Баба Анця, жаблячі стегна, пілінг і сільські босоркані

Літо – пора відпусток, тож відпочити хочеться всім… навіть пенсіонерам. Надивилася  баба Анця реклами про туристичні путівки, Лазурові береги та Гавайські острови і почала діда «пиляти»:

— Я з тобов 50 году прожила, а ти мене й раз на море не повіз. Не чесно так!

— Добре, – каже старий. – Дзвони в турагенцію. Даю  тобі половину пенсії і їдь куди хочеш.

Взяла баба пачку «Закарпатських оголошень», гортає, шукає. Нарешті знайшла. Негайно ж набирає номер.

— Добрий день, паніко. Я хочу отдохнути.

— Доброго дня. Яку суму для цього маєте? – цікавиться дівчина.

— Чекайте най порахую. 1312 пополам… 656 гривень маю!

— Відпочивайте, бабко! – каже незнайомка і завершує виклик.

— Мало, діду! – кричить баба.

— Тоді проси від сина, ун же із Чехії вчора вернувся, – сердито бурмоче старий.

— Піштіку! Я отдохнути хочу! Каждий день роблю: корову годую, городець копаю, їсти варю, шаття райбаву, в хижі харю, за онуками позераю… ще й твого Тузика вигулюю… Одвезиня  на море, – кричить баба синові.

— Але в тебе, мамо, закордонного паспорта немає. Можемо кудись лише в межах України поїхати.

— А што… треба? Пак безвізовий режим ввели! Сам Президент у нас в Ужгороді двирі в Європу удкривав!

— Але паспорти ніхто не відміняв. Крім того, зараз там такі черги, що до кінця літа чекати будемо на документи.

— А я мечтала Канадські острови увидіти…

— Немає Канадських. Може, Карибські?

— Ґутта їх знає які. Я на них ніґда не була.

— А де ти, мамо, була далі від Ужгорода?

-У Києві! Бульше ніґде. Но та видиш, треба ми вже десь поїхати розвіятися.

— Куди тебе, мамо, повезти?

— На американський стриптиз! Хочу ся попозерати, як дівки  цицьками трясут. Сятилибися! Нич ся не ганьблять. Чорт їх морит. Може й я своїми потрясу, у мене май великі! Дідо так їх колись м’яцкати любив! А типир за вто ще й гроші платят.

— Ти вже стара. Як тобі не ганьба?

— Ганьба сусідови під паланок біди начинити. А я ся што ганьбити. Усьо моє при мені.

— Ні, мамо, на стриптиз я тебе не повезу, – рішуче заявив Степан. – розумію, що тобі екстриму захотілося, але вибирай щось простіше. Заодно прихопи купальник із собою.

— Но та вези ня, синку, хоть де. Оби м лем не дома не сиділа.

Зібрав Степан сумки, закинув у  машину. А баба все наряджається, як-не-як відпочивати їде. Перебрала всі речі, знайшла новий купальник, який ще ні разу не надягала.

— До води десь хочу, – каже. – Аж на море не мож, та хоть дись на ріку. Айбо штось такоє придумай, обим ще хоть десять году вспоминала.

Думає син, чим би матір розважити. Повіз її аж на Тячіщину.  А там чоловік рафтинг пропонує.

— Поплаваємо? – питає бабу. – Це – дуже цікаво!

— Добре, – погоджується стара. – Буде ми аспірин!

— Який, жіночко, аспірин? У мене ліків немає, навіть аптечки. Це вам не турне на автобусі, – каже чоловік біля надувного човна.

— Пак тот, коли дуже страшно і організм сам виділяє.

— Адреналін?

— Ай. Лем не помнилам як ся зве.

Розташувалися вони на човні, пливуть Тисою. Враз на шаленій швидкості проноситься повз них моторний човен.

— Ще б трохи і в нас би врізався! – нервує Степан.

— А я думала, што вто дикі качки летять, даже не понялам нич, – каже баба Анця.

— Та ні. То водяний літак… вірніше, хтось  на човні вирішив політати.

— Ти в мене, синку світ видів, много знаєш. Скажи мені, будь добрий, чого ото так. Кажуть, що кораблі морьом ходять, а не плавають. Так чому товди капітанів називають дальнього плавання, а не дальнього ходіння?

— Не знаю. Я не моряк. А може в ліс сходимо?

— Та що ти! У мене того лісу коло хижі доста! Я отдохнути хочу, а не гриби збирати!

— Можемо рибу половити. Знаю місце.

— Давай! Я ще ніґда рибу не ловила!

Пішли стара з сином, оплатили «сервіс», взяли вудки і сидять на березі озера. Степан уже з десяток зловив, а в баби все не клює й не клює.

— Що робити? Не любить мене риба, – скаржиться баба Анця.

— А на гачку наживка є? – питає син.

— Ниє. Я не вішала. Хіба ти зацепив штось. Я й не подумала, – ніяковіло каже стара, пробуючи надіти черв’ячка.

— Ну й що з ним стільки носишся. Він же давно мертвий. Надягай і все!

— Та де! Ун просто упав у обморок. Мені його шкода! Та свистала я ти у йсю риболовлю! Не хочу бульше ні себе, ні рибу мучити! – категорично заявляє баба. – Я туй читала у газеті «НЕДІЛЯ» про інше. Што на Перечинщині жаблячі ляшки готуют. Кажут, што ото французька їда, дуже добра. А чим я гурша уд францужанок? Я тоже панія. У нас у державі усі жони панії. Їдьме туди! Хочу  попробувати суші, жаблячі лапки і татарський біфштекс.

—  Добре, – погоджується Степан, але по дорозі спочатку заїдемо в Хуст. Картинг спробуєш. Буде тобі адреналін.

Приїхали. Стара одразу до машини. Інструктора навіть не слухає, усе завести двигун пробує.

— Но туй я ся навожу! Есе не на возі з кумом Іваном дулю селом їхати з динями! – аж плеще в долоні баба Анця.

Сіла вона в автомобіль і як рване…  минуло 5, 10 хвилин, а баба все ганяє.

Нарешті автомобіль із ревом зупинився, а стара отямилась на землі… червона, як рак.

— Бога му з сим картингом.  Чулам, де на газ трощити, а де тормоз – прослухалам. Оби йсе на трасі було та вже бим до Ужгорода доїхала. Но ісі емоції я ніґда не забуду. Так ми було страшно, як у хащі, колим ся малов заблудила. Добре, што ня  товди сусід найшов. А типир так ізупрілам, што хоть шаття ми укручуй. Цицьки ми назад удверло. Ничимся не розуміла. Другий раз уд страхум майже дівков стала. Ледви нашупалам ногов якусь там педаль і мене уверло з машини.

— У Мукачеві є ще американські гірки. Їдемо туди? – питає Степан.

— Нєт, американські гірки у нас у селі уся дорога, ти ня в ресторан вези, бо прожию всю жизнь і буду їсти лем крумплі, пасулю і токан. Хочу штось доброє.

Син без слів сів у машину і повіз матір у село Тур’ї Ремети.

— Тут батьківщина жаб’ячих лапок, – розказує. –  У Перечині навіть пам’ятник жабі є. Пішли. Пригощу тебе.

Коли офіціант приніс замовлення баба Анця аж розгубилася.

—  Тулько м году прожила, а як їх їсти не знаю. Тай што я вобще держала у руках – коров’ячі цицьки та мотику.

— Бери руками, їж, як знаєш, – заспокоює її Степан. – Ми тут і так одні.

Так баба Анця і зробила.

Наїлася й сидить вдоволена.

— Полюбиломися, – усміхається.  – Доброє, нєжноє мнясо, нагадує курицю, а она, кажут, што доста дієтична, не хочемися бульше нич пацячоє їсти, бо там много холестерина, а я хочу довго жити. Но та типирь свого старого пердуна буду паковати у хащу не лиш на гриби, але й жаби мняти. Будеме ся пітати, як у майліпших французьких ресторанах. За тулько году я ото заслужила.

— Кудись іще поїдемо? – поцікавився Степан.

— На масаж хочу. Нигда ми ніко массаж не робив, дідо хоть ня й часто любив у молодості, але то було давно і не правда, а типир би ми треба кустя розмняти.

Повіз син матір у спа-салон і замовила пілінг. Сам сидить у машині, чекає…

Нарешті виходить баба вдоволена, щаслива, аж очі сяють.

— Там такий парадний молодий хлоп, – починає ділитися враженнями. – Аж бим  була на 50 году молодша, нараз бимся уддалася за нього. Каже ми роздітися. У мене ся аж руки затрясли. А дале: «Лягайте, бабко, на стіл!». Я си думаю: усядим лежала – на сіно ви м лежала, на постели м лежала, на пецови м лежала, на земли м лежала. А на столі – ніґда. Но та нич. Ляглам. А ун пудойшов до ня із мисков у руці. А у нюй – штось чорноє. Жидкость якась. Почав ми накладати ото на тіло. Натер ня мало промассажіровав і спереду, і ззаду. Каже: «Тепер ідіть у душ і змивайте». А фаттю ми ся полюбив. Я же слухняна. Змилам. А вун назад каже: «П’ять мінут посидіт і в сауну». Думаю си: як добре, што взялам май файний купальник! Но а дале управив ня упят ся помити. Ще тулько нігдамся не мила. Айбо такоє ги би на 25 году помолоділам після того. Чи то ми масажист ми голову закрутив, чи піллінг на ня так подіяв, айбо так ми було добре, што даже си представити не можеш. А ун назад ми каже: «Лягайте на стул, будемо вам кустки перещитовати». Не зналам як ото, айбо ляглам. Што тот ізо мнов лем не робив! Золоті в нього руки. Я би до нього каждий динь ходила. Так ня розмняв. Іще з ня 30 году як би зуйшло. Жонам усім рекомендую ходити на такі процедури. І ти свою повези, най знає, як ото приязно!

— Обов’язково повезу! – каже Степан. – Радий, що тобі полюбилося. Куди ще хочеш поїхати?

— Йой,синку, та я би ще їздила довго. Уддихати добре, лем треба ся вертатися ід хижі, бо моя рогата подружка ня чекат та й старий ся вже точно соскучив. Но та й мені без нього скучно, бо ун ми вже такий рідний, як брат, хоть уже нич і не валовшен, айбо муй. Вертаюся думу помолодівши, най ми усі сільські босоркані типир завідуют. А дідови зараз  учиню массаж, най і йому добре буде.

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено