Як на Закарпатті півстоліття тому «Війну і мир» знімали. Дехто гинув

Рівно півстоліття тому режисер Сергій Бондарчук завершив зйомки кіноепопеї, батальні сцени якої ставилися в Закарпатті

Навіть через десятиліття невідомо, чому Сергію Бондарчуку виділили астрономічні кошти на екранізацію роману Льва Толстого «Війна і мир». Кіноепопея в чотирьох частинах стала однією з найбільш високобюджетних картин в історії радянського кінематографа. Зйомки тривали близько шести років – з 1961 по 1967 рік. Потім були тріумфальні нагороди – знаменитий «Оскар» за кращий фільм на іноземній мові, головний приз Московського міжнародного кінофестивалю, ордени та звання. Всі критики відзначали чудовий сценарій, талановиту гру акторів, але особливе захоплення викликали масштабні зйомки битв.

Робота над батальними сценами (до цього були тільки кабінетно-палацові) кінофільму «Війна і мир» почалася в 1963 році в одній з мальовничих долин Свалявського району Закарпатської області.

– У ті часи я служив начальником батальйону зв’язку полку 128-ї мотострілецької дивізії Прикарпатського військового округу, яка дислокувалася в Мукачеві Закарпатської області, – розповідав  «ФАКТАМ» майор у відставці з Рівного Олександр Загайний. – Якось до нас у штаб дивізії приїхав Сергій Бондарчук зі своїми асистентами: режисерами, операторами і … воєначальниками. Всьому особовому складу повідомили через політпрацівників, що в Закарпатті зніматимуть частину батальних сцен фільму «Війна і мир». У Свалявському районі відшукали між двома горами мальовничу долину, де за задумом режисера мали зійтися в бою французька армія Наполеона і російські війська Кутузова, і почали будувати величезний знімально-польовий табір. До робіт, а потім і масових зйомок залучили практично весь особовий склад нашої дивізії, підрозділи прикордонників і деяких інших військових. А це ні багато – ні мало близько 20 тисяч осіб, плюс значна кількість техніки! Потім доводилося не раз чути, що відповідний наказ дав тодішній міністр оборони СРСР .

Солдати поставили армійські намети, тимчасові будиночки, великі туалети, кіношники завезли величезну кількість французької та російської військової форми, справжні масивні берданки 1891 року випуску, які збирали по всіх музеях і військових складах (таку зброю все ще зберігали там!). Проклали навіть кілька вузькоколійок, за якими котили візки з кінокамерами. І після нетривалих авральних підготовчих робіт нарешті почалися зйомки, що розтягнулися на цілих півтора року. Розпорядок життя був звичайний армійський: підйом, фіззарядка, сніданок, політзаняття і роботи (а може, служба?). До цього часу старшини підрозділів вже прекрасно знали, хто в якій армії (французької або російської) «воює», і починали видавати берданки з холостими патронами, відповідну форму.

– Відверто кажучи, до неї ми звикали важко, аж надто незручна була: штани в обтяжку, високі хромові чоботи, здоровий капелюх – ківер, – зізнався Олександр Загайний. – Але з часом звикли. За охайністю солдатів стежили і режисери, і стройові офіцери. Але французьким воякам в цьому плані давалася велика поступка. Бондарчук, виступаючи перед статистами, все підкреслював, що російський солдат в порівнянні з французьким повинен виглядати більш підтягнутим, дисциплінованим, тому що мова йде про ворога, загарбників! А тому після зйомок брудний одяг здавали, а на ранок він вже був випраний і відпрасований.

Так вийшло, що мені довелося грати в основному офіцера французької армії, хоча при прийомі статистів особливого відбору не було. Хіба що для артилерії брали солдатів міцніше, вагою від 100 кілограмів. Ще б! Вони копали для гармат укриття в півтора метра глибиною, захищали тином, перетягували важкі справжнісінькі старовинні знаряддя, ядра.

Звичайно, найбільше запам’яталися сцени боїв. Вони були неймовірно реалістичні! А мені – учаснику Великої Вітчизняної війни – довелося побачити їх наживо. Але кіношна війна стоїть перед очима досі. Уявляєте: на величезному полі брязкіт шабель, барабанний дріб, гуркіт від пострілів сотень рушниць, свист і оглушливі вибухи впали ядер, летять грудки землі, кругом дим, вогонь, іржання і тупіт сотень коней, крики тисяч людей «Ура!», стогони «поранених»… а на все це з однієї гори, сидячи на білому коні, дивиться через стереотрубу Наполеон, а з іншого – Кутузов, теж на білому коні. Я – офіцер з наклеєними вусами – йду попереду на редути Кутузова, а за мною, відбиваючи крок, – шеренги по двадцять французьких солдатів з багнетами. Вибух ядра. Падають як підкошені «побиті картеччю» з десяток солдатів (їм команда режисера передавалася по рації), утворюючи в шерензі пролом. Кричу: «Зімкнути ряди! Тягнути ніжку, хлопці, тягнути! Крок пришвидшити! І в атаку на Кутузова!»

Благо тоді рукопашних і штик-масових сцен ще не було, а то в азарті наламали б дров. Сутички «стінку на стінку» вже потім під Бородіно знімали. Хоча і так синців, подряпин, травм нам цілком вистачало. Траплялися і нещасні випадки. Три солдати і один офіцер нашого полку згоріли під час «бою» в палаючій будівлі. Це тільки те, що я знаю. Цілком можливо, що подібне було і в інших полках. Смерті рідним пояснювали, як було прийнято в той час: «Ваш син загинув при виконанні військової служби…»

Дізналися статисти та чимало секретів кінозйомки. Ядра, наприклад, природно, не вилітали з гармат. Для цього використовувалися спеціально створені крани і вишки зі своєрідними рогатками. Режисери визначали місце, куди впаде снаряд. Там закладалося два-три кілограми пороху для вибуху. Через бікфордів шнур підпалювали у виритому окопчику сапери. А щоб показати, як масово, а головне – вчасно, падають з коней «убиті» кавалеристи, в землю вривалися десятки петель. Кінь потрапляв туди ногою і валився разом з вершником. Виходило дуже натурально. Каскадери падали так страшно, що військові, спостерігаючи за цим, лякалися: хоч б не вбилися насправді!

До деяких хвилинних епізодів фільму часом готувалися тижнями. Є, наприклад, зовсім маленька сценка, коли російська армія йде під проливним дощем в непролазній хащі, а в її рядах їде кибитка, в якій сидить Кутузов. Ну не чекати ж для зйомок, коли хлине справжня злива. Військові навезли в цистернах води, а потім кілька днів солдати «створювали» на поле бруд. Для того щоб за сценарієм фільму там застрягла кибитка Кутузова, встановили непомітну для глядачів колоду. Віз фельдмаршала вперся в неї, з боку ж виглядало так, ніби вона загрузла в багні. Дощ же робили, поливаючи всіх зі шлангів.

Довелося добре попрацювати і над панорамою, коли російські війська проходять через палаюче австрійське село. Хати будували не повністю, а тільки одну сторону з вікнами, підпираючи їх колодами. За стінкою розкидали солому, тріску і підпалювали. Захопившись зйомкою, режисери доходили і до приголомшливої ​​жорстокості. Сцена: російські війська під дощем зупиняються на відпочинок в котловані між горами. Камери знімають, як з вершин туди спускаються по сльоті сотні кінних возів з пораненими. Було прийнято рішення показати, як один з возів падає з людьми з обриву. Щоб усе виглядало максимально реалістично, в візок поклали муляжі солдат, знайшли списаного по старості кінь, відрізали йому … ногу і зіпхнули в прірву! Мовляв, посковзнувся в багнюці.

– Ми працювали по 10-12 годин на день, – згадував Олександр Загайний. – Навіть їли прямо в полі: сотні військових польових кухонь встигали вчасно і добре погодувати більше десяти тисяч солдатів-статистів. Звичайно ж, все було за рахунок держави. Гроші за знімальний день платили тільки офіцерам (по 3 рубля) і артилеристам за тягання величезних гармат (по 10 рублів). Як годиться, заплатили лише священику, який благословляв російські війська перед боєм. Він був справжній – відшукали в одному із сусідніх сіл.

Всі наші труднощі прекрасно розумів Сергій Бондарчук. Це була людина невичерпної кипучої енергії! Він хотів зняти саме те, що задумав як режисер. Десятки разів змушував нас тренувати крок шеренги в атаці, вираз облич, жести, падіння, крики, стогони. Якщо щось йому не подобалося, відразу: «Припинити зйомку! Все заново!» Навіть одяг акторам підбирав, міряв сам і допомагав одягатися. На зйомках баталій він, керуючи, так кричав в мікрофон, що часом перекрикував вибухи! Правда, іноді від цього всього він ненадовго втрачав голос. Зате, коли армії відпочивали, намагався розважити людей. До нас приїжджали з виступами відомі актори, співаки, цирк. Влаштував навіть змагання з риболовлі. Двом переможцям – солдатам – подарував власні годинники.

Але найбільше задоволення нам приносив перегляд робочого матеріалу фільму в залі солдатського клубу суботніми вечорами. Можете собі уявити, що робилося, коли люди впізнавали себе на екрані! Вів свою зйомку і я – як позаштатний фотокореспондент нашої дивізійної газети. Знімав двома фотоапаратами, а ночами, закрившись у ванній або туалеті, проявляв плівку і друкував знімки. Таких плівок за півтора року акторства зібралося сотні, а збереглося мало. Частину подарував друзям і знайомим, багато загубилося під час переїздів з гарнізону в гарнізон. Та й самі розумієте: у ті роки якось не думалося про те, що минуть десятиліття і все це стане історією.

zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)