ніж тисячолітню історію Ужгород з десяток разів «переходив» з однієї держави до іншої, що спричинило не тільки мультинаціональність його громадян та різнобар’вя культур, але й персоніфікувало ідолів на постаментах. І якщо витесані у камені чи відлиті у бронзі фігури не несуть ідеологічного забарвлення, – ніхто, окрім п’яних вандалів, жодних претензій до них немає. Скромні та монументальні пам’ятники геніям національного масштабу та видатним культурним діячам і митцям краю Т.Шевченку, Ш.Петефі, О.Пушкіну, Т.Масарику, О.Духновичу, А.Волошину, Є.Фенцику, А.Ерделі та Й.Бокшаю, І. Рошковичу зведені як десятиліття тому, так і недавно, прикрашають величні площі та затишні сквери міста.

Зовсім інша доля була вготована ідеологічним символам різних епох. Першим масштабним монументом в Ужгороді стала скульптура президента – засновника Чехословаччини Томаша Масарика, зведена по його смерті у 1935 році. Простояв він недовго – у 1939 році Ужгород відійшов до Угорщини і на старому постаменті з’явився новий ідол – мадярський регент Міклош Горті. Та недовго й ця музика грала – у 1944 році прийшли совіти і поміняли на «масариковому» постаменті фігуру адмірала М.Горті на маршала Й. Сталіна. З розвінчанням «культу особи» монумент ліквідували, а величний пам’ятник пролетарському вождю В. Леніну вирішили спорудити у більш «фортовому» місці, де він мав простояти віки. Не судилося – у 1991 році знесли і його…

При «інвентаризації» нинішніх володарів ужгородських постаментів виявилося, що не знайшлося місця представнику словацької національності. Генеральний консул Янка Буріанова запропонувала меру Ужгорода Б. Андріїву знайти можливість звести пам’ятник Мілану Штефанику, який брав активну участь у створені Чехословацької республіки, та отримала від міського голови згоду.

Якщо сама пропозиція увічнити пам’ять видатного сина Словаччини на території Ужгорода сприймається позитивно, то щодо претендента є запитання. Тому перш ніж прийняти кінцеве рішення потрібно усе всебічно зважити, аби з часом нашим нащадкам не довелося проводити «дечужинізацію» і стягати з постаментів фігури «не тих» героїв.
Ми попросили словацького дипломата та представників інтелігенції Ужгорода висловити свої аргументи з цього приводу.

Янка Буріанова, Генеральний консул Словаччини в м.Ужгород: «Мілан Ростислав Штефаник – видатний словацький науковець, публіцист, військовий, дипломат, політик. Він зіграв визначну роль у створенні Чехословацької республіки у 1918 році і своєю активною зовнішньою дипломатією підготував для неї міжнародне визнання. Ще до виникнення держави він сформував військо – Чехословацький закордонний легіон. У першому уряді ЧСР очолював Міністерство оборони.

Значущість його особистості полягає не лише у вирішальному внеску у заснування першої вільної держави чехів та словаків. Він став першим словаком, який своєю дипломатією вплинув на європейську політику. Припускав, що настане період, якому він дав визначення «європеїзація» – стан гармонії між європейськими народами, адже його думки були надзвичайно передовими та до цих пір є актуальними.

В Ужгороді вже встановлено бюст Т. Масарика – першого президента ЧСР. Словацька Республіка лобіює встановлення бюсту М. Р. Штефаника у якості найвідомішого словака, який вніс вагомий вклад у створення Чехословацької республіки, незважаючи на те, що Ужгород він жодного разу не відвідав, оскільки помер 4 травня 1919 року в авіакатастрофі біля Братислави, повертаючись з-за кордону на батьківщину після тривалої відсутності».

Олександр Гаврош – письменник і журналіст: «Як би відреагували словаки, якби Київ запропонував поставити у Пряшеві чи в Кошицях пам’ятник генералу Скоропадському чи військовому міністру Петлюрі на знак українсько-словацької дружби? Напевно, відмовилися би від такої пропозиції. Натомість є чимало словацьких діячів, котрі прислужилися порозумінню між нашими народами і заслуговують на увіковічення. Наприклад, поет, журналіст і громадський діяч Богуслав Носак-Незабудов, який побував у нашому місті у 1843 році і залишив безцінні репортажі під назвою «Листи з невідомої країни». Завдяки цьому маємо унікальну фіксацію Закарпаття з 1843 року.

Ставлення Б.Носака-Незабудова до закарпатців надзвичайно приязне, сповнене дружби та солідарності. Окрім того, він став автором і першого літературного твору про легендарного князя Лаборця, який панував в Ужгородському замку. Цей діяч штурівської плеяди був членом «Літературної спілки Пряшівської», заснованої будителем О. Духновичем, і поза усяким сумнівом заслуговує на вшанування. Його бюст перед школою зі словацькою мовою навчання у місті над Ужем, про яке він так чудово відгукнувся, був би цілком доречним».
Володимир Піпаш, голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта», кандидат історичних наук: «Ми з повагою ставимося до діячів чехословацького національно-визвольного руху, творців незалежної ЧСР. В Ужгороді є пам’ятник першому президенту держави Т.Г. Масарику, хоча жодного такого на честь діячів всеукраїнського національного руху, борців за незалежнісь України, хоча б М. Грушевському, у сусідів чомусь нема.

Однак якщо Т.Г. Масарика у Закарпатті пам’ятають, він бував тут, докладав зусиль для подолання жахливої соціально-економічної та гуманітарно-культурної відсталості краю, прихистив чимало діячів української еміграції після падіння УНР та ЗУНР, виділив особисті кошти на побудову дому «Просвіти». Водночас він не виконав двох головних обіцянок, які давав закарпатцям перед прилученням до ЧСР: край так і не отримав обіцяної автономії; так і не було проведено справедливого кордону між Словаччиною та Підкарпатською Руссю, згідно з етнічними межами. У результаті значна частина української людності залишилася у Словаччині.

Хто такий М. Штефаник – у краї практично ніхто не знає. І не дивно, бо жодного відношення до Закарпаття він не має. Натомість, є чимало інших особистостей, чеської та словацької національностей, котрі заслуговують на шану закарпатців. До них відноситься архітектор Франтішек Крупка, котрий залишив в Ужгороді чудовий спадок – архітектурний ансамбль мікрорайону Галагов, нинішньої Народної площі, а передусім – будівлю Народної Ради та Уряду Підкарпатської Русі.

Світлана Пахомова, професор, зав. кафедрою словацької філології УжНУ: Географія Закарпаття та наша неодномірна історія накладають свій відбиток на ментальність, котра проявляються у толерантному ставленні до представників різних національностей. І при вирішенні питання про вшанування пам’яті певної визначної особи треба, керуватися саме цією специфікою.

Штефаник – найвизначніший інтелектуал словацького народу, блискучий вчений у галузі астрономії. Після закінчення Карлового університету працював у Паризькій лабораторії, у складі наукових експедицій побував у різних куточках планети. Під час Першої світової війни – льотчик, військовий, дипломат, активний діяч, що стояв біля витоків Чехословацької республіки, найдемократичнішої країни свого часу, частиною якої був і наш край у 1919-1938 роках.

Коли йдеться про пам’ятники, у людей виникає слушне запитання: а чому ми маємо зводити саме йому, хіба він був в Ужгороді? На це я би відповіла так: період Закарпаття у складі Чехословаччини – це 20 років успіху, 20 років розвитку. І саме у такому ракурсі я сприймаю можливість увічнення пам’яті Мілана Штефаника в Ужгороді.

Якщо ж говорити про культурних діячів Словаччини, то тут, безперечно, заслуговує на вшанування письменник і журналіст Богуш Носак-Незабудов. У «Листах з незнайомої країни до Л.», перекладених моєю колегою Тетяною Ліхтей, він з великою приязню писав про українців, їхнє прагнення до знань, культуру. «Хто говорить про українців як про народ низької культури, той бреше», – такого висновку дійшов письменник у результаті знайомства із закарпатцями».

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, газета “НЕДІЛЯ”