Більшість ужгородців у дитинстві мріють стати футболістами

Футбол нагадує Вічного Жида – тільки не зовсім вічного. Адже ця гра теж тинялася по цілому світу: народилася в Англії, змужніла у Бразилії, а померла в Ужгороді. Не відразу звичайно. Про ужгородський футбол написано кілька книжок, проте цей феномен і досі лишається до кінця так і не розгаданим. Здавалося би, що гористий рельєф місцевості не творив особливих передумов для розвитку у нас саме цього виду спорту. А він таки прижився – більше всупереч, аніж завдяки. У принципі, більшість благ цивілізації закріпилися в Ужгороді саме такою методою. Очевидно, сприяла цьому не так природа-матінка, як суперечлива натура самих ужгородців.

На самісінькому світанку, коли ще тільки починає сіріти, то на одному, то на іншому міському стадіонові помічають характерний привид. Кажуть, що то душа першого нашого футболіста, яка досі не може упокоїтися. Їм’я того чоловіка, що жив наприкінці ХІХ ст., призабулося, але справа його живе. Будучи фанатичним англофілом, він прищеплював рідному варошеві усе, що бодай трохи нагадувало туманний Альбіон. Як йому вдалося акліматизувати тут навіть мжичку із смогом (і це ще навіть до появи авто) – досі лишається загадкою. А от за футбол усі дякують досі. Це видовище прижилося тут за лічені роки і стало назавжди психотерапією для більшості наших чоловіків: удома на них кричать дружини, на роботі – начальство, у транспорті – водії, у крамницях – продавці. І тільки на стадіоні вони самі відводять душу. Тут ужгородець стає вільним як ніде і ніколи. Сюди приходять, аби пірнути у казку, власне дитинство, зачаєну мрію. Більшість ужгородців у дитинстві мріють стати футболістами. Потім стають продавцями, водіями, чиновниками, лікарями… Та ким завгодно! Але все одно лишаються вірними давній мрії, бо відфутболюють тебе так, як ніде більше.

Заглядають на футбол і жінки, бо де ще побачиш стільки струнких, підтягнутих і спортивних чоловіків! А вони ще й до того такі гречні, так щиро вітаються перед грою! У наших жінок навіть з’явився свій комплімент до чоловіка:

– Мені здається, ви футболіст.

– Чому?

– Дуже гарно обіймаєтеся і цілуєтеся.

Ніде правди діти – це наші хлопці уміли. Особливо коли матч закінчувався.

А от з м’ячем у них склалося якось гірше, ніж з обіймами. Тому найбільше ужгородці любили міські чемпіонати дворових команд. Це був єдиний шанс, що кубок отримають таки ужгородці.

Бо утвердився футбол у нас швидко, а от розвиватися став із скрипом. Хоча кожний хлоп знає, що краще сім раз вкритися потом, ніж один раз – інеєм. Проте потіти ужгородські футболісти вперто не хочуть. Принаймні, на полі. Деінде потіють за милу душу, а на травичці їх ураз перемикає. Чи то зелений колір їх так пригнічує? Ні, зазвичай зелені папірці, навпаки, збуджують. І трава – теж, тільки інша. А от коли воно у поєднанні – то ніяк. Тож на полі вони якраз вкриваються інеєм. Проте зрідка таки відтаювали і тоді творили справжні дива. Через це футбол в Ужгороді врешті-решт заборонили, бо м’яч постійно літав то до Словаччини, то до Угорщини. Правда, у ворота все одно потрапляв тільки вряди-годи. Коли помер наш центральний нападаючий, то святий Петро ніяк не міг надивуватися:

– А як же ти так ото у мою браму поцілив – здається, уперше в житті?!

Хоча чому, здавалося би, дивуватися: усі ми в цьому житті тільки тренуємося, а по-справжньому гра починається лише за межею. Після того як згасне Game over, воно тільки реально і розгоряється. Але сторонні спостерігачі про це вже ніколи не довідаються. Так і наш бомбардир став справжньою зіркою у небесній збірній. Інколи, правда, маже і там. Замість воріт вцілить у якусь гігантську шибку. Тоді весь Ужгород засипає градом. Ми до цього вже звикли, бо наші футболісти не дають нам знудьгуватися ні на цьому світі, ні на тому.

Тож футбол в Ужгороді помер. Хоча… Хай би я так збанкрутував, як він помер. Схоже, що він живіший за живих. Особливо на фоні нашої промисловості чи житлобудування.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для zakarpatpost.net