Вражає, коли знаходимо майже сліпу бабусю на смітнику

«Я – «злочинець», коли граюся зі своєю донечкою, а вона – «поліціянт», – розповідає 26-річний заступник командира роти №6 Управління патрульної поліції, лейтенант Артур Слободянюк

– Артуре, скільки ви працюєте у поліції і який графік роботи?

– Працюю від початку створення патрульної поліції, фактично рік. Спочатку у нас був графік день-ніч, так званий «оцепний» вихідний. Тепер у нас дві денні зміни, два вихідні, потім дві нічні зміни і два вихідних. Прийшли на нічну – відпрацювали. Зранку здалися, поспали, відпочили і ввечері знову заступаємо.

– Чи важко жити за таким графіком?

– З нічної на нічну зміну трохи важко. Але між денними і нічними виходить два з половиною дні вихідних, тому встигаєш відпочити. Графік такий, що багато часу на себе нема, але хто казав, що буде легко? Не можна одночасно мати максимально комфортні умови і приносити якусь користь суспільству.

– Розкажи про своє останнє патрулювання. Це було в Мукачеві?

– Так, ми з моєю ротою заступаємо в Мукачеві. В останнє патрулювання не було такого особливого навантаження. Дещо зменшилася кількість ДТП, випадків керування напідпитку. Саме закінчився місячник безпеки дорожнього руху. Це досить суттєво вплинуло на свідомість водіїв. Вони себе поводять трохи обачніше. Це моя така думка, потім буде видно по статистиці. Яскравих випадків за останні дві-три зміни не було. Проте нещодавно сталося нещастя, коли загинули двоє патрульних в Дніпрі. Це як відро холодної води на голову. Ми згадали все, чого нас вчили на тактиці, стали серйознішими, обачнішими. Ніхто не нехтує правильним підходом до автомобіля. Водії нас розуміють, виконують наші законні вказівки.

– У вас змінилися правила після цього трагічного випадку?

– Ні, у нас ніяких правил не мінялося. Нас вчили за системою канадських патрульних, отже, нас підготували. Якщо виконувати всі ті постулати, якими ми володіємо, якщо брати саме тактику, то ми все знаємо. Якщо дотримуватися безпечної дистанції, не буду казати про інші хитрощі, то патрульний залишається в безпеці. Якщо і напарник уважний, стежить за обстановкою, то можеш себе підстрахувати і вберегти. Але, звичайно, бувають форсмажорні обставини, на які ти, чесно кажучи, ніяк не вплинеш. Як в Європі, так і в Америці та Канаді, неважливо, яка країна, як би там не були підготовлені поліцейські, все ж таки стаються такі трагедії, такі випадки, коли гинуть патрульні. І нічого не можна з цим зробити. Тим більше, слід брати до уваги, що проходить спецоперація в зоні АТО, є вірогідність, що в руках у людей може опинитися вогнепальна чи холодна зброя. Тому треба бути вдвічі обережнішими.

– А є якийсь страх? Чи був на початку?

– Знаєте, не бояться лише дурні. Людина, якщо хоче залишитися здоровою і повернутися до своєї родини, має відчувати страх, але вмотивований, який допомагає тобі вибрати правильну дистанцію, розгадати незрозумілі дії особи, з якою ти спілкуєшся. Страх має тримати тебе підготовленим і сфокусованим. Починаєш собі уявляти різні розвитки подій: що людина може вискочити, застосувати вогнепальну зброю, інші предмети, які можуть нанести тобі шкоду. Якщо ти собі уявляєш, що таке може бути, і (відповідно) готуєшся до цього під час спілкування, тоді все буде гаразд. У цій роботі треба бути трохи параноїком. Знаєте, є такий вислів: «Якщо ти параноїк, то це ще не означає, що позаду тебе нікого немає». Здорова паранойя на такій роботі ніколи не завадить.

– Ти ще чимось займаєшся окрім роботи? Є якесь хобі або улюблена справа для душі?

– Я все життя займаюся кікбоксингом. Тепер трохи не так активно. Я віддав цьому спорту все життя, займався ним з 5 років.

– У тебе є сім’я?

– Так, весь вільний час, якого у нас не дуже багато, я намагаюся приділяти родині. У мене 6-річна донечка та дружина. Намагаюся приділяти їм достатньо уваги, тримати себе у формі. Зараз часу небагато і ним треба розпоряджатися розумно.

– Як донечка ставиться до вашої роботи?

– Вона дуже пишається тим, що її тато – полісмен. Маленькі діти, це те покоління, яке нас любить. Ми намагаємося відвідувати школи, садочки, пояснювати, хто така поліція, чим займається. Щоб діти з дитинства усвідомлювали, що на поліцію можна покластися. Ми приїдемо, допоможемо у будь-якій ситуації. Звичайно, є багато таких проблем, які не входять до нашої компетенції. Але все-таки ми завжди приїжджаємо, можемо зв’язатися з іншими службами чи надати консультацію. Оскільки багато з чим зіштовхуємося у нашій роботі – у багатьох питаннях орієнтуємося і можемо підказати людині, треба зробити для вирішення проблеми.

– Дочка грається у «поліцію»?

– Так, постійно. Я «злодієм» маю бути, а вона «полісменом». Інакше ніяк.

– Ви спілкуєтесь зі школярами?

– Так, звичайно. Я відвідав багато шкіл. Тепер вже ми маємо спецпатрульних, які проходять курси і тренінги, так звані children-cops. Вони можуть більш детально і професійно розповісти малечі про нашу роботу. Але спочатку ходили ми всі, домовлялися з керівниками шкіл та дитячих садочків. Діти дуже люблять погратися з патрульними автомобілями та різними спецзасобами. Після зустрічі з дітьми відчуваєш велике піднесення. Насправді ні в одній країні світу не люблять поліцейських. І це нормально. Нас не треба любити, треба поважати. І коли діти проявляють активну симпатію, це приносить моральне задоволення. Ти розумієш, що робиш все правильно.

– Який випадок тобі найбільше запам’ятався за час роботи в патрульній поліції?

– Постійно вражає байдужість людей. Ми з таким часто зіштовхуємося. Наприклад, коли знаходимо на вулиці безхатченків. Був такий прикрий випадок з літньою жінкою, яку ми знайшли в центрі Мукачева фактично голою. Вона погано орієнтувалася в часі і просторі. Вона не розуміла, де знаходиться. І під час спілкування жінка розповіла, що вона переходить з лікарні в лікарню, з потяга в потяг, таким чином мандрує по всій Україні. Багато таких прикрих випадків. Вражає, коли знаходимо майже сліпу бабусю на смітнику або покинутих дітей. Байдужість вбиває. Ці всі історії зі злочинцями, грабежами, наркоманами, такі випадки завжди були і будуть. Є певний прошарок людей, які в результаті життєвих обставин вчиняють злочини. Це норма. З цим треба боротися, виховувати діток, намагатися створювати такі умови в сім’ях і суспільстві, які б були комфортні для існування людей. Тоді таких випадків буде менше. Ці всі механізми зрозумілі. А саме байдужість людей до горя інших вражає. Ти розумієш, що не можеш допомогти. Ми можемо зв’язатися із соціальними службами, відвезти в монастир, але розуміємо, що це крапля в морі. На цей момент немає такого механізму, який би міг відразу допомогти. Як от ти подзвонив кудись – і проблема людини вирішена: помиють, нагодують, дадуть якийсь притулок. Взимку трохи легше, коли відкриваються пункти обігріву, там людина може відпочити, поїсти, зігрітися. В інші пори року це складно. Лікарі так само їм не можуть допомогти.

Також є у нас такий прошарок людей типу блогери, тролі, які відверто брешуть, паплюжать патрульну поліцію. Така інформація може вплинути на людей, які не стикалися з патрульними. Це впливає на настрій громади. Після такого люди починають протидіяти, заважати виконувати службові обов’язки. Допомоги від таких блогерів жодної, а шкоди дуже багато.

Я прийшов до патрульної поліції, бо хочеться чогось кращого, щоб менше було злочинів, щоб рідні, особливо діти, могли почувати себе у безпеці, гуляти, їздити у громадському транспорті і не переживати, що їх можуть збити, вбити, зґвалтувати чи завдати іншої шкоди. Ми захищаємо усіх, навіть тих, хто нас не підтримує.

– Яка була реакція знайомих і сусідів, коли дізналися про твою роботу в патрульній поліції?

– Багато хто підтримував мене в моїй роботі, багато хто не вірив, що в країні дійсно може щось змінитися на краще, що зможуть набрати людей, які насамперед будуть думати про безпеку громадян, про сумлінне виконання своїх службових обов’язків, а не про свої особисті інтереси чи вигоди. З часом багато моїх знайомих змінили свою думку з цього приводу.

– Чи багато запитань про роботу від знайомих?

– Так, багато і постійно. Де ми працюємо, що ми робимо. Багато говорили про маячки, дискутували з цього приводу. Тепер усі звикають до поліції, немає такої протидії до чогось нового, як це буває на початку. Легше стало працювати. Люди розуміють, що ми від них вимагаємо в конкретних випадках, які є процедури. Усі розуміють, що відповідальності не уникнути. Стало менше брехні та маніпуляцій.

– Селфі роблять?

– Ні, вже такого ажіотажу немає. Цей період пройшов. Лише дітки чи гості краю на якихось заходах або ті, хто вперше побачив патрульних.

– Розкажи про захід, який ти нещодавно відвідав у Польщі.

– Є така Інтернаціональна поліцейська міжнародна корпорація. Там поліціянти з усіх країн збираються та обговорюють проблеми, діляться досвідом. А також влаштовують раз на рік змагання. Цього року я взяв участь у цьому заході. Він проходив в польському місті Лодзь. Зібралося багато європейських країн. Нас було два екіпажі: один з Ужгорода, інший – з Луцька. Нам видали машини «Фіат Пунто» і ми влаштували гонки з перешкодами. Близько 300 учасників. Був наперед визначений трек з фішками, на якому ми мали зробити певні маневри. Враховувалася частота проходження цієї траси та час проходження дистанції. Мала значення форма всіх учасників. Також розігрували традиційний Кубок Вебера, якому вже 100 років. Порядком жеребкування Кубок повезла додому українська Одеса. Ми спілкувалися з представниками німецької, австрійської та угорської поліції. У них все те ж саме, лише трохи суворіше. Я впевнений, що через декілька років у нас все буде на такому ж рівні, як і в Європі. Поліція розвивається, ніхто на місці не стоїть. Ми все робимо для того, щоб поліція стала щитом для країни. Щоб ми могли і захистити, і допомогти. Дуже потрібна підтримка громади. Ми такі самі люди, як і решта. Ми хочемо порядку.

Усім подобається патрульна поліція, поки це не стосується конкретної людини. Тобто усім подобається, що ми не беремо хабарі, але коли зупиняєш водія, який проушив правила, тому звичайно хочеться запропонувати в два рази меншу суму і поїхати далі. Коли в нього це не виходить, він починає нервувати. Починати зміни треба з себе.

– Тобі часто дякують?

– Буває. Коли ми дійсно допомагаємо, особливо на сімейних сварках. Ми, як сервісна служба, нам телефонують з різних причин: десь галасують люди, десь затопили сусіди, собака застрягла на дереві. Де ми тільки можемо, навіть якщо це прямо не входить у наші обов’язки, ми намагаємося допомогти. Тоді дякують. Патрульний, коли приходить на роботу, повз проблеми не проходить: чи зламалася машина, чи не знають люди, куди йти, чи щось вкрали, чи щось болить, будь-які життєві ситуації вимагають нашої реакції: допомагаємо, викликаємо, об’єднуємо, телефонуємо іншим службам. Навіть якщо ми сьогодні не розкрили якогось злочину, профілактика та допомога відбуваються постійно.

– Що б ти хотів сказати людям, які прочитають інтерв’ю?

– У цій скрутній ситуації, у якій опинилася Україна, коли є загроза зовнішня, треба зменшити загрозу внутрішню. Треба об’єднуватися і усіма нашими силами намагатися зробити нашу країну кращою. Не лише на словах, а й на ділі. Допомагати патрульній поліції, бо вона робить все для того, щоб ми жили в кращій країні. Якщо ми всі об’єднаємося – все у нас буде гаразд.

Розмовляла Альона Колодій, ексклюзивно для nedilya.net