Мирослава КОПИНЕЦЬ про музику, маму, Йолку та паленята з горіхами

Мирослава КОПИНЕЦЬ – співачка відома не тільки в Закарпатті, але й далеко за межами області. Вона – солістка Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, лауреат Міжнародного фестивалю-конкурсу «Закарпатський едельвейс», фестивалю «Українська родина», дипломант ХІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута–2011» (номінація український автентичний фольклор), учасниця  телевізійного співочого талант-шоу «Голос країни». А ще – просто цікава співрозмовниця і неординарна особистість. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» співачка розповіла про свій шлях у музику, власні уподобання та кумедні життєві історії.

Пані Мирославо, співати – Ваша дитяча мрія?

— Так.

Зі скількох років співаєте?

— Коли я народилася, так голосно плакала, що мама одразу казала, що буду співачкою.

А вона в мене – музикант. Спочатку пішла вчитись на медика, але через рік зрозуміла, що то – не її покликання, адже не могла дивитися на кров. Крім того, вона чудово грала на домбрі, на баяні і на фортепіано.  Тож вступила в Мукачеві на музично-педагогічний факультет. Була дуже талановитою, всі твори виконувала краще за викладачів. Це при тому, що була вже заміжньою і мала двох дітей, моїх старших братів. А потім закінчила ще й філфак УжНУ. Ще на медичному вела студентський хор і разом із сотнею дівчат займала призові місця на різних конкурсах.

До речі, коли їй було 16 років і на Виноградівщині, де вона жила, знімали фільм «Пісні над Дніпром», у Великому Раковці був настільки хороший музичний колектив, що вони з сестрою потрапили в кадр і співали декілька відомих творів.

А як сформулювалися Ви, як творча особистість? Що найбільше вплинуло на вибір професії?

— Мама. Ми з дитинства з нею разом співали, вона вчила мене пісень на різних мовах: і на угорській, і на польській, і на українській. У неї був при школі колектив, з яким ми об’їздили практично всю Україну й навіть у радянські часи були за кордоном. У 90-х роках виступали у Словаччині, Польщі. У колективі було 15 солістів і діти мінялися від маленьких до старших. До речі, до складу гурту входила співачка Йолка, вона була ученицею моєї мами. Цей колектив став найкращою школою життя для мене. Я навчилася поводитися на сцені, спілкуватися з людьми.

А в музичній школі Ви навчалися?

— Так. На фортепіанному відділі, але це було у прес-студії музучилища. Зі мною займалася Тетяна Теличко. Тобто, мама робила все для того, аби я могла в цій сфері розвиватися.

А як Ви потрапили в Закарпатський народний хор?

— Взагалі-то в мене філологічна освіта. Філологія мені подобається й зараз, просто обожнюю читати. Вчитись пішла за покликанням. Не через те, що хтось щось мені сказав, я вирішила сама. Потім з’явилася сім’я, дитина, робота, приватне підприємництво з чоловіком. Але чогось мені дуже не вистачало. Хоч, здається, все ніби й було. Та я була незадіяною. Думаю собі: у мене хороший голос, мама готувала мене на виконавицю народних пісень, тож чого б себе не спробувати в музиці. Тож спочатку, аби порадувати близьких, записала аудіо диск – три пісні. Звісно, на це потрібні були чималі фінанси. Але якість була дуже хорошою. І це сподобалося як рідним, так і знайомим. До того ж, мама неабияк раділа. Це був уже 2009 рік. Я тоді саме з Сергієм Барвіком-Карпатським познайомилася. У нього був конкурс «Едельвейс» і він запросив мене виступити. Я стала лауреатом. Потім поїхала з ним у Київ на фестиваль «Українська родина», де теж показала гарний результат… а далі мене почали помічати. Вважалося, що в мене не зіпсований народний голос, тож у 2010 році я взяла участь у фестивалі «Червона рута». Дуже хвилювалася, думала, що мені вже 30 років і де я була раніше. Але потім твердо вирішила: «Що я забиваю собі дурницями голову! Хочу тай піду собі!». Хоча Барвік мене відговорював, мовляв, там усе домовлено і не пройду. Проте мама заспокоїла, наголошуючи, що  спробувати потрібно, втрачати ж і так немає що. Отже, коли я вийшла, голова журі Мирослав Мельник одразу ж після першої пісні попросив заспівати ще. Тож я виконала і другу, і третю… Було дуже приємно, адже інших під час співу переривали, зупиняючи словами: «Досить». Після виступу я пішла пити каву, знаючи, що вже пройшла. Мене ж тим часом шукали, аби оголосити, що стала лауреатом. Прийшла після закінчення до мами і кажу: «Я лауреат по області». Вона ж відповідає: «А я знала і вірила в це! Для чого було себе накручувати».

Там у журі була й Наталія Петій-Потапчук. Вона мене помітила, але ще два роки мене ніхто нікуди не запрошував. Я виступала лише то тут, то там. Потім я працювала в театрі. А там виступав хор. Це було вже після «Голосу країни». Тож я підійшла до пані Наталії в коридорі й прямо спитала, чи є в колективі вільне місце. Вона спитала: «А ти хочеш?» Я ж відповіла: «Дуже!». Вона погодилась і відправила вчитись… в коледж  культури.

Нещодавно Ви записали кліп. Які були цікаві моменти в роботі над ним? Яким був шлях від мрії до її втілення в життя?

— Так, на пісню  «Під дубиною». На диску 14 пісень, музичні обробки зробив Олександр Соліч, родом із Закарпаття. Я познайомилася з ним через Інтернеті, відсилала йому акапельні твори, а він фантазував і чаклував над ними. «Під дубиною» була однією з перших пісень, яку він взагалі зробив. То було у 2013 році. А до кліпу дійшла справа значно пізніше, аж цьогоріч. Твір стародавній, сумний, як і в більшості закарпатських пісень, там присутня світла печаль. Як казав Соломон, у великій мудрості багато суму. Композиція повчального змісту, навіть філософська. Майже всі мамині співанки я вже виспівала і записала, маю їх у аудіоваріанті. А це – 45 пісень. Нові знаходжу у збірниках. Слава Богу, у нас завжди були талановиті люди, які потрудилися над тим, аби їх видати.  Я ніколи нічого не переробляю, беру лише оригінальний матеріал. Інакше – вже краще написати щось своє, а народне має залишатися народним.

Ви багато говорили про маму. А чоловік чи підтримує Вас?

— Так. Безумовно! І син також. Назарію зараз 11 років, знає напам’ять багато пісень. Я деколи репетую вдома і він чує. Має навіть улюблені. А чоловік у мене дуже хороший, він дає мені заряд енергії, позитиву і натхнення в роботі.

Розкажіть ще щось про сина.

— Ми назвали його так одними з перших в Ужгороді, у 2005 році. То тепер уже модно давати дітям українські імена. Але я не ганяюся за модою. Вишиванку носила давно, коли інші про неї й не думали. Назарій ще не знає, ким стане, ще думає. Мені б хотілося, аби він був лікарем, як мій брат, але вибір залежить лише від нього самого. Та і сама робота непроста, то – постійний стрес, переживання за пацієнтів. Син же трішки романтик… гарно малює, має хороший естетичний смак. Виховую його гуманно, ніколи не б’ю і стараюся якомога менше сварити.

А коли він був маленьким, що Ви йому співали?

— Все! І пісню «Люлі, люлі, мій синочку», на яку мама мелодію сама придумала до народних слів, і «Гуцулку Ксеню» він дуже любив, і багато інших творів.

Чим подобається радувати рідних? Які страви їм готуєте?

— Паленята з горіхами. Вони смачні і не дуже солодкі. Їх чудово готувала мама. Це – варене порізане тісто із меленими горіхами та цукром. Син дуже любить шашлик.

А як любите проводити вільний час? Кудись мандруєте?

— Дуже люблю природу, мені подобається ліс, збирання грибів, вилазки в гори. Правда, буваю там рідко. Мене з дитинства вчили проходити 3-5 кілометрів нерівною місцевістю.

Ви – артистка, у Вас було багато виступів, концертів. Який запам’ятався найбільше?

— Я робила два свої концерти. Обидва з великою любов’ю. Так мені Бог дав, що вдалося втілити в життя задумане. Перший пройшов у філармонії у 2016 році і називався «Мамині співанки», другий – у цьому році.

Перед першим я захворіла, мала грип, не проходила й хвилина, щоб не закашляла. Мене аж душило. Два тижні не могла з того вийти. І от… вже мав бути концерт, а я – ще хвора. Але подумала собі, що реклама розійшлася, люди прийдуть, тож я не маю права їх підвести. Після кожної пісні пила «Пертусін», але виступила. Все пройшло гарно і витримано. Були й пісні, і візуальні картинки, і чудові світло та звук, і мене приїхав підтримати дитячий колектив «Цімборики» з Хуста, за що їм дуже вдячна… принесли мені море квітів. Я була дуже щасливою. Якщо мама в іншому світі все бачила, гадаю, їй також сподобалося.

Другий концерт називався «Неоавтентика». Це слово близьке мені і його можна застосувати до тих пісень, які я виконую. Приїжджав Любомир Кушлик зі Львова, етномузикознавець, член ради ЮНЕСКО із традиційної музики і він акомпонував мені на дримбі. Разом у темряві в білому одязі ми виконали «Ой летіли дикі гуси». Це було щось нове і люди казали, що твір був дуже глибоким та пронизливим. Вважаю, що потрібно йти в ногу з часом і слід використовувати у творчості й сучасні обробки, залучати до музики молодь. Крім того, на цьому концерті Вікторія Манайло-Приходько заспівала пісню, яку тільки її дідик знав, імітувала звук трембіти. Я її зараз вже теж навчилася виконувати. Але в неї виходить просто божественно!

А на найближчий час які маєте творчі плани?

— Дуже мрію про створення колективу. У такому я ще себе не пробувала.

Пригадайте якусь цікаву кумедну життєву історію,про яку Ви не розповідали іншим.

— Якось я порізала 25 рублів, захованих мамою у серванті. Мені хотілося, аби в неї було більше грошей. Тоді, ще маленькою, я думала що якщо банкноту подрібнити, її стане більше і за ті кошти можна більше всього придбати. Радісно піднесла свій витвір мамі, обняла її і сказала: «Ти казала, що в тебе мало грошей. Тепер маєш багато!». Вона розсердилася, але не била мене… ніколи. А мені насправді було її шкода, що так багато працювала. Я була тоді десь трирічного віку.

Спасибі Вам за розмову! Хай усе задумане неодмінно здійсниться! Творчих та життєвих успіхів, натхнення, вдалих виступів та процвітання.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Коментування вимкнено