Віктор Ісаєв: «Саші Кірюханову, у якого в 14-річному віці виявили саркому, мені вдалося продовжити життя на цілих 13 років»

Один з розробників нового методу знеболення очолив обласний хоспіс в Закарпатті

Про лікаря Віктора Ісаєва «ФАКТИ» вперше написали 12 років тому. Анестезіолог, онколог, альголог (лікар, який лікує хронічний больовий синдром), автор безлічі наукових патентів, кандидат медичних наук Віктор Ісаєв працював тоді в Донецькому протипухлинному центрі. Завдяки новому методу знеболення він позбавив від мук багатьох хворих з тяжким діагнозом, повернувши їм можливість вести звичний спосіб життя стільки часу, скільки їх організм зможе боротися з невиліковною хворобою. Нещодавно Віктор Ісаєв очолив обласний хоспіс в Закарпатті.

Одним з перших пацієнтів доктора Ісаєва став Саша Кірюханов.

– Хлопчик потрапив до мене в 2000 році з пекельним болем, – згадує Віктор Іcаев. – У 14-річному віці у нього виявили саркому –  злоякісну пухлину кістки стегна. Про те, як мужньо дитина терпіла біль, я згадую щоразу, коли дивлюся на подарований  малюнок. Мені довгі роки вдавалося зберігати цьому пацієнтові і життя, і кінцівку. У лікарні Саша кульковою ручкою намалював на мене шарж і підписав: «Лікар НЕБОЛИТЬ». Так він називав мене, ще хлопчиком.

Через півтора року знеболювання і лікування Саші стало легше. Він зміцнів, став на ноги, повернувся до звичайного життя, і я втратив його з поля зору на шість з гаком років. Наша випадкова зустріч була для мене схожою на диво.

Одного разу на спортмайданчику, який я відвідував щодня, до мене звернувся хлопчина. «Бачу, ви віджимаєтеся без рукавичок. Як вдається уникати мозолів на руках? »- запитав він. «Я цього не боюся: у мене руки продублені роботою». – «Віктор Павлович, це ви? Лікар неболить? Це я – Саша ». Саша був живий і займався спортом! Виявилося, що ми живемо в одному кварталі. На радощах я подзвонив в «ФАКТИ», і ми разом з власним кореспондентом «ФАКТІВ» в Донецькій області та читачами газети ми святкували 21-й день народження Саші.


* “Я зберігаю малюнок Саші, на якому він зобразив мене», – каже Віктор Ісаєв. На фото, зробленому в 2006 році, з Олександром і його мамою. Фото з архіву Віктора Ісаєва.

– Щось відомо про подальшу долю цього пацієнта? Коли ви бачилися востаннє?

– За рік до війни, в 2013-му, мама Саші знову попросив моєї допомоги. На той момент пацієнтові було вже 27 років. Йому все ж ампутували уражену пухлиною кінцівку, і його мучили фантомні болі. Я допоміг хлопцю. Але незабаром знайомі повідомили, що записи на сторінці Саші в соцмережі 27 червня 2013 року обриваються. Останньою розміщена фотографія Саші в лікарняній палаті. Знімок обведений чорною рамкою. Звичайно, хвороба у Саші була невиліковною. Але я доклав усіх зусиль для того, щоб хлопець повноцінно, без мук прожив ще 13 років …

– Вікторе Павловичу, ви патентували свої методи лікування?

– Так. У мене спільно з колишнім керівником Донецького протипухлинного центру академіком професором Григорієм Бондарем (нині, на жаль, покійним) і членом-кореспондентом Академії медичних наук України професором Володимиром Чернієм сім запатентованих методик комплексної боротьби з ростом ракових клітин і больовим синдромом. Ці методики увійшли в навчальні посібники для медичних вузів України.

– Вони універсальні, підходять для хворих з будь-локалізацією пухлини?

– Наші методики застосовуються в тих випадках, коли традиційна інтенсивна терапія виявилася неефективною. Вони підходять при різних локалізаціях в третій-четвертій стадії розвитку пухлини.

Ми з колегами запропонували в якості методу знеболення епідуральний хімічний нейролізіс, який не приковує пацієнта до ліжка і значно знижує дозу наркотичних анальгетиків. Адже онкохворим важко вгамувати біль навіть за допомогою сильнодіючих знеболюючих препаратів. А морфій і його аналоги викликають безліч побічних ефектів, зокрема звикання. Через великі дози знеболюючих у хворих виникають почуття безнадії, страх перед близькою смертю, депресія, безсоння, втрата апетиту і інтересу до життя.

Знеболюючий ефект настає після блокади больових імпульсів на рівні сегментів спинного мозку, що відповідають за іннервацію (нервовий зв’язок) певних органів. Наприклад, шийний відділ хребта іннервує мову і гортань, верхній грудний відділ – легені, черевну порожнину, поперековий – таз, нижні кінцівки.

Епідуральний хімічний нейролізіс вимагає ювелірної роботи лікаря. Скажімо, добиратися до шийного відділу хребта – це як на вежу дертися: чим вище, тим складніше. Мені довелося шліфувати цю майстерність роками.

Ліки вводяться в міжпозвонковий епідуральний простір за допомогою найтоншого катетера, який виходить в маленький пластиковий резервуар, прикріплений до тіла пацієнта в області живота. Служить такий контейнер півтора року, наповнюють його ліками за допомогою одноразового шприца.

Під керівництвом члена-кореспондента АМН України професора Володимира Чернія я захистив кандидатську дисертацію на тему «Лікування хронічного больового синдрому в онкологічних хворих методом хімічного нейролізіса». В основу роботи лягли чотири моїх винаходи, пов’язані зі знеболенням.

У Донецьку перед війною я завідував відділенням інтенсивної терапії та гіпербаричної оксигенації, де застосовувалися запатентовані мною разом з професорами Бондарем і Чернієм методи знеболювання.

– А гіпербаричну оксигенацію як і раніше застосовуєте?

– Звичайно. Зняття больового синдрому – лише початок комплексного лікування пацієнта, який страждає на онкозахворювання, у якого після променевої та хіміотерапії імунітет вкрай виснажений. Одночасно хворому проводять ряд процедур по очищенню крові і насичення її киснем.

Метод глибокого очищення крові на клітинному рівні (мембранний плазмаферез) ми почали застосовувати в Донецьку ще років десять тому. З його допомогою частково виводимо ракові клітини і токсини з організму хворого, який переніс інтенсивний курс хіміо- та радіотерапії. Ефективність методу підтверджена лабораторно. Онкомаркери у хворих, які пройшли процедуру, помітно знижуються.

Потім насичуємо кров пацієнта молекулярним киснем (з використанням гіпербаричної оксигенації – лікування в барокамері «чистим» киснем під тиском вище атмосферного. – Авт.). Також проводимо біоксігенацію крові – лікування за допомогою перекису водню. Утворений атомарний кисень зміцнює імунну систему і підвищує життєздатність клітин, які не уражені пухлиною. Цей метод надає потужний протизапальний ефект і допомагає боротися з дисбактеріозом – порушенням мікрофлори в організмі пацієнта, викликаним хіміотерапією.

Методи насичення крові киснем у онкохворих засновані на відкриттях, зроблених ще в минулому столітті. Німецький вчений лауреат Нобелівської премії Отто Варбург в 1931 році підтвердив, що ключовою передумовою для розвитку раку є нестача кисню на клітинному рівні. А в 1960-1970-х роках англійські і американські вчені виявили здатність перекису водню знищувати ракові клітини. Подальші дослідження показали: перекис перешкоджає росту злоякісних утворень, робить їх більш чутливими до опромінення та лікування протипухлинними препаратами.

У Донецькому обласному протипухлинному центрі роботи над впливом перекису водню проводились в 1985-1986 роках під керівництвом академіка Григорія Бондаря. Ми домоглися того, що колектив авторів з числа моїх донецьких колег першим в Україні отримав авторське свідоцтво на метод лікування онкохворих за допомогою ультрафіолетового опромінення крові і перекису водню, а також мембранного плазмаферезу і включення апоптозу в пухлинних клітинах. Слово «апоптоз» в перекладі з грецького означає «опадання листя». У медицині це означає – програмована клітинна смерть, регульований процес саморуйнування. Завдяки цій методиці ми «програмуємо» ракові клітини на самоліквідацію.

При цьому під час лікування пацієнту необов’язково перебувати в стаціонарі – хворі приходять до відділення лише на процедури. Можливість лікуватися амбулаторно важко переоцінити: за даними української Ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги, на півмільйона смертельно хворих в нашій країні працює лише дванадцять стаціонарних хоспісів та двадцять паліативних (поліпшують якість життя. – Авт.) відділень при лікарнях. Тепер, правда, хоспісів стало вже тринадцять.

– Розкажіть про новий, 13-й хоспіс, керівником якого вас призначив голава Закарпатської облдержадміністрації Геннадій Москаль.

– За півроку до війни я купив будинок в Закарпатті. А коли почалися бойові дії, вирішив покинути Донецьк. На Закарпаття мене запросили колеги з Ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги, з якими познайомився на першій всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні питання паліативної та хоспісної допомоги» в Києві в 2012-му році. Вони починали будівництво обласного хоспісу в місті Виноградові за кошти, частково виділені Європейською комісією в рамках програми з розвитку співробітництва Європейського Союзу. Колеги запропонували мені очолити хоспіс, який відкрився при геріатричному пансіонаті (це, по суті, обласний будинок престарілих. – Авт.).

Фахівців такого рівня, як Віктор Павлович Ісаєв, в нашому місті просто немає, – розповів «ФАКТАМ» директор комунального підприємства в місті Виноградові «Центр інвестицій і розвитку» Артур Шереги. – Він підібрав команду співробітників, які привели в порядок і саме приміщення хоспісу, і прилеглу територію. У нашому хоспісі сучасне обладнання, функціональні ліжка, обладнані електроприводами, протипролежневі матраци із компресорами. Є кілька номерів для родичів, велика кухня. Адже хоспіс, як і геріатричний пансіонат, є комунальним підприємством і призначений для тих, кому щодня потрібно проводити комплексне лікування та знеболювання в умовах стаціонару. А Віктор Павлович, до речі, ще до призначення на цю посаду повернув адекватну якість життя кільком безнадійним хворим із Закарпаття.

– Так, у мене вже і тут є свої «пам’ятні» пацієнти, – посміхається «Доктор неболить». – Один літній учений, якого я застав в компанії священика і нотаріуса, після моєї терапії подзвонив і повідомив, що порвав заповіт, а батюшці пообіцяв прийти до церкви самостійно.

zakarpatpost.net