Гурт «РУСНАКИ»: «Лише любов об’єднує і рятує світ»

Самобутній, яскравий колектив із Мукачева «Руснаки» відомий далеко за межами Закарпаття. Гурт є переможцем  за рейтингом глядацьких симпатій у програмі “Фольк-музік-2010”, лауреатом Всеукраїнської премії Івана Огієнка. Загалом у доробку «Руснаків» багато фестивалів, здобутків та перемог. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ»  ми зустрілися із вокалістом Олексієм ТУЛЮКОМ та  контрабасистом Михайлом ПІРОВОМ

Під час наших «Недільних бесід» вони розповіли про репертуар колективу, творчу співпрацю, плани та поділилися власними секретами.

Гурт було засновано у 1988 році. Маєте солідний вік. Розкажіть про колектив. Що було раніше і чим живе гурт сьогодні. Чому саме така назва?

Михайло:

— Наш колектив з’явився, коли молоді спеціалісти після закінчення музичних закладів вирішили створити фольклорну групу. Назва відображає нашу сутність, як закарпатської меншини. Адже все, що ми маємо – це наша цінність, духовна скарбниця народу.  На нашу культуру наклали відбиток угорський, словацький, чеський, румунський, польський  народи. Вони – наші сусіди і від них ми можемо багато що черпати, але своє забувати також не повинні.

Наша спадщина дуже багата. Батьки нам передали безліч пісень, тому ми повинні передати їх далі – дітям та онукам.

Олексій:

— Я в колектив прийшов недавно — п’ять років тому, але його історію знаю добре. Спочатку «Руснаки» були гуртом інструменталістів з окремими номерами, який частенько виступав у Мукачівському міському будинку культури. Тобто, тоді «Руснаки» не займались вокальною музикою, лише інструментальною.  Що ж стосується мене особисто, то мій перший концерт з гуртом був тоді, коли саме в мене народилася третя донечка. Отже, той дебют я незабуду ніколи.

Із розповідей колег можу сказати, що яскраві події в творчому житті «Руснаків» асоціюються з різноманітними фестивалями. Із першим солістом Петром колектив записав диск. Зараз працюємо над тим, аби записати теперішній доробок.

«Руснаки» на початку були й танцювальним колективом. Як розповідав Нестор Мальчицький, який і є батьком гурту, хлопці вирішили показати фольклор саме в такому закарпатському варіанті. Малі форми на той час в області не були представлені. Але ж то є автентика! Адже  100-200 років тому діяли саме такі мобільні групи, які дарували музичну насолоду краянам.

Отже, аналогів таких колективів, як «Руснаки», не було… та й зараз одиниці. Скажімо, «Гудацька тайстра», «Селиські гудаки», але вони молодші.

А два роки тому ми отримали премію Огієнка. Це – дійсно важлива і знакова подія для «Руснаків».

Михайло:

— Може не всі знають, що це за премія…  Вона – друга після Шевченківської.

Нам запропонували взяти участь. Там були й поети, й письменники, й режисери. Але ми вразили всіх своїм виконанням.

Олексій:

— Торік також була цікава подія – ми їздили виступати в Польщу на лемківський фестиваль. Було дуже гарно, цікаво. Виступали ми на березі озера. Коли співали «Червону ружу», її всі знали і нам підспівували. Вони дивувалися, як на Закарпатті можуть бути лемки.

Ми ж просто виконували звичний репертуар.

У нас із ними було розуміння з першого слова.

Куди ще гурт їздив виступати?

Олексій:

— Були поїздки в колишню Югославію, Словаччину, Угорщину…

Михайло:

— Ми живемо поруч із кордонами. Тож цей колектив мав народитися. Так склалося, що більшість нас є вихідцями із сіл, носіями фольклору у чистому вигляді. У той же час усі мають музичну освіту. Тому як перший склад гурту, так і теперішній міг і може передати цілу закарпатську культуру. Тож я веду до того, що де б ми не були за кордоном, усюди розказуємо про себе, про наш край. І вони дивуються, звідки ми знаємо багато угорських, словацьких, лемківських, німецьких пісень.  А ми зібрали букет всього найкращого! І, що цікаво, ті ж самі угорські пісні співаються й на нашій мові… зі словаків дехто вважає українські народні пісні своїми, а в нас – навпаки.

Олексій:

— Коли вони їздили в Італію на фестиваль європейської культури, організатори, а ними були нащадки Габсбургів,  казали, що такого колективу ще не було, що це і є справжня Європа.

Михайло:

— Ми приїхали туди, як представники Закарпаття. І нас питали, що де це. Якщо про Україну загалом ще щось чули, то про наш край – не знали майже нічого.

А ми показали і власну культуру, і сусідніх народів. Тож усі дуже дивувалися, який ми універсальний народ.

Із гуртом «Рокаш» разом виступаєте?

Олексій:

—  Виступали разом на «Фольк Мюзік» на УТ-1. У нас є спільність. Але ми фольклорна група, а «Рокаш» – більш сучасна.

Михайло:

— Ми автентичні, граємо лише на натуральних інструментах, не використовуємо фонограми, лише натуральний голос. «Рокаш» створює авторську мелодію, а ми – не змінюємо народну.

А як формуєте репертуар?

Михайло:

— Є таке поняття як «Золотий фонд Закарпаття».

Виконуємо пісні, вивірені народом, очищені. Агресивних творів не виконуємо, співаємо тільки пісні про кохання, про наш край, сімейні стосунки, побутові речі.

Маєте в творчому доробку пісні на інших мовах?

Михайло:

— Обов’язково. На угорській, чеській, словацькій, німецькій…

Є певна викривлена історія народів. Наприклад, німці були завезені в Закарпаття графом Шенборном для роботи, тож їхня культура тут теж залишилася, а ми з ними об’єдналися. А це тривалий час замовчувалося.

Ми пропагуємо любов і один до одного, й до інших народів.

Ворожнеча ніколи ні до чого доброго не призводила. І наші предки про це доборе знали.

Не дарма пише, що Бог є любов. Лише любов об’єднує і рятує світ.

Чи належна роль виділяється у нас у суспільстві народній пісні?

Олексій:

— Ні. Наприклад, у словаків та угорців є різні телешоу, де пропагується народна пісня, у нас цього немає.

Угорець у школі має знати 120 народних пісень.

На жаль, наші учні  до кінця майже жодну закарпатську пісню не знають.

І добитися на державному рівні того, щоб діти вивчали їх дуже важко.

Тому нам самим треба якось об’єднатися і створити якісний продукт, який можна показати у Європі, чи діаспорі в Америці.

Дивно, але в нас є конкурс румунської словацької, угорської пісні… а закарпатської немає!

Виходить, ми всіх поважаємо крім себе.

Навіть у селах зараз важко знайти таких дітей, які добре знають народні пісні.

На весіллях молодь співає Потапа і Настю, але не знає «Червону ружу».

Михайло:

— Моя дружина працює у музичній школі. Так от. Для наших дітей важко зрозуміти, хто такі козаки, про яких вони співають. Чому б їм не ввести в програму для вивчення закарпатські пісні, сюжети яких їм відомі, персонажі знайомі. Музику, хоч певний відсоток, треба базувати на здобутках рідного краю.

Який склад гурту? Назвіть учасників.

Михайло:

— «Руснаки» складаються з шести учасників. Це: Мальчицький Нестор Антонович — скрипка, керівник гурту, Заслужений працівник культури України, засновник колективу, найстарший із нас, Тулюк Олексій Олексійович — вокал, соліст, Пагарецькі Едуард Едуардович — скрипка, Купар Михайло Іванович — баян,  Андялошій Олександр Іванович — альт, заслужений архітектор України і я.

Олексій:

— Піров Михайло Васильович — контрабас, автор пісень.

Михайло:

— А знаєте, яка різниця між скрипкою і контрабасом? Контрабас довше горить! Це жарт, звісно.

Якщо ж серйозно, то саме такою є наша оркестрова група.

— Який виступ запам’яталися найбільше?

Михайло:

— У нас кожен виступ яскравий. Але особливим був в Італії перед європейськими послами.

Олексій:

— Незабутніми були й виступи в Угорщині, Словаччині, Польщі, на столичному Майдані Незалежності, в Донецьку, Горлівці…

Михайло:

— Ми ділили сцену і з багатьма відомими артистами і завжди показували високий рівень. Традиційна сучасна музика на слуху кожен день, а почути таке щось незвичне іншим завжди дуже цікаво.

Олексій:

— Ми передаємо енергетику нашого народу. Тому нам усюди і всі раді.

— Вас фінансово хтось підтримує?

Михайло:

— Ми відносимося до Мукачівського будинку культури.

Наприклад, потрібно пошити сценічний одяг… за які кошти це робиться?

Михайло:

— Ми народний колектив, офіційно визнаний. Нам шило костюми Мукачівське управління культури…. Зовсім недавно, до речі… причому в Ужгороді.

— А гастролі, поїздки хто оплачує?

Олексій:

— Переважно ті люди, які нас приймають.

Михайло:

— Є чисто технічні питання, які оплачуємо власним коштом. Наприклад,візи. Буде безвізовий режим, зможемо більше інтегруватися в Європу.

Олексій:

— Нас завжди питають про аудіозаписи. На жаль, ми їх не маємо. Зараз саме готуємо, але це важко зробити на професійному рівні, адже самі шукаємо звукорежисера, фінансування. Сподіваюся, з’являться якісь спонсори, що допоможуть втілити у життя нашу велику мрію.

Перейдемо до більш особистого. Як любите проводити вільний час?

Михайло:

— Для нас вільний час, коли ми, гурт «Руснаки», разом. Сходяться однодумці і ми знаємо кому що сказати, ніхто не ображається ні на які жарти. Це – якби ми потрапили в рай. Можливо, не всі можуть зрозуміти музикантів, як особистостей, а між нами ж – повна гармонія. Ми трошки інакше відчуваємо тонкий духовний світ, вібрації Всесвіту.

Олексій:

— У нас  є навіть власний  філософ — Едуард Едуардович. Він – наш Ніцше.

Михайло:

— Кожен із нас має багато правильних знань із досвідом. І різниці між собою у віці не відчуваємо. Роки – то не показник. Ми – просто однодумці. А Олексій у нас ще й батько-герой.

Олексій:

— Наша дружба перетворилася на форму співжиття. Мої всі дівчата навчаються в Нестора Антоновича грати на скрипці, а зараз уже й Мартуся на віолончелі. Вдома дочки кажуть: «А ми тебе бачили в телевізорі. Любимо лише ваш колектив».  Вони все розуміють, хоча ще маленькі: Софійці 8 років, Марічці – 6, Марточці – 5, а Іванці – всього 3.

— Музика музикою, але всі ми – живі люди і живемо не піснями єдиними. Якою є Ваша улюблена страва?

Михайло:

— Подобається закарпатська кухня. Наш колега Олександр Андялошій – чудовий кулінар, який готує дуже смачний бограч. Його запрошують навіть на серйозні заходи його варити. І всі ми,звісно ж, любимо поїсти.

Олексій:

— Моя бабуся готувала дивовижні пироги з лекваром. Вважаю, що саме вони й є моєю улюбленою стравою.

Телевізор дивитеся?

Олексій:

—  Люблю фільми філософського плану, фольклор, документалістику.

Але це все є в комп’ютері. А телевізор не дивлюся принципово, бо там давно немає нічого цікавого для мене.

Михайло:

— Мені хочеться новин, але чистих і правдивих… про те, що твориться нашій державі.

Від політиків також хотілося б чистоти…

А за що любите Мукачево?

Олексій:

— Я вчився в Києві 8 років. Це – консерваторія, аспірантура, дисертація. Тому в мене була ностальгія за рідним краєм.  Мукачево люблю, по-перше, за чисте повітря, адже порівняно зі столицею у нас Едемський сад у плані екології. По-друге, у місті завжди щось робиться і я бачу, що для людей. Можливо, є помилки, але їх можна легко виправити. По-третє, за історичний центр, монастир, наших людей… Сестра зараз у Майямі і вона дуже сумує за Закарпаттям.

Михайло:

— Як відомо, всі ми родом з дитинства. Моя старша сестра вийшла заміж і переїхала в Мукачево, а ми жили в Іршавському районі. Я був у сім’ї найменшим. Тож Мукачево мені здавалось таким далеким… і було таким жаданим містом. То для мене була столиця, де проводились якісь дуже цікаві речі. Тож згодом ми з батьками переїхали. Мукачево досі для мене є центром культури і приємних подій.

Поділіться якоюсь таємницею, про яку Ви не розповідали іншим.

Михайло:

— Якось у дитинстві батьки відправили мене пасти корову. Але вона була вихована в череді. Я ж не пішов у школу і відправився з нею на пасовище. Ми з хлопцями загралися, а коли увечері корівку треба було гнати додому, її не стало. У корів же є дзвінок і йти на звук – інстинкт. Як виявилося згодом, вона пішла з іншою чередою. Вдома була катастрофа. Потім батькові зателефонували і повідомили, що в сусідньому селі з’явилася нова корова і не знають, що з нею робити. То ж була наша. Він її забрав… А мені до сліз було образливо, що зі мною таке трапилося.

Олексій:

— Моя мама півроку не знала, що я ходжу в музичну школу. Тоді були дуже важкі у кримінальному плані часи і вона хвилювалася за мене. Мені ж потрібно було йти на навчання пішки в Ракошино, а інструмент довелося ховати. Грав я на тромбоні. Тож якось попросив батька розрахуватися за школу, а мама почула. У неї був шок.

Михайло:

— Коли я був малим, вступити до музичної школи було важко, але мене батьки вирішили віддати і я перший у рідному селі її закінчив. Тож підчас вступу, а грав я, як Моцарт із семи років, правда, на баяні. Тож сиджу в коридорі і чекаю на свою чергу, а старші діти всі грають. Я взяв інструмент і теж почав грати. Мене й питають: «Хлопче, а ти в якому класі вчишся?» Я відповідаю: «Та ще ні в якому, лише поступаю». Вчителі дуже здивувалися, як таке може бути. І один з них каже: «Мені б хотілось, щоб наші діти так грали, коли закінчать школу». Тож мене взяли. Тепер розумію, що грав я правильно, не фальшивив, бо божественний дар очищає свідомість, дає інтуїцію, спонукає знаходити правильні рушення у будь-якій ситуації.

— Спасибі за розмову! Творчих та життєвих Вам успіхів, вдалих виступів та здійснення всіх задумів.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено