Як баба Анця алдомаш ставила

Зима… Холодно бабі Анці у хаті. Газ дорогий. Дід економить, та й не гріє вже бабу як у молодості.

Добре, що старий радіатор не викинули. Вирішила стара дрова купити, щоб можна було зігрітися. Бо від дідової економії їй почало здаватися, що ніс відмерзає.

— Найду я ліснику, – каже. – Най ми дров привезут. Я їм аудомаш покладу. Бо туй про якісь мораторії говорять усі, може скоро за границю весь ліс і вивезут… Чим ся гріти будеме?

Сказала і зробила. Почимчикувала собі через город у хащі… 

— Ой, жіночко, – каже їй один із лісників. – Наші політики ліпше всіх дров наломали, правда, після них топити нічим. А ми за 3 500 гривень навантажимо вам цілу машину.

— Паночку, дуже дорогісьте. У мене мінімальна пензія. Не маю тулько гроши.

— Так із нового року вам її підвищать.

— Ага. На 300 гривню. Кулько за оті гроші мож дров купити? На тички на пасулю мало.

—І то правда. Добре. Хай буде за три тисячі.

— Чоловіче добрий! Дві тисячі і файний аудомаш. Якраз того тижня добрий самогон зварилам, наллю всім!

— По рукам. Домовились. Робіть гостину. І по пляшці дасте з собою.

— Дякуву! Іду вже ладити! А не виділисьте, што Петро Марічин із балтов ходит? Мож го покликати дрова поколоти?

— То він до Василя в гості був, бо ще два роки тому позичив йому п’ять тисяч доларів.

— Так што кликав го, оби му дрова поколов? Оби удробив оті гроші?

— Та де. Лякати його йшов. 

— А не знаєте, кого поколоти мож покликати? Бо дідо муй стрий, уже і в постели нич не бірує, сам як колода, не то што оби дрова колов. 

— А Ви оголошення дайте в газету! «Закарпатські оголошення» називається. Моя дружина через неї все купує і продає.

— Якоє, паночку? Наприклад, прекрасна, айбо мало стара тополя глядат дуба, який ніколи не буде п’яний «в дрова», но все затулить собов уд холодного вітру і буде щедрий на жолуді… А май точно – на зелень».

— Бабко, бабко! Що вам у голові! Вам треба людину, яка поколе дрова. Ліпше напишіть: «Шукаю чоловіка, який  допоможе по господарству. Оплату гарантую. Плюс – аудомаш».

— Точно! Так і вчиню! А через кулько ми дрова привезете?

— Та десь через тиждень.

— Ви што. Будете чекати, докідь оті ялинки уростут?

— Ні. У нас усе сугубо за списками. Раніше не вийде.

Пішла баба додому і вирішила ще самогону наварити, але перед тим – дала оголошення в газету.

Почалися дзвінки. Дід не розуміє, чому в старої телефон розривається.

— Бабо, ти шо моделлю стала? – питає.

— Нєт. Глядаю челядника, што дрова ми поколе.

— А ти кулько заказала дров?

— Машину.

— А  треба нам тулько?

— Не знаю. Уд тебе гроші не прошу. Я в хижі мерзну.

Дід не може заспокоїтись. 

Пішов до фахівця з опалення та попросив підрахувати, скільки потрібно заготовити на зиму дров. Той запитав, яка площа будинку, скільки кімнат, куди виходять вікна, скільки грубок і ще масу подробиць. Потім видає розрахунок:

—  Від 3 до 19 кубометрів. 

—  А чому так неточно? 

—  Бо невідомо, якою буде зима.

— Та пушов ти собі з такими розчьотами. Добрі, шо моя баба запаслива, дрова заказала, – вирішив дід.

А баба Анця тим часом ґаздує. Ладить алдомаш.

Через кілька днів навантажений ЗІЛ зупинися перед будинком. 

— Дрова привезли! Слава Богу! Лиш ко би їх розгрузив. Дам хлопцям ще по фляшці, най самі всьо вчинять.

Відмивали дрова з лісниками аж до ранку. 

— Добрий у вас магарич бабко, – каже головний із них. 

— Я добре знаю паленку варити, – усміхається стара. – Лем есе був не магарич, а алдомаш. Магарич – ото іншоє.

— І що? – цікавиться гість.

— Кой ся син учив в Ужгороді в університеті, раз їхалам до нього із свиньов. У маршрутку шофер нехотів ня пускати, представляєте. Каже ми, што із скотинов у транспорт заходити не мож. Я му й пояснила, што ото не свиня, а магарич. А ун ми отвічає, што вже сяк одна з бараном хотіла зайти і вповіла му тоже, што вто магарич, а баран ся в УжНУ учит. Но та пак ми кум на мікроавтобусі паця повюз, бо і в поїзд ня не пустили. Фрас би їх трафив.

Подякували лісівники бабі за гостину і пішли. А  стара – за телефон. Дзвонить чоловікові, що погодився поколоти дрова.

— Бабко, раз алдомаш, а далі – робота, бо замерзну. Мушу погрітися, – заявив той.

Чарка за чаркою… минула година, дві, три… Пішла баба роботу приймати, а дрова не колоті. Чоловік же лежить біля них… п’яний, і говорити не може.

— Не треба ми таких більш робітнику, – сердиться стара. – Не требало го поїти. Іду другому дзвонити, айбо алдомаш буде лем після того, як поколе всьо. Сяк ся й до весни мож дочекати з такими помагальниками.

Прийшов новий працівник. Баба кожні півгодини ходить перевіряти його. Бачить – трудиться на совість. 

— Чим май скоро вчините. Тим  май скоро аудомаш буде, – заохочує чоловіка баба Анця.

— І не кажіть. Про алдомаш мені тут випадок згадався, коли ще у 90-х роках модно було відіки купувати. Зламалася в мого друга бензопила. Поршень прогорів. Запчастини купити тоді було важко. Зібрався він потрібний механізм приховати в сараї на віки вічні, а дрова пиляти з дружиною. Така пила називається «Дружба –2».Тут до нього сусід пройдисвіт заявився. Просік усе і пропонує: «А давай ми твій чудо-механізм  китайцям продамо!». Тоді саме в Ужгороді на ринку китайці сувеніри продавали.  Товариш мій здивувався: «Як? Вона ж не працює!» Пройдисвіт відповідає: «Дурня! Ідемо до мого знайомого слюсаря, він виточить механізм і вона працюватиме. Звичайно, ненадовго, але збути її встигнемо». Так і зробили. Але продати не вдалося, тож обміняли її на відеомагнітофон. Вхопили коробку і помчали додому. Накрили стіл, покликали майстра – йому ж аудомаш перед тим пообіцяли… Розпакували заморське диво, а там – застрягла касета… яку вийняти не можна… а на ній – півторагодинний виступ Мао Цзе Дуна… От така історія. Так що ваш аудомаш мені не потрібен. Дасте 100 гривень за день – і розійдемося з миром. Якщо нині все не встигну – завтра продовжу.

Здивувалася стара: вперше бачить, щоб хтось від її самогона відмовився.

— А ви не кушали, який ун добрий! А закуска в мене яка! Хоть тепер і говіння, но я і грибу наготовила, і крумплю, і пасулі наколотила. 

—У мене дома все є. Дякую! – скромно відповів працівник і продовжив роботу. За три дні він таки доколов дрова і щаслива баба вже більше не мерзла.

— Як добре, докіть у нас ліс є. А з сим мораторійом, а май точно – із його відмінов, скоро наші гори можут стати лисими, як голова у губернатора. А ліс як крали раньше, так і крадут. Лиш говорять політики много, а толку з них ниякого. Пролюфтувати мозґи уд них треба і телевізор чим май мало позерати, бо лем нервожуся постоянно, – поринула в роздуми стара, гріючись біля радіатора.

zakarpatpost.net