Що спільного між любов’ю, ужгородськими літніми терасами та схильністю до авантюр?

Найчастіше такий стан виникає навесні. Фізика вчить, що два тверді тіла не можуть одночасно перебувати у тій самій точці. Хоча закохані всіх часів і народів чхали на цю аксіому і постійно намагаються її спростувати, причому щоразу якимсь новим способом. Якщо про це думати, то може дах поїхати. Але ми про кохання не думаємо взагалі. Ми ним просто займаємося.

Адже коли в Ужгороді починають монтувати пивні тераси при кафе, до міста якось зразу несподівано, але рішуче приходить весна. А з нею і численні проблеми, які взимку були якось причмулені. Там авітаміноз, брак свіжих фруктів-овочів (узимку цього якось не помічаєш), нікуди особливо піти. Ну і головне – ці дівчата, які буквально кидаються тобі у вічі, як Анна Кареніна під поїзд чи Катя Кабанова з урвища у річку. І головне – так нахабно, з таким невинно-янгольським виразом обличчя (чи що там у них під макіяжем?!), ніби це ти в усьому винен. Наче це ти їх домагаєшся, провокуєш, збуджуєш, заводиш, викручуєш, вивертаєш назовні, а потім все одно не даси! Та цур вам і пек! Та щоб я на оте усе дивився! Та ніколи в житті, та хай мене краще розірве на друзки. Хоча, в принципі, вже і розриває. Бо ніжки таки нічогенькі. Їм би бути не тут, а у ванні, ні, краще у джакузі – величезному, як басейн – стирчати із піни, котра міниться усіма барвами веселки, із піни, котра така густа, але крізь яку так легко проникати – туди, туди, де найцікавіше. Хоча під столиком ті ніжки теж виглядають непогано – як такий собі кінотрейлер, побачивши який, хочеться іти все далі і далі – до основного сюжету, від якого паморочиться у голові і забиває баки. Кожна жінка – то триллер, такий спокусливий і чарівливо-захоплюючий на початку, він дарує ілюзію, що щастя можливе – от тільки простягни руку і торкнися його. Але та рука несподівано в’язне, занурюється у щось незрозуміле, лячне, грузне там усе безнадійніше – хіба що відгризти її, пожертвувати, аби врятувати усе інше. Проте мало хто наважується на таке і поволі його засмоктує з усіма тельбухами. І отоді усе починається по-справжньому. Хлоп втрачає самого себе, перетворюється на казна-що і вже навіть не може згадати, яким він був колись насправді. Мало хто здатен холоднокровно дивитися в урвище, схилившись над ним и і ледве балансуючи, аби залишатися по цей бік життя. Та ще менше хто здатен спокійно дивитися на жінку, якщо вона тобі подобається.

Такі роздуми загалом тихого і спокійного хлопчика Панька були викликані тим, що він саме і сидів на одній з перших у місті терас і цмулив собі тихо-мирно, нікого не зачіпаючи, пиво. Втім сказати, що він нікого не зачіпав, було би не зовсім правильно. Принаймні, зачепило його. І зачепило не пивом, і навіть не сонцем, за яким вже усі скучили. Навпроти нього у протилежному кутку тераси сиділи Ноги. Тобто, звісно, не самі по собі. Мусило там бути, очевидно, і ще щось вище, але того чогось він просто не бачив, бо не міг відірвати погляду від цих нахабних ніг, які виблискували тілесними панчохами, флюоресценціювали, мінилися на сонці, показували йому язика (якщо у ніг є язик) і взагалі брали на кпини. Ноги були просто видатними – і в тому сенсі, що вони різко видавалися з-під столу, і в тому, що вони міцним цвяхом застрявали у чоловічій свідомості і висмикнути їх звідти не можна було вже жодним цвяходером. А смикати і драти дуже кортіло. Причому байдуже що саме. У цьому стані прострації головне – діяти, а не сидіти склавши ноги, тим більше що тримати їх складеними у такому стані геть неможливо. Треба розвивати шалену фізичну активність – вимахувати руками, язиком і всім, чим махається, аби скинути оте нелюдське напруження, яке виникає, коли дивишся на справді красиві жіночі ноги. А проте малесенький столик у закутку тераси не давав можливостей для активних рухів. І це дратувало ще більше. Від роздратування він підняв очі і подивився нарешті на її обличчя. Лице було теж нічого собі. Принаймні, воно не надто компрометувало її ноги. Такі стрункі, наче точені, вони самі просилися до рук. Вони загадково виблискували під ласкавими променями березневого сонця. Ці ноги асоціювалися і з витонченими мармуровими статуями античності, і одночасно з огидними африканськими божками – непропорційними, відштовхуючими, але від них все одно неможливо відвести погляду. Панько обмацував ті ноги невідривно, обсмоктуючи їх, наче льодяник. У дитинстві він любив лазити по деревах. Коли ти забираєшся усе вище і вище, у тебе починає паморочитися у голові, усе пливе перед очима, дихання стає все більш уривчастим, легені наповнюються вуглекислотою, а ти лізеш усе далі, бо вже просто не можеш зупинитися, хоча підозрюєш, що усе може закінчитися падінням. Аби зупинитися, потрібне серйозне вольове зусилля. Його найчастіше бракує, бо потрібен страх, який у більшості чоловіків значно слабший, ніж цікавість, хіть, схильність до авантюр тощо.

От і зараз у Панькові боролися суперечливі почуття. Найпростіше було встати і ступити кілька кроків до неї. Але вона відлякувала його своєю досконалістю. Точніше не так досконалістю, про досконалість можна було би сперечатися, це все можна було би розкритикувати. Але було ще оце запаморочливе відчуття осягнення чогось раніше незнаного, розширення виднокраю, чогось такого, такого…

Ще із шкільної математики він знав, що бувають задачі, в яких тільки одне рішення: списати. Ця дівчина виглядала саме отак: летіла зграя напилків, половина – рудих, а половина – направо, скільки крокодилу років, якщо їжак важить півкіло? Проте розв’язок був конче потрібний – один-єдиний, але вірний.

Дівчина ковзнула по ньому якимось невидячим поглядом. Втім погляд був таким тільки на думку самого Панька. Насправді той погляд засканував усе, що їй було потрібно. Ну і чого він там сидить і мовчить?! А у самого аж душу розпирає! Вона рішуче підвелася з-за свого столика, із задоволенням помітивши, як нервово зблиснули очі у того хлопця, і запитала у нього:

– Ти віриш у кохання з першого погляду чи так і будемо час гаяти?!

Сергій ФЕДАКА,  газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)