Мирослава КОПИНЕЦЬ про музику, маму, Йолку та паленята з горіхами

Мирослава КОПИНЕЦЬ – співачка відома не тільки в Закарпатті, але й далеко за межами області. Вона – солістка Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, лауреат Міжнародного фестивалю-конкурсу «Закарпатський едельвейс», фестивалю «Українська родина», дипломант ХІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута–2011» (номінація український автентичний фольклор), учасниця  телевізійного співочого талант-шоу «Голос країни». А ще – просто цікава співрозмовниця і неординарна особистість. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» співачка розповіла про свій шлях у музику, власні уподобання та кумедні життєві історії.

Пані Мирославо, співати – Ваша дитяча мрія?

— Так.

Зі скількох років співаєте?

— Коли я народилася, так голосно плакала, що мама одразу казала, що буду співачкою.

А вона в мене – музикант. Спочатку пішла вчитись на медика, але через рік зрозуміла, що то – не її покликання, адже не могла дивитися на кров. Крім того, вона чудово грала на домбрі, на баяні і на фортепіано.  Тож вступила в Мукачеві на музично-педагогічний факультет. Була дуже талановитою, всі твори виконувала краще за викладачів. Це при тому, що була вже заміжньою і мала двох дітей, моїх старших братів. А потім закінчила ще й філфак УжНУ. Ще на медичному вела студентський хор і разом із сотнею дівчат займала призові місця на різних конкурсах.

До речі, коли їй було 16 років і на Виноградівщині, де вона жила, знімали фільм «Пісні над Дніпром», у Великому Раковці був настільки хороший музичний колектив, що вони з сестрою потрапили в кадр і співали декілька відомих творів.

А як сформулювалися Ви, як творча особистість? Що найбільше вплинуло на вибір професії?

— Мама. Ми з дитинства з нею разом співали, вона вчила мене пісень на різних мовах: і на угорській, і на польській, і на українській. У неї був при школі колектив, з яким ми об’їздили практично всю Україну й навіть у радянські часи були за кордоном. У 90-х роках виступали у Словаччині, Польщі. У колективі було 15 солістів і діти мінялися від маленьких до старших. До речі, до складу гурту входила співачка Йолка, вона була ученицею моєї мами. Цей колектив став найкращою школою життя для мене. Я навчилася поводитися на сцені, спілкуватися з людьми.

А в музичній школі Ви навчалися?

— Так. На фортепіанному відділі, але це було у прес-студії музучилища. Зі мною займалася Тетяна Теличко. Тобто, мама робила все для того, аби я могла в цій сфері розвиватися.

А як Ви потрапили в Закарпатський народний хор?

— Взагалі-то в мене філологічна освіта. Філологія мені подобається й зараз, просто обожнюю читати. Вчитись пішла за покликанням. Не через те, що хтось щось мені сказав, я вирішила сама. Потім з’явилася сім’я, дитина, робота, приватне підприємництво з чоловіком. Але чогось мені дуже не вистачало. Хоч, здається, все ніби й було. Та я була незадіяною. Думаю собі: у мене хороший голос, мама готувала мене на виконавицю народних пісень, тож чого б себе не спробувати в музиці. Тож спочатку, аби порадувати близьких, записала аудіо диск – три пісні. Звісно, на це потрібні були чималі фінанси. Але якість була дуже хорошою. І це сподобалося як рідним, так і знайомим. До того ж, мама неабияк раділа. Це був уже 2009 рік. Я тоді саме з Сергієм Барвіком-Карпатським познайомилася. У нього був конкурс «Едельвейс» і він запросив мене виступити. Я стала лауреатом. Потім поїхала з ним у Київ на фестиваль «Українська родина», де теж показала гарний результат… а далі мене почали помічати. Вважалося, що в мене не зіпсований народний голос, тож у 2010 році я взяла участь у фестивалі «Червона рута». Дуже хвилювалася, думала, що мені вже 30 років і де я була раніше. Але потім твердо вирішила: «Що я забиваю собі дурницями голову! Хочу тай піду собі!». Хоча Барвік мене відговорював, мовляв, там усе домовлено і не пройду. Проте мама заспокоїла, наголошуючи, що  спробувати потрібно, втрачати ж і так немає що. Отже, коли я вийшла, голова журі Мирослав Мельник одразу ж після першої пісні попросив заспівати ще. Тож я виконала і другу, і третю… Було дуже приємно, адже інших під час співу переривали, зупиняючи словами: «Досить». Після виступу я пішла пити каву, знаючи, що вже пройшла. Мене ж тим часом шукали, аби оголосити, що стала лауреатом. Прийшла після закінчення до мами і кажу: «Я лауреат по області». Вона ж відповідає: «А я знала і вірила в це! Для чого було себе накручувати».

Там у журі була й Наталія Петій-Потапчук. Вона мене помітила, але ще два роки мене ніхто нікуди не запрошував. Я виступала лише то тут, то там. Потім я працювала в театрі. А там виступав хор. Це було вже після «Голосу країни». Тож я підійшла до пані Наталії в коридорі й прямо спитала, чи є в колективі вільне місце. Вона спитала: «А ти хочеш?» Я ж відповіла: «Дуже!». Вона погодилась і відправила вчитись… в коледж  культури.

Нещодавно Ви записали кліп. Які були цікаві моменти в роботі над ним? Яким був шлях від мрії до її втілення в життя?

— Так, на пісню  «Під дубиною». На диску 14 пісень, музичні обробки зробив Олександр Соліч, родом із Закарпаття. Я познайомилася з ним через Інтернеті, відсилала йому акапельні твори, а він фантазував і чаклував над ними. «Під дубиною» була однією з перших пісень, яку він взагалі зробив. То було у 2013 році. А до кліпу дійшла справа значно пізніше, аж цьогоріч. Твір стародавній, сумний, як і в більшості закарпатських пісень, там присутня світла печаль. Як казав Соломон, у великій мудрості багато суму. Композиція повчального змісту, навіть філософська. Майже всі мамині співанки я вже виспівала і записала, маю їх у аудіоваріанті. А це – 45 пісень. Нові знаходжу у збірниках. Слава Богу, у нас завжди були талановиті люди, які потрудилися над тим, аби їх видати.  Я ніколи нічого не переробляю, беру лише оригінальний матеріал. Інакше – вже краще написати щось своє, а народне має залишатися народним.

Ви багато говорили про маму. А чоловік чи підтримує Вас?

— Так. Безумовно! І син також. Назарію зараз 11 років, знає напам’ять багато пісень. Я деколи репетую вдома і він чує. Має навіть улюблені. А чоловік у мене дуже хороший, він дає мені заряд енергії, позитиву і натхнення в роботі.

Розкажіть ще щось про сина.

— Ми назвали його так одними з перших в Ужгороді, у 2005 році. То тепер уже модно давати дітям українські імена. Але я не ганяюся за модою. Вишиванку носила давно, коли інші про неї й не думали. Назарій ще не знає, ким стане, ще думає. Мені б хотілося, аби він був лікарем, як мій брат, але вибір залежить лише від нього самого. Та і сама робота непроста, то – постійний стрес, переживання за пацієнтів. Син же трішки романтик… гарно малює, має хороший естетичний смак. Виховую його гуманно, ніколи не б’ю і стараюся якомога менше сварити.

А коли він був маленьким, що Ви йому співали?

— Все! І пісню «Люлі, люлі, мій синочку», на яку мама мелодію сама придумала до народних слів, і «Гуцулку Ксеню» він дуже любив, і багато інших творів.

Чим подобається радувати рідних? Які страви їм готуєте?

— Паленята з горіхами. Вони смачні і не дуже солодкі. Їх чудово готувала мама. Це – варене порізане тісто із меленими горіхами та цукром. Син дуже любить шашлик.

А як любите проводити вільний час? Кудись мандруєте?

— Дуже люблю природу, мені подобається ліс, збирання грибів, вилазки в гори. Правда, буваю там рідко. Мене з дитинства вчили проходити 3-5 кілометрів нерівною місцевістю.

Ви – артистка, у Вас було багато виступів, концертів. Який запам’ятався найбільше?

— Я робила два свої концерти. Обидва з великою любов’ю. Так мені Бог дав, що вдалося втілити в життя задумане. Перший пройшов у філармонії у 2016 році і називався «Мамині співанки», другий – у цьому році.

Перед першим я захворіла, мала грип, не проходила й хвилина, щоб не закашляла. Мене аж душило. Два тижні не могла з того вийти. І от… вже мав бути концерт, а я – ще хвора. Але подумала собі, що реклама розійшлася, люди прийдуть, тож я не маю права їх підвести. Після кожної пісні пила «Пертусін», але виступила. Все пройшло гарно і витримано. Були й пісні, і візуальні картинки, і чудові світло та звук, і мене приїхав підтримати дитячий колектив «Цімборики» з Хуста, за що їм дуже вдячна… принесли мені море квітів. Я була дуже щасливою. Якщо мама в іншому світі все бачила, гадаю, їй також сподобалося.

Другий концерт називався «Неоавтентика». Це слово близьке мені і його можна застосувати до тих пісень, які я виконую. Приїжджав Любомир Кушлик зі Львова, етномузикознавець, член ради ЮНЕСКО із традиційної музики і він акомпонував мені на дримбі. Разом у темряві в білому одязі ми виконали «Ой летіли дикі гуси». Це було щось нове і люди казали, що твір був дуже глибоким та пронизливим. Вважаю, що потрібно йти в ногу з часом і слід використовувати у творчості й сучасні обробки, залучати до музики молодь. Крім того, на цьому концерті Вікторія Манайло-Приходько заспівала пісню, яку тільки її дідик знав, імітувала звук трембіти. Я її зараз вже теж навчилася виконувати. Але в неї виходить просто божественно!

А на найближчий час які маєте творчі плани?

— Дуже мрію про створення колективу. У такому я ще себе не пробувала.

Пригадайте якусь цікаву кумедну життєву історію,про яку Ви не розповідали іншим.

— Якось я порізала 25 рублів, захованих мамою у серванті. Мені хотілося, аби в неї було більше грошей. Тоді, ще маленькою, я думала що якщо банкноту подрібнити, її стане більше і за ті кошти можна більше всього придбати. Радісно піднесла свій витвір мамі, обняла її і сказала: «Ти казала, що в тебе мало грошей. Тепер маєш багато!». Вона розсердилася, але не била мене… ніколи. А мені насправді було її шкода, що так багато працювала. Я була тоді десь трирічного віку.

Спасибі Вам за розмову! Хай усе задумане неодмінно здійсниться! Творчих та життєвих успіхів, натхнення, вдалих виступів та процвітання.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)