Емма ЗАЙЦЕВА: «Театральні художники схожі на самотніх вовків, яким непритаманне життя у зграї»

Митці – люди особливі. У них свій, багатий і емоційний внутрішній світ, власне бачення прекрасного, а на тонкі струни душі нанизано намистинки поезії життя. Творчість для них не винятковий стан, а повсякденна справа.

Сьогодні гостем прес-центру газети «НЕДІЛЯ» є сценограф, заслужений діяч мистецтв України, головний художник Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв Емма ЗАЙЦЕВА.

Під час наших «Недільних бесід» вона розповіла про роботу, власні захоплення та родину, творчі мрії та театральні курйози.

— Пані Еммо, у житті, як відомо, все має свій початок. Що вплинуло на Ваш життєвий вибір. Чому Ви стали художником?

— Усе почалося справді ще в дитинстві. Вчитель малювання порекомендував мені вступити до художньої школи. Я віднеслася до цього якось по-дитячому. Йшли туди вчитись дівчата з нашого класу і я склала їм компанію. Отже, нас було п’ятеро.

Ми пройшли конкурсний відбір. Як зараз пригадую, іспити складали влітку. Після цього ми почали займатися, було дуже цікаво. У восьмому класі загальноосвітньої школи я закінчувала художню чотирирічку і ми вирішили йти вчитись за цим фахом далі. Мені  дуже подобалася сама атмосфера творчості, запах фарб, можливість відтворювати мрії, переносити на полотно свій абстрактний світ. У загальноосвітній школі потрібно було вчити уроки, робити домашні завдання. А тут – просто з’являлася можливість насолоджуватися процесом творення чогось прекрасного. Ми приходили туди після занять у школі і відпочивали… спілкувалися в дружній розкутій і невимушеній обстановці.

Я думала, що згодом так само буде і в училищі, і в університеті. Але вчитись потрібно було і там. Проте радію, що зробила саме такий вибір.

— А коли Ви почали малювати?

— Не пам’ятаю у скільки саме років. Напевно, як і всі інші діти, не надто рано. Десь у садочку. Разом з іншими. Мене не привчали конкретно до малювання, все виникло саме по собі.

— Свій перший малюнок можете пригадати?

— Ні. Хіба хтось пам’ятає, як робив свій перший крок, або вдих повітря.

— Чому обрали не фах вільного плавання, як більшість митців, а пов’язали роботу з театром. Художники ж здебільшого люди незалежні, які не прив’язують себе чимось до певного регіону, часто їздять на пленери, виставки, а у Вас праця, яка вимагає бути на місці, з колективом…

— Я хотіла вчитися на художника-дизайнера одягу. Думала обрати Львівський технікум, але тітка, що  жила в Ашхабаді, розповіла про училище, яке є в її рідному місті. Вона наголосила, що там є відділення художників по костюмам. Тож я перебралася до неї. Та вже коли здавала документи, виявилося, що в учбовій установі  щоразу набирають студентів на різні спеціальності, приміром, спочатку художників-оформлювачів, через рік – рекламістів, потім – художників по костюмам і на четвертий рік художників театру.

Отже, мені довелося стати саме художником театру. Конкретно про роботу  художника в театрі я не мріяла. Але обставини склалися так, що саме з храмом Мельпомени я пов’язала все своє життя.

Так, ця робота дещо обмежує. Я не вільний митець, який нині в Ужгороді, завтра – в Києві, а післязавтра – вже у Відні. Однак моя справа зате дисциплінує, адже мені завжди потрібно вкластися у певні терміни. До того ж тут також є широкий простір для фантазії і можливість творчого саморозвитку.

— І чим став для Вас театр?

— Як казав театральний художник Мирон Купріян: «Театр – це нірвана між життям і смертю…»

— Якби випала нагода повернути час назад, що б Ви змінили у своєму минулому?

— Звичайно, цікаво було б спробувати, що б із того вийшло, якби зараз щось почати робити по-іншому, але аби про щось шкодувати – такого в мене немає. Тай чи було б краще, якби я поступила інакше  у певних ситуаціях – невідомо. Гадаю, все чудово і так, як є саме тепер.

— Із ким із художників підтримуєте дружні стосунки? Чи буваєте на виставках, творчих тусовках?

— У театрі в нас є ще й інші художники, цілий цех талановитих митців. Поміж собою ми багато спілкуємось, обговорюємо роботу, щось плануємо. Із іншими художниками контактуємо не часто. Ми більше схожі на таких собі самотніх вовків, яким непритаманне життя у зграї.

— Як можете оцінити творче життя Ужгорода? У нас же не проводиться так багато культурних заходів, як, скажімо, у сусідньому Львові, але в той же час маємо якісь власні родзинки.

— Мені здається, що в нас усе чудово. Ужгород – місто художників. Подивіться, скільки на вулицях митців із мольбертами! І не лише наших, а й чужих, які сюди приїжджають за натхненням. У нас чимало як любителів побавитися з фарбами, так і професійних майстрів пензля. Маємо потужну школу живопису і багато відомих на весь світ імен. А творити для душі, між іншим, також прекрасно! У мене багато знайомих малюють, займаються хендмейдом, роблять якісь композиції, оздоблюють елементами декору житло.

— А що у роботі подобається Вам найбільше?

— Сам процес. Коли відбувається вже безпосередньо прем’єра, виникає почуття якогось спустошення. Набагато цікавіше, коли ще всі бігають, щось роблять, чимось зайняті. А от під час творчого процесу немає коли зупинитися, задуматися, кожна мить окриляє. Хоча результат – це також приємно. Саме заради нього усі й працюємо.

— Кажуть, що творчі люди люблять втілювати в дійсність мистецькі проекти вночі, коли тихо і ніхто не заважає. А Ви коли найчастіше працюєте?

— Дня мені, відверто кажучи, не вистачає. Коли ми вже доходимо до того моменту, як виставу має побачити глядач, коли вже все намальовано, залишаються тільки штрихи – приміром, пошити костюми, виготовити декорації, але коли це все ще в цехах, а не зібрано, я вже о четвертій-п’ятій ранку не сплю, виникає певне хвилювання. Адже коли малюю, розумію, що за все відповідаю тільки сама, коли ж до справи долучаються й інші, потрібно нести відповідальність і за них. Тому не можу сказати, що працюю лише о певній порі доби. Робота триває постійно.

— А що Вас найбільше надихає?

— Чогось конкретного немає. Але є така вистава, яку коли читаю, вже бачу, що можна зробити, малюнки самі ніби створюються в голові. Але є й такі, над якими думати доводиться довго. Інколи проста тема зовсім не надихає, або ж навпаки.

— Нещодавно у нашому прес-центрі відбулася презентація монографії «Художник театру Емма Зайцева». Над нею працював, як співавтор  Ваш чоловік. Чи важким був шлях від ідеї до паперового варіанту книжки.

— Це дійсно заслуга мого чоловіка. Адже він вже не один рік цікавиться історією театру.  Він збирав  разом з Л.Поповою усі дані про вистави, групував їх… На все пішло близько півроку – місяців вісім-дев’ять. Про шлях… чи важким був… Дивлячись на Олега, здається, що в нього все виходить легко. У нього все заплановано, він пам’ятає про всі мої зустрічі, знає про всі мої плани. Він – як комп’ютер! Я ж тримаю в голові менше інформації і у всьому покладаюся на чоловіка.

— Розкажіть про нього більше, а також про дітей, онучку… загалом про родину, про тих людей, які поруч із Вами, з якими Вам найбільш затишно і комфортно.

— Олег – режисер, театрознавець,  лауреат обласних премій,  автор понад 30 публікацій на теми театру, сценографії, та образотворчого мистецтва. Видав вже 2 монографії, співавтор 5 видань , був  директором  Закарпатського художнього музею ім. Й.Бокшая та  Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру.

Старшій дочці Анастасії 25 років. Вона зараз займається вихованням онуки Варвари. Їй уже два рочки і скоро вона піде до садочка.

До театру Настя не має жодного стосунку, можливо, колись він її зацікавить.

Вона закінчила факультет туризму УжНУ і працювала в готелях Ужгорода.

Меншій, Амалії, 10 років. Вона ще школярка. Навчається у п’ятій школі. Творчість їй до снаги. Коли ми робили оперету «Здрастуйте, я ваша тітонька», вона знала напам’ять усі арії з неї. Їй подобається, коли красиво одягаються, ходять на високих підборах, аплодують. Але щоб стати артистом, треба багато працювати над собою, вчитися. Хоча коли наш головний режисер побачив її в туфлях на підборах, усміхнувся і аж вигукнув: «Усе. Це буде артистка!».

— А чи бувають у Вас творчі вечори у сімейному колі?

— Вдома ми не ставимо абсолютно ніяких постановок. Хіба що разом дивимося якісь фільми в Інтернеті.

— Крім того, що Ви є людиною мистецтва, ще й залишаєтесь жінкою, дружиною, мамою… Чи любите готувати? Ваша улюблена страва.

— Основна моя коронна страва – борщ. Мої вже часом кажуть: «Що, знову борщ?». Ще добре в мене виходить плов. Він готується швиденько. Раніше пекла всякі тістечка.

— А улюблену книгу маєте?

— Купила нещодавно на ярмарку книжку «Арія Вернера». Тільки почала читати. Вона зараз зі мною всюди. Але часу мало. Читаю небагато, по сторінці на день.

— Чи дивитесь телевізор, що подобається?

— Переважно вмикаю його, аби звук якийсь лунав, щоб не було в хаті тихо… Хоча часом хочеться й тиші. Але то більше на природі десь.

— Музика яка Вам більше до вподоби?

— Всяку люблю. Все, що звучить, що грає, створює настрій. Подобається й класика, і сучасна. Деколи слухаємо щось разом із Амалією. У неї хороший смак. І ми з нею як дві подруги.

— Як проводите вільний час? Які маєте хобі?

— Вдома. Дуже люблю прати руками, особливо якісь м’які, приємні на дотик речі. Хоча машинка є, але мені прання приносить задоволення. Колись в’язала. Знайомі аж дивувалися, звідки в мене на рукоділля стільки терпіння.

— А чи виїжджаєте кудись за межі міста? Чи часто подорожуєте і куди?

— Люблю природу. Люблю інші міста. Кудись за межі Закарпаття останнім часом вдається вирватися дуже рідко. Буваємо в  Хусті та Берегові у друзів. Там дуже затишно.

— Чи були у Вас в роботі якісь курйози, веселі й цікаві випадки?

— Один конкретно не згадаю, але вони є постійно.  Загалом усе в колективі робимо з посмішками, з гумором. Хоча ми всі серйозні, але таким чином піднімаємо собі настрій.

— Які маєте творчі мрії?

— Я завжди думаю, що коли піду на пенсію, буду малювати картини, читати книжки. Загалом у плані творчості дуже багато ще хочеться втілити в життя, але за браком часу деякі речі доводиться відкладати на потім.

Утім… з іншого боку, усе що я поки що не зробила, не залежить ні від яких зовнішніх факторів, а тільки від мене самої. Гадаю, треба просто дуже захотіти і час неодмінно з’явиться.

— Спасибі за розмову! Життєвих та творчих Вам успіхів і хай мрії неодмінно здійсняться!

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено