Як баба Анця 50 років з бітанґом прожила
Надивилася баба серіалів про людські долі, сіла біля вікна, підперла голову рукою, задивилася на гори й замислилася…
— Як люди жиют! Вілли і машини мают, на курорти їздять, чоловки їх на руках носять, а я… Тулько году потратилам на свого старого фраса. А який бітанґа бов! Як через тиждень після свальби куму Анцю за цицьку тискав, коли сіно обертали. А мене потягло іменно товди пудийти. Но дустав уд ня левешу! Айбо не помогло… Всьо життя наліво ходив. Із ким лем не гуляв. Тулько в нього було любасок, што на перстах двох рук… та ще й нуг пощитати не мож. І сусідка Палагія, і цімборка Маріка, і поштарька Катя, і ще й попаддя… Ліпше й не вспоминаю, бо серце ня буде боліти, а ліки ся якраз кончили, а до аптеки далеко бігти…
Тут роздуми старої переврала онучка.
— Бабусю, тебе дід кличе! Їсти хоче, — каже.
— Та най си сам намече, уповіш му, што я не годна, — відповіла баба і знову занурилася в думки.
— А раз на заробітки поїхав і письмо му з Росії уд якоїсь прийшло. Писала му «любимый». Ґута би го трафила! І там якуїсь голову забаламутив. Кліпав юй майже. Я му в очи ся і влюбила. Но айбо товди м така молода була. Казала ми мамка: «Не йди за нього! Позарай кругом, тулько фаттьову парадних». А мені лем сього требало… Хотів ня Іван брати. Добрий хлопець був, айбо малий дуже. Тепер си жиє з Гальов і нич не бідує. Ніґда юй не ізмєняв, зарплату думу приносит. І хижку построїли, і «Жигуля» купили. Не чоловік а заглядєніє. А я свойому лем раз уповіла, купім машину… А ун як з дивана ізскочив та як ся на ня вер… Гавкав, як пес – не кричав. Уже пошкодовалам, што вобще удкрилам рот. І тютки ми казали, што Василь бінанґа… Айбо я нікому не вірила, — зітхнула стара.
— Анцьо! Де ми їда? – зайшов до кімнати дід. — Кулько тя мож кликати? Я голонний! У нас што… голодомор ся начав, чи ти ми голодовку об’явила?
— Баба без розмов пішла і накрила стіл. Так само мовчки повернулася до вікна і знову почала розмірковувати.
— А кулько раз я голодна спати лігала, бо ун пропивав усі гроші…. А мені требало діти годовати та на ноги класти. Я й на бураки мусіла в Київську область їхати, оби хоть штось заробити. А йому хоть би што. Кулько сльоз уплакалам із-за нього! А тепер старий чорт лежит і оддихає си. Не уроблений, так як я. А кой го штось болит, та вся вулиця знає. Як дітина реве. Лиш би ся пошкодувати, побідкати. А мене коли поперек ухопив, я мала і пацят годувати, і корову доїти, ще й крумплі копати. Кулько я му ся натерпіла! Згубилам усю молодость на нього! А я така файна була! І лице, і фігура, і спішна яка! Моглам не за такого хмиря уддатися… Айбо ун ми товди повався, а чоловіка вже ми ся хотіло, што скривати… Гормони били в голову. І так уже 50 году жию та терплю…
— Анцьо, а пити штось є? – знову увірвався до кімнати старий.
Баба знову без слів пішла і налила дідові компот.
— Яка я була дурна! Требало си хоть якогось фраєра найти та з ним хоть раз у гречку скочити. Хоть тепер мала бим што вспомнити. А так… Тулько году коту пуд хвуст! А сись іще й дома коло хижі робити не хотів. Мусілам сама і дрова колоти, і в хижі білити, і світло ремонтувати… а як раз билисьмеся тандєрами! Прийшов п’яний і як у ня верже. А я – в нього. Всьо чибря розбилисьме товди. Но айбо через три місяці купив ми другоє. Правда доті їлисьме із горницю. А раз тоже приперся пуд градусом, сів їсти поливку. Айбо штось му ся не полюбило, бо цибуля варена там плавала. Та як у ня зашмарив… а суп по стіні розтікся… і я долів стінов сама стекла. Діти ся поховали попуд постелі. Не розумію досі, што м не так зробила, я же ся так старала. А ун як імив ня за глотку, думалам, што ся обсикаю уд страху. І вобще не раз на ня руки піднімав. Особенно коли перепив. І нашто я ся за сього пердуна уддала? – аж зітхнула баба.
— Анцьо, а ти мою газету не виділа? – вкотре зайшов до старої дід.
— Яку газету?
— «Неділя» називаєся. Цвітна така. Із програмов на тиждень. Я ще не читав ї. Та й не знаю, коли футбол будут показовати.
— На тумбочці у спальні лежит. Я про все маю пам’ятати?
— Но та дякуву ти! А ти што сидиш, як засватана у окнови? Што роботи в тя ниє? Можеш ми ґаті помити… аж скучаєш.
— Голова ня болит, – відрізала баба Анця. – Лем тебе може штось боліти?
—Што… й зазвідати не мож? — відповів старий, закриваючи за собою двері.
— Горбатого і могила не виправит, — уже про себе сказала баба. – А ще й ганьби не має. Пушов раз до дохтора і каже му, што спит зо мнов лем раз на місяць. Тот му й порадив, што треба купити соблазнітєльні труси та ліфчики. І муй дуринь купив, айбо не мені, а сам їх надів… Та што з ним чинити… Очи ми ся на нього пузно удкрили. А товди, молодов, так любилам го, што жити без нього не моглам. Рано, чим укривалам очі, думалам про нього, а увичирі засипалам тоже з думками про нього. Даже уночи ми ся все снив. Думалам, буду з ним май щаслива на світі. Айбо де ота сиринча?! Не так сталося, як гадалося. Вже тулько году бук о бук із сим пньом жию… старий уже такий, як сись ліс за окном, а все ще бітанґує… позерат на жун… правда, вже лем ото му ся й лишило… Айбо вже й онуку яких має, а коли до Марічки подружка прийшла у міні-юбці, аж рот удкрив. А вто ще вобще дітина… А ще… кой син подарив му новий LCD телевізор… очи закрив і сидит. А я го звідаю, што зашто ся не позерат, а ун каже: «Слухаю! Звук такий файний, як із радіо!».
— Бабо! Мені вже більше чим 70 году! А в мене ні одного сідого волоса ниє! – знов зайшов у кімнату дід, явно вже у хорошому настрої.
— Но пак айно… Бо ти лисий, – усміхнулася баба Анця.
Глянула на старого і подумала:
— Який би не був, а муй, рідний… я вже до нього привикла, хоть і біганґа.
