Столична журналістка розповіла про вбитого снайпером бійця АТО із Закарпаття
Текст оприлюднено в Фейсбуці у спільноті “Повернись живим”.
Друкуємо його без змін.
Військовий стояв на позиції — ноги на ширині плечей, бронежилет і панамка. Я просила розповісти про обстріли, і боєць ніби погоджувався. А потім відмовився…
Сказав тільки, що любить читати філософські книжки, а їх на передовій бракує, тому тішиться, коли хтось привозить щось для його бібліотеки.
У нього була борода і втомлені очі, і засмаглі руки впевнено тримали автомат. Мужнє обличчя, спокійний голос.
Просто в бійниці поруч лежала смугаста сіра кішка. Вона царствено розляглася і мружила смарагдові очі.
– Це Марфа, – сказав боєць. – Є ще дві, десь бігають.
Короткий діалог і зовнішність, що чимось нагадує кіношний образ першовідкривача, навіть ковбоя.
Вчора я дізналась, що його не стало…
Його звали Володимир, йому було 40, він був із сонячного Берегового. За дві хвилини до опівночі куля снайпера калібру 7,62, випущена російським найманцем з боку Горлівки, потрапила в район серця.
Володимир боровся за життя ще півгодини. А потім втомився і здався, цей чоловік із бородою і засмаглими руками.
Мені стало так гірко, коли дізналась про його смерть. Хоч ми і говорили пару хвилин.
Я подумала, що десь за півтори тисячі кілометрів, на іншому кінці країни сьогодні заплачуть рідні. І цей біль не мине, просто трохи вщухне.
А ще я подумала, що через усю країну поїде машина з цифрою 200 на лобовому склі. Зі страшною, чорною цифрою. Володимир востаннє поїде додому, у сонячне Берегове…
Nastka Fedchenko
Фото: Maks Levin
Фонд “Повернись живим”
