Наталія ПЕТІЙ-ПОТАПЧУК: «Важливо відчувати, що тебе хтось любить, знати, що хтось підтримує»

Державний заслужений академічний Закарпатський народний хор — колектив із багатою історією, про який знають далеко за межами області. У нашому багатонаціональному краї це – перший в області професійний музичний колектив.

Сьогодні гостем прес-центру «НЕДІЛІ» є заслужений працівник культури України, кавалер ордену княгині Ольги Наталія ПЕТІЙ-ПОТАПЧУК.

Під час наших «Недільних бесід» художній керівник та головний диригент Державного Заслуженого Академічного Закарпатського народного хору України розповіла про власні жіночі секрети, творчі здобутки колективу та плани на майбутнє.

— Пані Наталю, розкажіть про вибір життєвого шляху, перші кроки у музиці. Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

— Я з дитинства відчувала себе улюбленою дитиною,  любила співати, шанувала наші традиції. А народилася в Доманинцях біля Ужгорода. У мене й не виникало ніколи бажання займатися чимось іншим крім співу. Знала наші закарпатські пісні з маленької, захоплювалася музичним мистецтвом. Мені дід купив фортепіано, хоч тоді то була велика рідкість і батьки не жили дуже заможно, але вони знали, що я дуже люблю грати. Досі цей інструмент є моїм оберегом.

— Талант або передається генетично, або людина – самородок. У Вашій сім’ї хтось займався музикою? Від кого дар?

— Я вважаю, що кожна людина має якесь обдарування головне – знайти себе. Коли ми займаємося тим, що любимо, тоді це вдається якнайкраще. Отже я щаслива, бо відпочиваю, роблячи  улюблену справу. Мені ще маленькою хотілося стати співачкою, музика була поруч завжди. Хоча вчилася дуже добре, чудово знала історію, була відмінницею. Але в іншій сфері себе навіть уявити не могла.

— Із чого почалася робота в хорі? Як Вас доля привела в цей колектив?

— Різними шляхами. Була й педагогічна діяльність і… закінчивши Львівську консерваторію, я організовувала різні хорові, вокальні колективи. Таке прагнення було давно. Мене вабило щось таке, чого ще не було. Наприклад, свого часу у мене був знаменитий фольклорний ансамбль «Красія». Хотілося, аби народна пісня була на такому високому рівні, як класична, як сучасна, щоб вона була такою ж популярною і щоб нашу закарпатську народну співанку знали у всьому світі.

— Який наразі репертуар колективу і де найчастіше гастролюєте?

— Переконана, що кожна пісня має бути показана у якнайкращому вигляді. Це, ніби коли якась дівчина чи жінка йде на весілля, вона хоче бути бездоганною, вродливою, елегантною, одягається дуже гарно і тільки так показує себе серед людей.

Так само і народна пісня. Її треба доносити до слухача емоційно, професійно, виразно, гарним голосом, не фальшивити, правильно дихати, мати відповідний одяг, настрій. Інакше публіка буде незадоволеною.

Якщо ж буде передано душу пісні, її сприйме аудиторія і вона буде дуже популярною.

— А як на рахунок костюмів? Хтось допомагає їх шити?

— Передусім, їх треба завжди вивчати. Зараз стараюся зберігати давні костюми, але маємо й інше сценічне вбрання. Утім навіть у сучасних костюмах мають бути якісь елементи давнини. Кожен твір потребує спеціальних нарядів. Наприклад, закарпатська пісня має співатися в закарпатському костюмі. Але в нашому репертуарі є твори різних стилів, різних регіонів. А загалом закарпатському хору завжди шили вбрання найкращі майстри-художники, починаючи з Федора Манайла, Андрія Коцки, Едіти Медвецької. Це ж – світила! Гадаю, що до костюмів потрібно дуже відповідально підходити.

На жаль, дуже часто вбрання у виконавців і колективів, які співають народну пісню, не є відповідним.

Коли бачу таке, болить серце. А костюм – це не лише одяг, але й головний убір, взуття, і манера поведінки, подачі матеріалу…

— Де легше виступати: у філармонії, де глядач підготовлений, чи десь у гірському селі, де люди є ближчими до витоків народної пісні, більш відкриті до її сприйняття?

— У нашій обласній філармонії дійсно публіка більш балувана, багато чого чула, але якщо ми показуємо щось вартісне, вона вдячно реагує.

Глядача обманути не можна! Будь-якого!

Обманути можна лише себе.

Якщо подача твору йде зсередини, то вона обов’язково доходить до аудиторії.

— Чи важко керувати таким великим колективом? Адже у Вас всі люди творчі, із власними амбіціями…

— Ні! На роботі я – диригент. Це – професія, яку я обрала. У нашому колективі всі талановиті, тож завдання керівника і моє, в першу чергу – допомогти розкритися можливостям і обдаруванням усіх. Якщо кожен бачитиме, що розкривається його талант, тоді він старатиметься. А наші артисти, музиканти, співаки, поети, аранжувальники, танцюристи унікальні, це – осередок інтелігенції.

— Чи важко потрапити до Вас у колектив? Якими якостями потрібно володіти, аби стати учасником  Державного Заслуженого Академічного Закарпатського народного хору України?

— На жаль, деколи люди йдуть від нас, бо не витримують фінансових негараздів. Хоча народне мистецтво є вираженням самоідентичності і ця галузь мала б фінансуватися якнайкраще, підтримуватися навіть для розвитку держави, духовності. За кордоном подібні колективи отримують заробітну плату на порядок вищу, ніж у нас за таку ж роботу. Особливо це стосується  талановитої молоді. Багато хто з них виїжджає. Ми можемо стримати лише істинних фанатів, зацікавивши їх новими програмами, акціями, де можна себе проявити. Фінансово, певно, як і в інших галузях,  стимулювати людей не можемо. А щоб потрапити до нас, потрібно любити свою справу і мати талант.

— Ви створювали дитячу вокальну школу. Якою є  доля Ваших вихованців і як у них склалося життя?

— Із дуже багатьма я підтримую зв’язок до сьогодні. У вокальну студію «Красія», яку я організувала, приїжджали діти з усієї області. Я й зараз підтримую таланти, навіть під час акцій,  які проводить Закарпатський народний хор і не тільки… адже діти – наше майбутнє й те, що ми сіємо, вони найбільш щиро приймають.  Якщо їм сподобається якась народна пісня, вони пронесуть її через усе життя. Тому я роблю чимало програм, під час яких поруч із дорослими артистами виступають діти.

— Ви така ніжна, вишукана жінка. Але в той же час – керівник. Як переноситься робота на сім’ю? Чи любите покомандувати домашніми?

— Ні. Абсолютно ніким вдома не командую. Вважаю, що в сім’ї чоловік має бути головою. Хоча головне – взаєморозуміння.

Син, чоловік, мама – найдорожчі мені люди. Ми підтримуємо один одного, цікавимося справами і це дуже добре.

Тож моя робота ніколи не переноситься на командування рідними. Деколи так хочеться, щоб проблеми вирішував хтось інший, але це не стосується жіночих турбот. Маю на увазі господарство.

А основна керівна роль у нас у чоловіка.

— Розкажіть про сина. Чим він займається?

— Йому не подобається, коли я про нього розповідаю. Він дуже хороший, скромний, любить науку, поважає традиції, шанує старших. У 16 років сам почав грати на фортепіано, отже гени десь «прорізаються».  Зараз йому – 18, навчається на четвертому курсі університету, буде програмістом. Екстернатом закінчив школу, а зараз трішки скоріше закінчує ВУЗ.

Дивлячись на нього і на його друзів, можу сказати, що в нас молодь дуже хороша.

Дай Бог тільки, аби вони всі змогли себе реалізувати.

— Ви постійно проводите якісь благодійні  акції. З чого все почалося і що спонукало?

— Це – дрібниця, мала доля того, що ми можемо зробити.

Це і «Молитва за Україну», яку ми вже чотири роки поспіль проводимо, й інші акції до релігійних свят. Коріння забувати не можна, аби не втратити ідентичність, не загубити той місточок, що з’єднує нас із минулим.

Мене такі заходи надихають. Приємно,коли приходить багато людей, коли цікавляться, коли підтримує й сам колектив.

Коли ми вперше молилися за Україну, мені телефонували, що хто це придумав, хто нас слухатиме о шостій годині ранку, але я розуміла, що хто хоче – той прийде, а хто не має бажання, того  не влаштує ні шоста ранку, ні шоста вечора.

— А який із виступів запам’ятався найбільше?

— У нас було так багато виступів, що важко визначитися. Але дуже сподобався концерт у Загребі перед президентом Хорватії.

Приємно було виступати в резиденції закордонного очільника держави. Він виявився надзвичайно скромною і цікавою людиною, без апофеозу. З нами поводилися щиро і доброзичливо, ми разом випили каву. Такі речі забути не можна. Та й атмосфера була піднесеною, нашу закарпатську співанку слухали дуже уважно, із натхненням. Відрадно, коли пісня об’єднує народи.

— Чи часто гастролюєте? Де буваєте найчастіше?

— У сучасному світі поняття «гастролей» майже немає, адже то – дуже дороге задоволення. Маємо чимало запрошень із різних куточків України. Якщо все буде добре, поїдемо в Полтаву.

Але зараз економічна ситуація така, що їздити з виступами складно. Та ще й війна на Сході… І ми це розуміємо. До того ж такий величезний колектив вивезти, прокормити, поселити не так уже й дешево обходиться. Хоча такі національні колективи як наш, мали б бути як Євангеліє, яке повинні слухати українці… і держава б це мала належно підтримувати.

— А як Вас фінансують?

— Заробітну плату маємо, хоч уже кілька років добиваємося того, щоб у нас були покращені умови роботи.

Бо ж якщо порівняти наші зарплати із столичними, то це – мізер. Тож не дай Бог, аби ми загубили таку перлинку, як Державний заслужений академічний Закарпатський народний хор. Цього нам не пробачать нащадки. І це мають усвідомити на державному рівні.

— Самі яку музику любите, яку слухаєте?

— Музику люблю хорошу, різноманітну, хоча перевагу надаю хоровій.

Мені до снаги і класика різних жанрів, і сучасна музика, хоча надаю пріоритет закарпатській українській.

— А чим займаєтеся у вільний час?

Люблю просто посидіти і почитати, поспілкуватися з рідними. Але навіть під час відпустки вільного часу в мене обмаль.

— Чи подорожуєте і куди?

— Звичайно, разом із сім’єю хотілося б помандрувати, адже коли кудись їду з колективом, мої артисти бачать більше, ніж я, бо мені доводиться займатися організаційними моментами. Пам’ятаю, як кілька років тому ми їздили у Прагу і в нас був концерт у дуже гарному залі в п’ятому районі міста та екскурсія. Тож усі, крім мене, бачили столицю Чехії… Вдома я розповіла чоловікові і він незабаром разом із сином повіз мене подивитися на Прагу.

— А телевізор дивитеся?

— Так. Найчастіше – новини. Мені також цікаві аналітичні, наукові, історичні  передачі. Люблю нашу «Тису». Хочу знати, що роблять наші люди, чим живуть.

— Що любите читати?

— Усе, що має відношення до Закарпаття. Я дуже великий фанат рідного краю.

— Крім роботи Ви ще й жінка, дружина, мама. Що подобається готувати? Яка Ваша улюблена страва?

— У нас кожному подобається щось своє. Тож мені до своєї улюбленої часто просто не доходять руки.

Коли готую, передусім питаю своїх, що хочуть вони: найчастіше – одне чоловікові, зовсім інше – синові.

Особисто я люблю закарпатські страви, наприклад, квасолю з капустою, голубці або макуники.

Кажуть, що готую смачно.

— Самоствердитись для людей творчих професій непросто. Крім таланту потрібно мати ще й везіння. Якою є формула Вашого успіху?

— Гадаю, важливо займатися просто улюбленою справою.

Я щаслива, що в закарпатському хорі знайшла однодумців, які підтримують мої ідеї і ми разом можемо їх втілити у життя.

А до слова «успіх» відношуся двозначно. Найбільша удача – це родина, здоров’я близьких людей.

— Чи є щось таке, що б Ви не могли зробити?

— Так. Переступити через власні моральні принципи для того, щоб досягнути якоїсь мети.

—  Чи багато у Вас друзів?

— Найкращі друзі – це мої рідні. А так… приятелів та знайомих багато, а друзів – ні.

— Коли в розмові хтось жестикулює, його жартома називають диригентом. Чи в побуті ви жестикулюєте часто?

— Не знаю. Не помічала за собою.

— Поділіться власним  секретом, або кумедною історією.

— Я малою була дуже домашньою. У 3-4 роки мене віддали у садок, а він був недалеко від нашої хати, метрів 200. Тож мої домашні завжди обходили його стороною, бо я біля огорожі завжди стояла і на них чекала. А коли мене батько вперше відвіз у табір, витримала там всього три дні. Тоді навіть не могла собі уявити, що колись буду стільки часу проводити на публіці і стільки працюватиму з людьми.

— Що для Вас у житті головне?

— Любов. Важливо відчувати, що тебе хтось любить, знати, що хтось підтримує.

— Спасибі за розмову! Успіхів Вам завжди і у всьому!

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Коментування вимкнено