Чому велоужгород «пасе задніх»?

Кажуть, що Ужгород за здоровий спосіб життя, що Ужгород – місто велосипедистів… Може, частково це й так, однак чи мають власники двоколісного транспорту у рідному населеному пункті належні умови для того, аби відчути драйв від швидкості на своєму ровері?

Напевно, ні… Велодоріжки в обласному центрі Закарпаття хоч і є, але тільки де-юре… Де-факто, кожен, у кого є біла фарба може провести собі лінію посеред тротуару чи проїжджої частини і зробити не тільки велосмугу, але й смугу для гужового транспорту чи навіть аеросмугу… як в аеропорту…

Адже нічим іншим велодоріжки в Ужгороді не виділяються…

Хоча історія їхньої появи в місті стара як світ…  Незважаючи на те, що перші велосипеди з’явилися в області ще півтора століття тому, лише в 2011 році тодішня мерія вирішила обладнати для велосипедистів спеціальні смуги.

Принаймні, так тоді обіцяли. Дорожню розмітку у вигляді білих ліній на окремих вулицях міста  таки було нанесено, щоправда аж через чотири роки  після обіцянки…

А перед тим, у 2012 році, міська рада отримала 250 тис. євро на облаштування велодоріжок. Невже стільки коштувала проста біла фарба? Та й куди було спрямовано ці кошти – не відомо.

Утім ужгородцям заявляли, що на етапі проектування мерія залучила німецьких фахівців, які розробили абсолютно нову, революційну концепцію велосмуги. Невже раціональне зерно цієї  євроконцепції  полягало у малюванні смужок на кшталт пішохідної зебри?

Це німці виявилися настільки неоригінальними, чи ужгородці настільки винахідливими у питанні освоєння  коштів?

Місцеві велоактивісти хоча й били на сполох, та їх не чули, або просто не хотіли чути. А далі любителів двоколісних «залізних коней» просто задобрили дешевим фарсом… Встановили для них, щоправда, і кілька велопаркінгів, але й то зовсім естетично непривабливих.

Щодо самих доріжок, то смуги проведено абиде – серед пощербленого асфальту, у важкодоступних для проїзду місцях… стовпчики розмістили також недоречно.

Пунктирна лінія, що має виокремлювати доріжку, чомусь місцями переривається. Тож для чого її креслили – не зовсім зрозуміло.

Утім, аби побачити, якими мають бути справжні велодоріжки, не потрібно їхати навіть за кордон. Достатньо завітати до сусіднього Львова.

Там смуги виділені або бруківкою іншого кольору, або асфальтом (як правило, тротуар має одне покриття, велодоріжка – інше). На декотрих місцях доріжки розміщено взагалі посеред проїжджої частини  між смугами. Відділено їх стовпчиками висотою до пояса, або бордюрами.

Усі вони рівні, акуратні, гарні.

Інше питання –  паркінги. У Львові  їх багато і всі вони візуально приваблюють погляди перехожих, радують самих велосипедистів. Крім того, там є спеціальні сервісні центри посеред вулиць із набором інструментів, де безкоштовно можна полагодити велосипед.

Місця для швидкого ремонту також користуються великим попитом серед наших сусідів. А є ще у Львові сервіс прокату роверів.

Якщо до іншої області зовсім не хочеться, то можна завітати трохи ближче – до Словаччини. У Кошице, наприклад, кількість велосипедистів вражає. Вони всюди: на вулицях, у парках, у скверах, біля магазинів і торгових центрів. Для словаків це і спорт, і засіб пересування, і просто величезна втіха.

Велодоріжки там є у всьому місті: і в центрі, і на околицях. Більшість доріжок є частиною тротуару, а не проїжджої частини. Це підвищує безпеку пересування.

А парки там – взагалі рай для любителів роверів. На відміну від наших…

Тож цікаво, коли ужгородські велосипедисти матимуть нарешті належні умови для того, аби захоплення приносило задоволення, а не псувало настрій. Та й чи потрібні місту такі доріжки взагалі…

 zakarpatpost.net

Коментування вимкнено