Віталій Багін поділився згадками про зйомки «Хати на тата» та розповів про себе, як про Діда Мороза
Герой п’ятого сезону передачі «Хата на тата» Віталій Багін після проекту став людиною впізнаваною не тільки в Ужгороді. Але крім того, що він є батьком двох синів і доньки, ще й працює танцівником у заслуженому академічному Закарпатському народному хорі, весільним старостою та… Дідом Морозом. Напередодні новорічних свят ми зустрілися Віталієм і попросили його під час нашої «Недільної бесіди» розповісти про себе більше. Зокрема, поділитися курйозами та особистими секретами.
— Пане Віталію, почнемо з особистого… Поділіться з нашими читачами якоюсь таємницею, про яку Ви ніколи не розповідали іншим.
— Та особливих секреті у мене й немає, однак був випадок, про який не говорив ніколи… принаймні, довго не зізнавався. У дитинстві я розбив улюблену вазу мами, за що добряче отримав від батька. Це була кришталева ваза, яку батькам подарували на весілля. Власне їх було аж дві… одинакові. Вони стояли у серванті. У радянські часи так було в багатьох. Тож батьки поїхали до бабусі в село. Мені було років 10-11. Я залишися вдома сам. Дивився мультик «Чіп і Дейл поспішають на допомогу»… Мама ж купила цукерки, драже різнокольорове. Я собі поставив їх на диван і дивився телевізор. Пультів тоді не було, канали на «Електронах» перемикалися вручну. Під час реклами мені захотілося в туалет. А ваза стояла збоку. Я зістрибнув із дивану, щоб скоріше повернутися і не пропустити наступну серію, тож випадково зачепив її коліном. Вона впала і розбилася… на дрібнесенькі уламки. Я перелякався не на жарт і почав велике прибирання. Згорнув і почистив килим, у серванті все витер, кожну чарку… розставивши кришталь знову, аби не було пилу там, де стояла ваза. Відтак заспокоївся і думав, що ніхто ніколи не дізнається, що трапилося. І тут батьки приїхали додому й мама наступила на уламок та порізала ногу. Взяла його в руки… дивилася-дивилася і зрозуміла, з чого цей шматок скла. Глянула на сервант і загукала: «Вітя!»Я зрозумів, що мені капець. Вона дуже довго питала мене про те, де ваза. Я ж не зізнавався, запевняв, що нічого не знаю. Потім прийшов тато… Мама й поскаржилася, що вази немає. Він сварив мене не на жарт. Лише років 10 тому, коли ми були у бабусі на Різдво я розповів правду, коли мова пішла про вазу. Я дуже боявся про це говорити. Це була моя таємниця роками.
— Цікава історія. Але не менше цікавого було під час зйомок передачі «Хата на тата». Поділіться загальними враженнями.
— Я дивився майже всі сезони. Було цікаво спостерігати за іншими збоку, навіть смішно. Мені подобалося, як герої змінюються. Тож я захотів насправді на власному досвіді відчути, як усе це відбувається, дізнатися, як змінюється відношення у родині… не людина, бо самі ми не змінюємося. Тож я мав змогу пересвідчитися, що стосунки змінюються кардинально. Не кажу, що всім чоловікам в Україні треба стати учасниками подібних проектів, бо це психологічно важко, бо фізично звикнути можна, як і жінки звикають до всього, але спробувати варто. Нещодавно я вичитав у Фейсбуці, що ще з кам’яного віку закладено в людських генах, що чоловік – це здобувач, завойовник, він зі списом полював на тварин. Тож коли ми добиваємося кохання жінки, так само дбаємо про неї, говоримо ніжні слова, даруємо квіти без приводу, а коли одружуємося, все змінюється. Та й жінка приділяє чоловікові менше уваги, більше турбот у неї про дітей. Я тамадую, тож розумію, що побут згубно діє на стосунки, гасить полум’я любові, адже скільки проблем «крапає» на той вогонь. Бувають такі моменти, коли ця ватра повністю гасне. Тож після проекту я зрозумів, що аби підтримувати вогонь, треба допомагати один одному. Я збагнув, що якщо в сім’ї щаслива жінка, щасливі всі. Коли я побачив дружину в телевізорі (вона надіслала відеолист), не міг сказати жодного слова.. настільки було радісно бачити її вдоволеною і щасливою. Тоді до мене дійшло, що такою я її вже давно не бачив, отже від мене вона чогось недотримувала.
— А дітям психологічно як було зніматися?
— Кожен із моїх дітей має свій характер. І цьому я дуже радий. Наприклад, мої сини вчаться у одній школі і їх завжди хочуть порівняти: чому менший не такий, як старший. А Саша вчиться дуже відповідально, скромний і вихований. У Павлика ж шило в одному місці. Та мені приємно, що мої діти не під копірку, а виявляють індивідуалізм. Каролінка теж на все реагує по-своєму. Хоч їй всього два роки, та вона може випросити все, що хоче. Отже, під час зйомок Саша не знав, як поводитися, розгубився, був затиснутим у собі, почувався некомфортно, адже камери нас супроводжували всюди. Я ж до того звик під час весіль впродовж восьми років, а діти – ні. Жінці теж спочатку було непросто, вона теж на початку була скованою.
— Чому Ви вирішили взяти участь саме у передачі «Хата на тата»?
— Я не міг зрозуміти, що відбувається з людьми. Один такий сильний, статний і дужий, сам військовий плакав… Тому до всього ставився скептично, думав, що все награно. Але коли спробував сам, збагнув, що другої половинки справді не вистачає. Тож зараз знаю, що треба цінувати те, що маємо.
— Вам, як весільному тамаді, можливо справді цей проект найбільше підходив… адже родина починається з шлюбу…
— Я завжди старався, аби в мене сім’я була не багатою, але завжди забезпеченою. Роботи ніколи не боявся ніякої. Навіть більше того, не розумію людей, які не хочуть працювати. Взагалі немає роботи, яку б людина не могла зробити. Тобто, навчитися можна всього, правда, досвід теж потрібен. А весілля для мене – не розвага, а праця. Хоча як людина я веселий. Мені завжди кажуть знайомі, що коли вже стану дорослим. Та чому, якщо в мене троє дітей, я повинен надягати маску серйозності? Ми живемо лише раз, тож маємо бути веселими і радіти кожній миті. Насправді всі проблеми тимчасові і вони вирішуються. Головне – не сидіти на п’ятій точці і не скиглити.
— А яким був Ваш дебют як Діда Мороза? Чи траплялися курйози?
— Ще й які! Один із синів мав десь шість років. Попросила мене вихователька з садка виконати роль Діда Мороза, привітати всіх із Новим роком і роздати подарунки. Я одягнув костюм, який там дали, замаскувався так, що лише очі було видно, змінив голос і кажу: «Доброго дня, малята!» А малий на весь зал як загукає: «Дивіться! Дивіться! То мій тато!»
— А чи часто доводиться виконувати цю роль?
— Ні. Новий рік буває лише раз на рік. А взагалі я не так давно проводжу дитячі свята, всього десь два роки. Із сином був перший досвід. Далі якось мене попросили провести один корпоратив. Потрібні були гроші і я погодився. Через знайомих знайшов не костюм, а халат якийсь. Купив сніжинки і оздобив його. Бороду мені позичили… дуже стару. Я собі наклеїв і її, і вуса. Підготував програму, вийшов до людей і привітався лише в мікрофон… як борода відпала. Це був сумний досвід. Тому зараз маю чудовий костюм і можу працювати. Підібрав універсальний і не такий, як у інших. А дістати його, до речі, було нелегко. Загалом, гадаю, що вигляд є на 70 відсотків запорукою успіху. Я просто дуже відповідальний та й на мою думку будь-яку справу треба виконувати якісно. Коли відпрацював своє перше весілля, у мене руки трусилися. Коли ж за це отримав перші гроші, взагалі не розумів, за що мені люди заплатили. А потім накопичився досвід. І зараз мені легко. Я люблю дарувати людям свято. Адже вони на нього чекають так довго…
— Чи було щось смішне під час новорічних ранків?
— Було багато всього. Коли діти у щось вірять, то жити їм легше. Приміром, мої діти в Миколая вірили дуже довго. Лише в позаминулому році старшому я відкрив таємницю про те, хто ж такий насправді Чудотворець, що він є, але подарунки – це поведінка самих же дітей. Тобто, кожен отримує те, на що заслуговує, виходячи з того, як саме поводився протягом року. Тому діти отримують хоч і не iPhone 7, але щось таке, що хочуть насправді.
Щодо кумедного, то молодшому синові протягом кількох років поспіль я дарував конструктор «Лего» і ще якісь дрібниці – машинки, солодощі. Тож врешті-решт Павлик написав Миколаю листа з тестом: «Святий Чудотворцю! Я тебе дуже люблю. Але дуже прошу, будь ласка, не даруй мені цього року конструктор «Лего». Якщо можна, принеси краще шпигунський набір».
До речі, ми зберігаємо вдома усі листи, які писали діти. Потім цікаво буде їх перечитати.
— Дід Мороз – символ здійснення мрій. Тож що можете побажати краянам з нагоди Нового року?
— Насамперед бажаю не тільки закарпатцям, але всім українцям миру, адже ситуація в державі впливає на все. У тому числі – й на наші думки. Ми настільки звикли, що на сході війна, що навіть не звертаємо на це увагу. А це – ненормально.
Крім того, всі люди чекають, що в наступному році все буде краще, усі сподіваються, що життя зміниться. Тож бажаю всім, аби загадані опівночі в Новорічну ніч бажання неодмінно здійснилися. Всім родинам – злагоди, миру, достатку, процвітання. Щоб діти росли на радість батькам, а в кого малюків ще немає, щоб неодмінно з’явилися.
— Приєднуюсь до побажань і спасибі за розмову!
Марина АЛДОН
