Наталія ЗАСУХІНА: «Чоловік на 10 років молодший за мене, готує їсти і я не боюсь про це говорити»
Ужгородська актриса Наталія ЗАСУХІНА – людина творча й неординарна, їй притаманна виваженість та життєва мудрість. Народилася вона на Київщині, шкільні роки провела на Львівщині, а самореалізувалася на Закарпатті.
Для неї театр став життям, у якому вона не грає ролі, а просто живе.
Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» акторка поділилася думками з приводу роботи, родини, розповіла про захоплення та власні таємниці.
— Пані Наталю, як саме почався шлях від мрії до роботи? Що вплинуло на вибір? Чому Ви вирішили пов’язати долю з театром? Як відбулося становлення, як акторки? Ким хотілося бути в дитинстві?
— Я ніколи не думала, що буду акторкою, що моє життя буде пов’язане з мистецтвом. Дитиною була дуже скромною. У школі мене не було ні видно, ні чути. Відповідала тихо, учасницею театральних показів не була. Мене не тягнуло на танці. Найбільше часу проводила вдома, читаючи книжки. Мене більше цікавила фармація, подобався запах аптек.
Але так склалося, що з математикою та хімією я не дуже дружила, тож після восьмого класу пропустила вступ до середнього спеціального закладу. Пішла вступати за цим фахом аж після десятого класу… та не на брала необхідну кількість балів.
А навчання потрібно було продовжувати. І вчитись я хотіла. Тоді так усі мислили, що спочатку треба здобути освіту, а далі лише – шукати роботу.
Якщо чесно, у мене двоюрідна тітка працювала в культосвітньому училищі в Хусті, а ми тоді жили у Львівській області, бо батько був військовим, самі ж батьки з Закарпаття родом, з Виноградівського району…
Отже, тітка запропонувала спробувати себе і вступити на режисерське відділення. Мій вчитель, нині покійний Сергій Гержик саме набирав перший курс після десятого класу.
Тому маючи підтримку родички я пішла на іспити. Так я й опинилася в училищі культури. Іспити здавала дуже цікаво і їх не забуду ніколи. Прийняли мене на «пташиних правах», як сказав Сергій Григорович: «Ну давайте візьмемо й подивимось».
Але потенціал сидів глибоко в мені і я його просто ще не відчувала, та акторська професія мені дуже сподобалася. Вірогідно, допоміг розкритися саме мій вчитель і наставник. Це я зрозуміла наприкінці першого курсу. А навчалися ми за спеціальним курсом – два роки й чотири місяці. І вже коли ми ставили п’єсу Олексія Арбузова «Таня», я в ній грала головну роль. У мене добре виходило і гра приносила задоволення. Тоді Сергій Гержик сказав, що пожалкував би, якби мене не взяв.
Потім приїхав передивлятися випуски курсу колишній директор Закарпатського обласного музично-драматичного театру Василь Руснак і запропонував чотирьом випускникам, у тому числі й мені, роботу в Ужгороді. Тоді актори набиралися саме з училища культури. У мене було направлення вступати у вищий навчальний заклад, але мене не було кому підштовхнути на такий крок у той час. Але, як кажуть, людина планує, а Бог – керує. Тож я приїхала працювати в Ужгород. Як запевняв мій вчитель, на практиці в театрі можна навчитись більшого, ніж в університеті. Робота завжди мені дуже подобалася. Я зрозуміла, що театр – це моє покликання. З допоміжного складу перейшла на другу, потім на першу категорію, виконувала різні ролі. Зараз уже два роки я- завідувач труп театру, але залишаюся акторкою, виходжу на сцену.
— Скільки всього ролей Ви зіграли?
— Ніколи не рахувала. З маленькими – більше двох сотень точно. Ми були дуже заклопотаними, багато гастролювали, як виїжджали з Ужгорода у травні, поверталися через три місяці… їздили всім колишнім Союзом.
— Яку з ролей Ви зіграли більше всього разів?
— Не знаю. Дуже багато разів зіграла героїню п’єси «Куплю чоловіка за бакси». Із цією виставою ми об’їздили багато міст, були на фестивалі у Херсоні.
— Як вживаєтеся в ролі, чи бувають хвилювання?
— Хвилювання присутнє завжди, навіть на репетиціях. Не знаю, як може хтось виходити на сцену, не хвилюючись.
Перед глядачем… ти репетируєш, знаєш текст, але все одно непокоїшся.
Пригадується один епізод. Була в нас вистава «Гамлет» за Шекспіром. Ми ставили її багато разів. Та щоразу, коли я виходила на сцену, запиналася на одній і тій же фразі. Коли її треба було вимовити, у мене виникали паузи. І думала собі: «Боже мій, скажу її правильно, чи ні».
Мені здається, що театр – це живий організм, який, як людина, дихає по-різному. От уночі, приміром, спокійно й розмірено, коли напружена ситуація – швидше, з’являється аритмія. Так і кожна вистава. Навіть один і той же твір кожного разу актори грають по-різному. То ж не кіно, що зняв і все… завжди кадри одинакові й наперед зрозуміло, якими будуть емоції на обличчях артистів. Театр же щоразу різний і цим мені подобається.
Грала я, наприклад, Ганну – наймичку Шевченка і кожна вистава проходила інакше. Один раз граєш і розумієш, що в кінці, де героїня зізнається, що вона його мати, потрібно заплакати. Так деколи – ком у горлі й сльози самі котяться, а деколи – не течуть. А по замовленню плакати я не вмію. У таких випадках емоції передаються голосом, мімікою, жестами.
— Може, це залежить від глядача? Чи має значення те, хто саме сидить у залі?
— Коли вдячний глядач і бажає побачити виставу, це відчувається.
Коли ж приходить молодь і починає бавитися з телефонами… акторам у якийсь момент теж стає нецікаво.
Дуже неприємно, коли сиджу в залі і грають мої колеги таке бачити.
Для чого тратяться душевні сили, коли немає віддачі? Це як у сім’ї… гра в одні ворота не завжди закінчується перемогою. Коли люди перестають розуміти одне одного, то інша людина, яка навіть дуже любить, усвідомлює, що партнеру це непотрібно й відходить у бік. Так і актор… виставу дограє, проговорює слова, але… це вже не те, не його душа, не його очі… а лише формальність, штамп. У той же час ми завжди стараємося працювати для всіх однаково.
— Чи була улюблена роль, найяскравіша?
— Є ролі, які мені дуже подобаються. І це не залежить від того, головні вони чи ні. Були такі, які мені важко дісталися, після того, як їх зіграли інші актори. Це і Проня Прокопівна, і Ханума, і Гертруда з «Гамлета», і Ганна з «Наймички», і в казках страшенно люблю грати. Загалом люблю українську класику. Колись у молодості грала епізодичні, маленькі ролі, але вони теж були милі серцю. Загалом переконана, що життя вдалося, бо маю улюблену роботу і чудову родину.
— Якось в одному інтерв’ю Ви сказали, що в житті ніколи не граєте ролі. Що Ви мали на увазі?
— Не граю, бо мені вистачає театру. Хоча в житті, якщо людині щось не подобається і вона промовчить, у певній мірі це також можна розцінювати як гру. Я ж практично більшу частину життя провела на роботі. У житті дійсно не люблю, коли грають, видають із себе інших.
— А що найбільше цінуєте в людях?
— Щирість. Правду. Навіть гірку. Деколи в житті потрібно йти на компроміс. І це – добре. Головне – не переступити через певну межу, скажімо, того ж компромісу і старатися говорити все, як є. Щоправда, це часто важко сприймається. Також, гадаю, потрібно вміти критично та адекватно оцінювати себе. Своїх дітей теж я так навчала. Молодою актрисою мені подобалося, коли до мене підходили старші і щось підказували. Я розуміла, що за мною спостерігають, що їм цікава моя гра. Зараз молодим акторам складно це донести. Найгірше, коли людина сприймається як невидимка, коли їй не роблять зауваження і навіть не помічають.
— А що не подобається в інших?
— Коли людина до мети йде чужими головами.
— Розкажіть про родину, дітей, чоловіка. Чи підтримують Вас, хто як себе реалізував?
— Родина в мене просто прекрасна. Я пізно вийшла заміж, пізно народила дітей, як на сьогоднішній час. Свою долю знайшла після тридцяти. Чоловік – найдорожча мені людина. Його звати Ігор, ми познайомилися в театрі, куди він прийшов працювати після Одеського училища монтувальником сцени. Разом з іншими допомагав і при будівництві нашого нового театру. Потім пішов в армію і повернувся знову в театр. Він на 10 років молодший за мене, готує їсти і я не боюсь про це говорити. Для мене Ігор і друг, і порадник, і розрада, і втіха. Свого часу багато актрис мене від нього відговорювали, мовляв, навіщо він мені, але про вибір не шкодую. Правда, два роки не було дітей і часто ставало страшнувато, що залишимося одні в житті. Але потім щастя нам аж двічі посміхнулося. Між дітьми різниця всього рік і два місяці.
Марійка закінчила УжНУ, за фахом – психолог. Довго шукала себе, працювала в СІЗО, у четвертій школі, тепер працює у Дніпрі у комп’ютерній компанії рекрутером, проводить співбесіди, шукає кандидатів на посади. Їй подобається, а я за неї рада.
Колись мої батьки не дуже мене підтримували, коли я почала працювати в театрі. Для них це не була робота. Вони гадали, що стояти на ринку й продавати картоплю краще, ніж їздити на гастролі. Мами, на жаль, уже немає, а батько тепер мною пишається, бачив якось навіть інтерв’ю зі мною.
Максим закінчив факультет здоров’я та фізичного виховання УжНУ. Обоє дітей маленькими займалися музикою, ходили в школу мистецтв: Марія вчилася грати на домрі, Максим – на скрипці. Син також займався легкою атлетикою, був переможцем різних змагань. У 14 років навіть їздив на юнацькі олімпійські ігри в Лос-Анджелес.
Перед тим була цікава історія – він поламав руку. Тренер казав, що бігати не зможе, тож він собі сам зняв гіпс, поїхав і зайняв третє місце.
Раніше Максим працював у сфері дитячої реабілітації, дуже любив дітей і вони його. Але із-за фінансових питань змінив роботу. Зараз за спеціальністю не працює, одружився і в мене є ще одна дочка – Катеринка. Вона – журналіст.
— Як проводите вільний час? Кудись подорожуєте?
— Дуже люблю море. Їздили спочатку заради дітей, далі – просто полежати. Була на Говерлі. Враження неперевершені. Причому сходження в нас було піше, від самого підніжжя. Була й на Синевирському озері, у Долині нарцисів. Хоча багато куточків Закарпаття ще не бачила. Зараз живемо в селі, недалеко від Ужгорода і там є дивовижні мальовничі місцини, якими приємно милуватися.
— Крім робити в театрі Ви ще й жінка. Доводиться поратися по господарству, прати, прасувати, готувати, прибирати… Яка Ваша улюблена страва?
— У мене дуже добре готує чоловік.
Як казала моя героїня Проня Прокопівна: «Сиділа-сиділа, але зате ж висиділа».
Але коли я хвалюся ним, ми потім увечері чомусь сваримося. Така компенсація якась.
Я насправді не люблю готувати і в мене немає коронної страви. Їм усе. А коли є можливість і час, приготую й борщ, і бульйон, м’ясо, і голубці накручу.
Проте так повелося, що приїжджаємо увечері з чоловіком додому і готує він. Діти вже живуть окремо, а ми можемо собі на мангалі, скажімо, стейки посмажити, а можемо просто пельмені зварити.
— Який найбільш неординарний подарунок у житті Вам дарували?
— Я більше люблю щось дарувати, а не приймати. Стараюся при цьому бути оригінальною.
Рідних завжди прошу не купляти мені нічого до свят, краще це зробити вже разом.
Але одного разу чоловік на ювілей весілля подарував перстень з діамантиком. Шлюбну обручку я не ношу, бо на вистави її треба знімати. А от той перстень виявився мені малим. Тому він досі лежить у скриньці. Зізнаюся, мені було дуже приємно. Хоча найбільший подарунок – це мої рідні.
— Поділіться секретом, цікавою історією з життя
— При дитячій лікарні в нас є реабілітаційний центр. Там працював Максим. У басейн брав із собою планшет, показував дітям мультики і вони від нього були просто в захваті. Тай персонал про нього дуже схвально відгукувався. Я така мама, що могла піти й попитати на роботі, як там мій син. Тож був у нього один пацієнт… тезка. Якось ми зустрілися з його бабусею й розговорилися. Вона розповіла, що вони дуже здружилися, Максим навчив хлопчика не боятися води, плавати, їсти ківі. Жінка досі, коли мене бачить, передає синові привіт. Мені, як мамі, дуже приємно, що мої діти стали хорошими людьми.
— Ви вдоволені життям?
— Так. Зараз, із висоти прожитих років, можу все, що було скласти у пазл. Якби я поступила на фармацію, загубила б себе. А так – у мене все, що треба, є і я щаслива. Хоч не все склалося зразу… головні ролі я почала грати після 40 років, але вони були хорошими і дуже мені подобалися. Також мені таланило на обдарованих режисерів тай взагалі на прекрасних людей. Але основне – мене розуміє і підтримує сім’я…
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
