Родина переселенців із Луганська живе в Шаяні у вагончику без благ цивілізації
Закарпатські робінзони
У дев’ятирічного Андрійка в Луганську було все: комфортне житло, належні умови для дозвілля, багато іграшок, друзі… обличчя батьків випромінювали радість та щастя, аж поки не почалася війна. Їхня квартира, що знаходилася у центрі захопленого ополченцями міста, потрапила під обстріл однією з перших, тож сім’я вирішила зібрати необхідні речі і якомога скоріше покинути рідну домівку. Притулок родина біженців знайшла у гірському Шаяні, що на Хустщині.
Життя на колесах… посеред лісу
У Закарпатті Василь Зінчук бував не раз. Колишній працівник органів внутрішніх справ, офіцер запасу раніше неодноразово відпочивав у курортному Шаяні. Йому навіть вдалося прикупити невелику ділянку у самому «серці» Карпат. Тож коли постало питання про те, куди втікати з Луганська, родина не розмірковуючи подалася на Хустщину. Свій вагончик Василь та Єлизавета встановили серед густих дерев майже на околиці Шаяна.
-Ми стали заручниками ситуації. Тому шукали притулок там, де мали клаптик землі. Побут почали облаштовувати з нуля. На перших порах було дуже важко звикати до спартанських умов. Без газу, світла, води, у тісному трейлері… Однак ми раділи, що над нами мирне небо, не чути вибухів снарядів і нам нічого не загрожує, – ділиться думками господиня.
Оглядаючи помешкання Зінчуків (із етичних міркувань прізвища та імена всіх дійових осіб у матеріалі замінено, оскільки в Луганську залишилися рідні закарпатських переселенців, вони бояться за їхні долі, навіть не хочуть фотографуватися), у очі кидається мінімальна кількість речей господарів… скромність та простота… Однак найбільшою проблемою є відсутність електрики.
-За світло «боремося» з 2013 року. У ВАТ «Закарпатобленерго» нам сказали, що треба прокласти лінію і нарахували за надання послуг 180 тисяч гривень. Таких грошей у мене немає. Я почав шукати правди, але все, що добився, це зниження вартості до 90 тисяч. Був на прийомі в голови ОДА Геннадія Москаля. Він дав вказівку прокласти лінію. І роботи справді почалися. Але працівники РЕМу не дотягнули до нашої ділянки 150 метрів кабелю… і припилили електрифікацію. Наразі, можливо, очільник краю навіть не знає, що світла у нас досі немає, – розповідає пан Василь.
Родина практично два роки виживаючи, а не живучи, безперестанку веде листування із різними інстанціями, оббиваючи пороги не одного державного чиновника. Однак досі не може добитись того, аби в «хаті» засвітилась лампочка…
Біда одна не ходить…
На жаль, прикрість спіткала Зінчуків і в питанні соціальних виплат.
-Грошову допомогу як біженці ми перестали отримувати, відколи зареєстрували наш вагончик як житло. Довкола нього ми справді почали зводити стіни. Адже повертатись нікуди, а час іде… Та й син позбавлений усіх радощів дитинства, – каже Василь Зінчук. – Та й що там платять… Скажімо, дають 1,5 тисяч на сплату комунальних послуг, а машина дров коштує 4,5 тисяч гривень. 167 гривень – компенсація за газ, а один балон вартує 320 гривень, до того ж на місяць потрібно два. Аби ж підвести газ – слід заплатити 15 тисяч гривень. Наразі працюю над документацією… Поки що немає належних умов для того, аби його підключили. Йдеться про вентиляцію, вікна та інші чинники. Проте маємо пічку, яку нам подарували місцеві мешканці. Отак і живемо. Готуємо на плиті без «блакитного палива», а світло нам замінюють сонячні батареї… цього вистачає лише для того, аби підзарядити мобільні телефони, перевірити на ноутбукові електронну пошту, трохи подивитися телевізор і увечері увімкнути спеціальні світлодіодні лампи. Узимку ж – повна катастрофа!
Слід зазначити, що віднедавна у родини переселенців в’явилася ще одна серйозна проблема. Глава сімейства серйозно занедужав – у нього рак.
-Лікування дуже дороге. Він пройшов уже чотири курси хіміотерапії, молюся, аби був ефект, – витираючи сльози каже пані Єлизавета. – Щодо пільгового кредитування біженців тут ніхто зовсім нічого не знає, тож і кредити не видають.
У той же час Зінчуки запевняють, що світ не без добрих людей.
-Коли я був уже зовсім слабким, нам не раз допомагали в господарстві прикордонники та лісники, – зізнається пан Василь.
І все ж… назвати нормальним життя луганчан у Закарпатті не можна. Адже навіть роботу знайти пані Єлизаветі досі не вдається. Прикро, що нікому не потрібні люди так бідують. І багато в чому винна бюрократія та елементарна байдужість оточуючих…
