Михайло Колодко: «Рахувати мої пам’ятники любить Федір Шандор. Сам я не знаю, скільки їх створив»

Відомий скульптор розповів про Ужгород у світі, закарпатські кнедлики та про свої найвідоміші роботи

Уявити сучасний Ужгород без міні-скульптур майже неможливо. Вони приваблюють не тільки містян, але й туристів, які їдуть до Закарпаття власне для того, аби подивитися на оригінальну мініатюрну красу, створену руками справжнього Творця. Скульптор-ентузіаст Михайло Колодко своїми ексклюзивними витворами прославляє не тільки Ужгород в Ужгороді, але й Ужгород у світі… Тож як йому це вдається?

І створив митець Швейка… із бронзи

Про пана Михайла масово заговорили, коли в місті над Ужем у 2009 році з’явився Миколайчик. Саме ця мініатюрна скульптурка й поклала початок алеї творчих ідей креативного автора.

– Мене попросили зробити бронзову фігуру Миколайчика. Аксесуари скульптури потрібно було відтворити з якогось металу, кованого, або литого чавуну, з матеріалів, які б нагадували різдвяні дзвіночки… Так склалося, що ужгородці скульптурку святого чудотворця одразу полюбили. Відтак з’явилася Свободка. Також маленька, але з великим змістом, – розповідає газеті «Наш Ужгород» автор.

Слід зазначити, що цей міні-пам’ятник користується настільки великим успіхом серед містян, що так званий «маяк» прикрашають на різні свята, переодягають і довкола скульптурки навіть серед туристів існує своєрідний культ. Це ж можна сказати і про Ужгородського пісяющого хлопчика, прототип якого у Брюсселі також є великим модником і приміряє національні наряди різних держав. Тож наші краяни також підтримують добру традицію і не відстають від європейців. До речі, серед дивовижних витворів Михайла Колодка багато відомих зарубіжних постатей. Приміром, Ференц Ліст, Джон Леннон, Енді Уорхол, Амадей Моцарт, Гаррі Гудіні, Енді Уорхол, Франрц Йосип, Бейло Барток, Ерно Рубік (кубик-Рубіка), але не тільки… Не забуває скульптор і про вітчизняних героїв, скажімо, про Гаврила Глюка, Кротона Фірцака, Миколу Шугая… навіть про бравого солдата Швейка.

– Швейк з’явився третім. До речі, багато-хто каже, що в Одесі ми відкрили ще одного ужгородського Швейка. Це не так. Літературний герой увічнений у скульптурі живе своїм окремим життям. Швейків ми будемо встановлювати у різних містах, про які згадується у книжці Ярослава Гашека. До слова, існують три варіанти співчуття, тобто три версії про те, де і як вбили солдата. Згідно з першою, це зробили матроси у одеській пивній. Саме там ми і встановили нового Швейка. Що цікаво, у руці він тримає не якусь там гвинтівку, а «кнедлик» – чеську страву із тіста, яку в Закарпатті знають усі, але одеситів це здивувало. Вони кажуть, що ужгородський Швейк приїхав до них. Ні, це інший солдат. До речі, історію Швейка вивчає мовознавець і гуморист Павло Чучка, ім’я якого теж відоме кожному ужгородцю. Він визначив сім місць, де бував бравий солдат. Зауважу, що фігурка, незважаючи на те, що вона уособлює персонаж, пов’язаний із першою світовою війною, несе мир, у Швейка немає зброї. Саме так у мирі повинні жити й ми, – наголошує скульптор.

Слід зазначити, що наразі Швейки крім України, є і в Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині.

Кожна робота має свою «душу»

Наступною скульптуркою після Швейка був Ференц Ліст. Історія цього міні-пам’ятника і цікава, і незвична. Так, зокрема, вражає навіть сам автор.

– Ліст – одна з найскладніших фігур, яку я вирішив передати в мініатюрі. Над нею я почав працювати ще в 2011 році… Працюю досі. Як і натура композитора, скульптурка виявилася досить складною у плані передачі внутрішнього світу видатного діяча. Адже, наприклад, над Моцартом (від ідеї – до втілення в життя пам’ятника) я працював усього два тижні, – стверджує Михайло Колодко. – Але особистість австрійського віртуоза динамічна, рухлива. Тож і я з завданням впорався швидко. До речі, якщо над Лістом я працював найдовше, то Моцарта зробив найшвидше.

Цікаво, що Ференц Ліст, розміщений на перилах Набережної, кілька разів таємниче зникав. Спочатку, коли на перила зі скульптурою впала частина старого дерева, трубу з Лістом, як виявилося, тимчасово сховали працівники філармонії, аби шматок перил на поцупили на металобрухт, а пізніше, у 2013 році, коли його таки вкрали, скульптурку знайшли на березі Ужа.

Скільки у пана Михайла всього витворів – він не знає, каже, що не рахує їх.

– Рахувати мої скульптури любить Федір Шандор. А я – поняття не маю. Мені це не потрібно, – заявляє митець. – Скажу тільки, що всі вони різні, кожна з них має свою душу… Я ж їх роблю не для себе, а для людей. До речі, з паном Федором, який очолює кафедру туризму УжНУ, співпрацюю давно. Ми говорили про те, що держава належним чином не фінансує мистецьку галузь, а скульптура громадськості потрібна. Тож так з’явилася думка про міні-пам’ятники, які менш затратні з фінансового боку, але водночас дієво допомагають подати інформацію про наш край, історичних особистостей та різні цікавинки. Хоча я люблю працювати й над великими монументальними спорудами. При задумі саме великими я уявляв свої скульптурки, але для того щоб вони постали перед краянами у повний зріст, потрібні дуже великі кошти.

Улюблена та скульптура, яка ще у творчому процесі…

На запитання, чи має з-поміж усіх витворів якусь улюблену роботу, Михайло Колодко відповідає, що найдорожчою для серця є та, над якою працює зараз, а коли розпочне працювати над іншою, вірогідно, наймилішою стане вона… утім одну зі своїх робіт він таки вважає особливою.

– Встановлення пам’ятника Іґнацу Рошковичу в Ужгороді та в Будапешті – це нитка, яка з’єднує минуле двох держав? – питаю скульптора. – Як виникла така ідея? Адже наш «театральний» художник став осердям паломництва для туристів і місцем для селфі серед закарпатців.

– Колись я жив у будинку, в якому мешкав Рошкович. Ще тоді хотілося, аби про нього більше дізналися інші, – відповідає Михайло Колодко. – Хотілося зробити з хати музей художника, привернути увагу громадськості до його імені. Іґнацій Рошкович був унікальною людиною. Він розписував фресками храми в Європі, базиліку святого Іштвана в м. Будапешт, а також Преображенський храм в Ужгороді та в с. Калини Тячівського району. Про нього мають знати ужгородці та й світ загалом. Ми усе ж – частина Європи, принаймні до цього прагнемо, тож і маємо мати відповідні культурні цінності, бути духовно багатими.

– До ювілейного 25-річчя проголошення Незалежності України ви зробили дуже оригінальну «шоколадку» із назвою «Єдина». Вона викликала жваве обговорення серед закарпатців та неабиякий резонанс. Яким же був задум цієї роботи? Що хотілося показати?

– Це – карта України, цілої і неподільної держави. Хтось від неї хоче «відкусити», але вона сприймається лише в цілісному вигляді, – наголошує пан Михайло. – Я прагнув дійсно показати єдність нашого народу, адже всі ми – одна сім’я.

– А Ейфелева вежа теж є частиною Європи в Закарпатті?

– Так. Звісно! Наша, щоправда, мініатюрна. Отже – теж унікальна. Одна – найбільша у світі. Інша – найменша. Це – ніби дві своєрідні паралелі… Висота Ужгородської Ейфелевої вежі складає 16 см, а її вага – 1 кг чистої бронзи. Вилито пам’ятник на леварному заводі міста Карцаг (Угорщина). Місце для її розміщення теж обрано не випадково – ми рятували старовинний історичний стовп від того, аби його не зрізали, – ділиться думками митець. – До речі, можу сказати, що саме ця робота для мене непересічна, улюблена і особлива, адже виражає суть формату публічної скульптури. Часто на вулицях міста туристи блукають і питають: «Де знайти Ейфелеву вежу?» Вони хочуть з нею сфотографуватися. Вона вражає людей не розміром, а висотою. У цьому й виявляється сутність нашої нації. Закарпаття – найменший обласний центр України. Тож і скульптурки в нас маленькі. Однак як французи гордяться своєю вежею, так і ми, бо в нас вона також унікальна і єдина у світі. Ми використовуємо образ і говоримо про важливі речі, привертаємо увагу громадськості до свого міста. Здавалося б, поруч із найближчими до нас Кошице та Львовом Ужгород у дечому програє. Але ж ні! У нас маса своїх надбань. Не менш важливих і навіть кращих! Я люблю своє місто і переконаний, у нас велике майбутнє!

Слухаючи Михайла Колодка, віриться, що він подарує місту, Україні, Європі, світові ще чимало дивовижних шедеврів, адже є справді великим ентузіастом, який не просто створив і встановив у рідному Ужгороді вже більше трьох десятків дивовижних пам’ятників, але й продовжує дивувати краян креативом та оригінальними ідеями. А ще – він великий оптиміст, трудоголік, багатогранна постать. Митець добре знає, що мистецтво – вічне.

Марія УЖАНСЬКА, газета “Наш Ужгород”

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено