Як баба Анця чоловікові сказала, що в нього тиждень буде стояти

Весна – період гострих відчуттів, загострень хронічних недуг та перших квітів. Тож окрилена гарною погодою та емоціями після сварки з дідом, вирішила баба Анця поїхати до Ужгорода шафрани продавати.

– Муй бітанґа старий вчора з кумом майже до рана пив. Хоть говіння тепер. Ні уд Бога, ні уд мене ся не боїть. Треба й мені ся розвіяти. Нарву косичок та поїду си у варош, – вирішила вона.

Хоч чула баба, що шарфани та проліски продавати не можна, але їй хотілося до міста… Так не їхати же в Ужгород із порожніми руками.

–  Не можу бульше дома сидіти. Такає в ня чуство, що пропеллєр у ня в одному місті, що ня виштовхує з хижі, – думає стара. – Та й не в лісі я їх рву, а в себе у керті. Я си там сама ґаздиня. Пак весь у ня городиць у шафранах. А дале зов’янут і хосна ніякого не буде. А так хоть продам і мало си гроши зароблю.

Нарвала баба Анця повну корзину квіток і сіла у маршрутку, що має їхати на Ужгород.

Шофер, побачивши бабу з квітами аж підстрибнув:

– Куди? Так їх не можна рвати. Вас поштрафують! Забере поліція! Сидіть ліпше вдома!

– Та де! Я ся укручу з любої ситуації, не переживайте, – лише махнула рукою баба.

В Ужгороді вона одразу попрямувала до пішохідного моста.

Пропонує перехожим, нахвалює:

– Позерайте, яка краса! Дешево даю! А у вас завто  тиждень буде  стояти.

Чоловік, що саме проходив поруч, здивувався:

– А що то за диво-властивості у ваших кіточок? Цілий тиждень буде стояти… Ще не чув про таке…

– Они і лікарські, і файні, і спеції з них чинят, і за границьов за євро та за долари продают, а я прошу всього 10 гривень за букет.

– А як їх вживати треба? – заінтриговано поцікавився незнайомець.

– Вживати? – не зрозумівши, перепитала баба Анця.

– Так. Приймати їх як треба?

– Но пак аж бисьте їх так їли, можете просто залити кип’ятком, лиш дайте їм ся настояти п’ять мінут. А дале пийте, їжте, – почала викручуватись стара, врешті-решт збагнувши, що чоловік мав на увазі.

– І цілий тиждень буде стояти? Давайте, бабко, мені всі! Забираю вашу корзину. Даю вам 225 гривень.

Щаслива стара стиснула в долоні гроші і мало не закричала від задоволення:

– Треба же такоє, я косиці хвалила, што у вазі будут тиждень стояти, а ун си про своє подумав. Но не біда. Главноє – усьо продалам… та ще й оптом. І ніяка ня поліція не поштрафорвала! Тепер мож ся і варошом прогуляти… І себе людям показати, і на других попозерати. Може дідови штось інтересноє куплю. Айбо нєт. Куплю ліпше собі. А йому тоже наварю шафрану… А вдруг і в нього ся друга молодость пробудит…

Пройшлася баба набережними, купила собі пиріжок і вирішила присісти на лавицю його з’їсти. Однак із подивом для себе помітила, що вона поламана. Підійшла до іншої – також. Аж на третю вдалося присісти.

– Невже туй Кличко був, што тулько лавиць поламано… Ото же й силу треба мати, оби такоє наробити. А чого за нього газети не писали? Видно, прошльопалам.

Після доїденого пиріжка баба кинула папірць у контейнер для сміття… проте за секунду він опинився на бруківці.

Кинула ще раз – ситуація повторилася. Підійшла до другої урни так само.

– Што туй у вароши за нанотехнології… не розумію… невже у них земля ся розступає і появляєся сміттєпровід, який веде прямо до Барвінку… на звалище, – замислилася баба Анця. – Добре би мені такий дома. Не треба би діда по десять раз просити: «Винеси сміття! Будь добрий, унеси сміття! Богати материного, унеси вже ото сміття!»

П’ять хвилин сиділа баба мовчки і нічого не могла збагнути. Раптом помітила, що в смітника немає дна.

– Так вот ото што. Они же просто цураві, як жеби в кума Мигаля! Не треба ми такий хлам. А я то думала, што аномалії  туй якісь… Бермудський трикутник… або што туй наука на тулько пушла вперед…. Пак є якісь науковці, є університет. А ото на самому ділі просто барак. Мене би дідо з хижі угнав, обим так харила… Щось в Ужгороді після зими дійсно доста грязно. Найнятися би мені замітати! Я би їм фору дала, показала, як має бути чисто! Я би просто літала варошом на віникові.

Довго розмірковувала стара над своїми відкриттями, а далі подалася за новими враженнями.

Біля пам’ятника Волошину звернула у бік площі Поштової, а там… помітила обмежувач руху з фігурками, зі скульптурками.

– Йой.. як би ми думу такоє треба! – спокусливо поглянула баба Анця на обмежувач. – Я би го на городі, коло хліва поклала. Оби маржина знала, куди ся вертати із поля  треба. Паскудна скотина обсирає ми весь двір, а з тов табличков  може би ся розуміла ліпше, куди треба йти.

Після цього баба подивилася на мерію і побачила дивне огородження адмінбудівлі.

– Маріє Божа! – зненацька вигукнула баба Анця. – Што есе туй за траурний плут. Ко туй умер? – почала коментувати побачене стара. – Чи ото роблять як мавзолей на Червонуй площі  у Москві? Аж ся у ня давлєніє пудняло. Лєнточка там ся хлипат червоно-біло. Таку вішают кой ся якоєсь ЧП стає. Вилілам у телевізорі. Майже похорон скоро буде.

Почала баба Анця дертися всередину, але через зачинені двері її ніхто не чув. Раптом вона помітила охоронця і почала ще сильніше стукати.

– Чоловіче добрий… што ся стало? Ко умер? – спитала вона.

– А чому хтось мав померти? Усі живі. А ми ремонт робимо.

Стара аж полегшено зітхнула.

– Я думала, што похорон скоро буде, – заявила йому баба. –  Аж ня попустило тепер, уже не зналам што й думати, дурні мислі ми лізли в голову.

Махнула рукою баба Анця і вирішила більше не ходити вулицями просто так.

– Йду си ліпше на Корятовича на зелений базар, куплю цибулю, бо вже час садити та й їду си думу. Все туй у вароши штось новоє придумают. Айбо мені уд того чогось не весело. Най молодьож ліпше ся всьому сьому радує! – забурмотіла собі під ніс собі баба, твердо вирішивши якомога скоріше повертатися в село.

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено