Наталія ГНЕСЬ-МАЙСТРЕНКО: «Не дивуюся, що окремі депутати вважають мене космонавтом»
Ім’я правозахисниці Наталії ГНЕСЬ-МАЙСТРЕНКО відоме багатьом не тільки в Ужгороді. Пані Наталія має чітку життєву позицію, не боїться її відстоювати і допомагає боротися за права іншим. Справ, у яких вона виступила адвокатом, дуже багато. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» вона розповіла про власне бачення стану справ в Ужгороді у плані дотримання закону, поділилася своїми життєвими таємницями та цікавими історіями.
— Пані Наталіє, чому вирішили стати юристом? Це – Ваша дитяча мрія? Розкажіть про себе. Де Ви вчилися? Із чого почався шлях у юриспруденцію?
— Стати юристом у дитинстві не мріяла. Але я завжди мала підвищене почуття справедливості. Вірогідно, це і вплинуло на вибір професії. Хоча це не перша моя спеціальність. Утім добре, що зорі співпали саме так. Ще в часи Радянського Союзу, коли почалася перебудова, потрібні були фахівці у галузі міжнародного права. Саме з цього й починалася моя юридична практика. Потім я уже здобувала досвід і практикувалася щодо нашого внутрішнього українського права в Академії адвокатури. Диплом із рівнем магістра отримала уже в досить зрілому віці. Оскільки на той час працювала здебільшого з іноземцями, то для них наша градація спеціалістів була незрозумілою . Тож я вважала, що їм буде більш зрозуміло й цікаво, якщо в мене буде ступінь магістра. Адже у них поняття про все зовсім інші і ми лише зараз до цього наближаємося. Тоді мені було вже років 47. А все відбувалося саме в той переломний момент, коли Табачник вніс зміни до Закону «Про освіту» і в дипломі, на жаль, так і не написано, що я магістр. Тобто, диплом магістра в мене є, але там не вписана спеціалізація «Магістр права».
— А ким Ви хотіли бути маленькою?
— Космонавтом, звичайно. Я ж народилася після 1961 року, після польоту Гагаріна, тож відповідно і мрії в мене були космічними. Навіть дітей тоді було модно називати Юріями. Зараз же радує тенденція, що діткам дають старослов’янські імена. Загалом вважаю, що діти є носіями теосу, всесвіту, вони недавно звідтіля, пам’ятають ще його дотик і ми з ними розмовляємо на одній мові. Я завжди намагаюся вдосконалюватися, адже саме для цього ми прийшли у цей світ. Тому не дивуюся, що окремі депутати з теперішньої міської ради вважають мене космонавтом.
— Чи часто в Ужгороді, на Вашу думку, порушують закон. І хто найчастіше це робить?
— На жаль, найчастіше ті, хто мав би фактично забезпечувати дотримання конституційних прав. Доказом стала чергова сесія міської ради. Непросто довести чиновникам, що відповідно до статті 42 Закону України «Про місце самоврядування в Україні» вони зобов’язані забезпечувати дотримання цих законів. А те, що правоохоронні органи закривають на це очі, також свідчить про те, що й вони, у свою чергу, стають співучасниками тих неправомірних діянь. Хоча їхня функція не потурати, а запобігати вчиненню правопорушень, проводити профілактичну і роз’яснювальну роботу. Тож як ми можемо вимагати дотримання законів від рядових громадян? Це все – ланцюгова реакція. Люди ж зараз читають багато, особливо завдяки Інтернету, інформація розповсюджується швидко. Вони аналізують ситуацію, мовляв, як то коли сусіду можна, а мені – ні…
Мені навіть важко довести це колегам з правоохоронних органів чи з міської ради. Коли ми дискутуємо на якісь теми, відстоюємо певну позицію, нас переконують, що все буде красиво . Я ж намагаюся пояснити, що то буде прикладом для інших. Наприклад, закриємо очі одні речі, а наступні наші «зірки» у галузі правопорушень впевненим поступом будуть «рухатися» на зелені зони, на прибудинкові території, на території громадського простору, які також необхідні. Це – ще один бар’єр, який ми ніяк не можемо подолати у свідомості наших місцевих чиновників… тай навіть деяких містян. Навіть при засиллі радянської диктатури, коли вказували, де що має бути, дотримувалися норм для забезпечення благоустрою, створювали для людей середовище для відпочинку, де можна було провести рекреацію – і фізичну, і духовну.
Не треба забувати, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Я постійно цитую ці слова тому що ця норма статті 3 Конституції України хоч і задекларована, але не дотримується. І, зокрема, у галузі містобудування. Через це я розвивала свою індивідуальну протестну діяльність. Просто мені було вже несила дивитися, як наші обранці, які повинні представляти інтереси виборців, порушують наші права і думають, що це ніхто не помічає.
— Ваша думка з приводу руйнування історичної спадщини міста.
— Важко стримувати емоції, навіть з огляду на своє виховання, щоб не зірватися на погані слова. Тут так само, як і в питанні про громадський простір та урбаністику. Адже це все пов’язано, бо ми знаходимося в центрі історично заселеного населеного пункту. Я виросла в зовсім іншому місті обласного значення, де історична спадщина є набагато більшою і де громада не звикла мовчати. Навіть у період засилля «совецької» диктатури, в Івано-Франківську знесли тільки німецьку кірху і звільнили площу, на якій побудували готель, який раніше називався «Україною», а потім обласний театр, у якому дійсно була потреба. А Ужгород маленький. Тому мені здається, що свідомість містян повинна бути закцентованою на максимальному збереженні того, що є. Це місто справді неповторне і приваблювало не тільки мене, але й приваблює багатьох інших. Скільки лише в нас зараз буває туристичних груп! Це свідчить про те, що Ужгород залишається цікавим для людей. Тому хотілось би його зберегти, у першу чергу, для нащадків. Маю на увазі і багатомовність, і різнобарв’я національностей, і традиції, і кулінарію, і народні промисли та ремесла, і культурну спадщину. Але це все важко. От зараз, наприклад, починають руйнувати стіни кінотеатру «Ужгород». Я не можу повністю втрутитись у відстоювання спадщини, оскільки не все пам’ятаю. Залишилась лише невелика когорта корінних ужгородців, які пам’ятають своє місто таким, яким воно було раніше. Особливо це стосується тих, у кого тут є хоча б три покоління за спиною, нехай навіть не з Ужгорода, а з сусідніх сіл, але які, або предки яких бували тут. А будь-як будівля – це не просто цегла, перекриття, якась певна форма, фасад, це – спогади, пов’язані нейронними зв’язками з родиною. І цьому, як не прикро, надається недостатньо уваги.
— Найбільш резонансна справа за час Вашої юридичної практики. Або яка Вас сильно розчулила, здивувала.
— Таких було багато. Наприклад, доросла дочка намагалася отруїти свою власну матір. Це мене дуже вразило. Останнім часом займаюся більш громадськими справами. Але зазначу, що коли виноситься справедливе рішення, на яке навіть не очікую, коли є неймовірний тиск і на суд, і залучаються різні засоби впливу на хід розгляду, а в кінці суддя зачитує резулятивну частину, яка ґрунтується на засадах справедливості, мене пробиває на сльози. Хоча вважаю це дуже тривожним показником стану правосуддя в Україні. Адже дивно, що мене до сліз приводить справедливе рішення, а не навпаки.
Проте зараз спостерігається позитивна тенденція і я бачу, що місцеві суди стають ближчими до народу й швидше очищаються. Судді також живуть у цьому місті, розуміють його проблематику, у нас же все, як на долоні: гукнув на Шахті і почули у Новому районі.
— Вам колись погрожували?
— Так. Це триває до сьогодні!
— Ви маєте завжди активну громадянську позицію, не боїтеся говорити правду в очі. Що зробило Вас такою сильною?
— Перш за все, мама й тато. У мене є певні життєві стовпи, які згадую в молитві. Це й мої вчителі. Але, певно, найбільше загартували характер мої опоненти у справах. Іноді вони дають найкращі уроки. Тому я навчилася за все дякувати долі й придивлятися навіть до руйнівників і вандалів. Вони є частиною антуражу, тієї дії в житті, яка мені для чогось потрібна. Просто треба робити висновки.
— Розкажіть про родину, близьких людей. Хто чим захоплюється, чи підтримують Вас?
— Сім’я у нас надзвичайна. Ми живемо у різних містах: одна частина родини мешкає у столиці, а я «розриваюся» – на Київ, на Франківськ і на Ужгород. Але найбільше часу проводжу саме тут. Дуже радію, коли можу забрати онуків сюди, поїхати з ними в Карпати.
— Як проводите вільний час? Чи маєте якісь захоплення?
— Люблю мистецтво, мені подобається відвідувати культурні заходи. Радію, що Михайло Ілько відкрив в Ужгороді чудовий заклад, де проводиться багато цікавого, бувають виконавці світового рівня. Здається, подібного в Україні немає.
— Кудись подорожуєте?
— Так. Багато. І це також є однією з можливостей переключитися, змінити діяльність. Переважно їжджу останнім часом у межах держави. Хоча в молодості мандрувала більше зарубіжжям. Проходила стажування в Німеччині, у 80-х роках вдалося об’їздити багато європейських країн. Але зараз у мене інший ареал діяльності, тому далеко не їду. Якщо вибирати між морем та горами, то перевагу надам саме горам, зокрема, Карпатам.
— Що любите готувати? Улюблена страва.
— Кукурудза. Люблю ще лечо, закарпатський суп із квашеною капустою, квасолею та білими грибами. Ми його називаємо різдвяним і обов’язково варимо на Різдво.
— А що подобається читати?
— Я цілий день читаю. Тільки, на жаль, не Маркеса, не улюбленого Хемінгуея і не Екзюпері, а висновки Вищого спеціалізованого суду, постанови Верховного суду, різні правові акти… але читаю багато публіцистики, вивчаю доктринальні дискусії. Читаю ще Забужко із олівцем у руках. Вона – дуже цікава авторка. Її книги у мене всі в кольорових закладках.
— Поділіться якоюсь цікавою кумедною історією, яка запам’яталася Вам найбільше. Це може бути щось із дитинства, зі студентських років чи з дорослого життя.
— Пригадую, мене завжди вважали організаторкою чогось у школі. І от одного разу я приходжу додому, а це був четвертий або п’ятий клас, і мама починає мене відчитувати. Вона влаштувала «розбір польотів» через те, що я, виявляється, зірвала урок. Як лише не намагалася їй донести, що була присутньою на уроці, а то однокласники зібралися й пішли на річку, яка протікала недалеко від школи. Було вже тепло і їм захотілося розвіятись.
Загалом таких історій чимало траплялося. І я хвилювалася, поки мені одна астролог не сказала, що то – моя доля бути відбувайлом. А того разу я справді разом ще з декількома дітьми була на заняттях, мамі ж класна керівничка, хоч то був не в неї урок, сказала чомусь, що пішла. Вона мені так і не повірила. Було образливо до болю. Я ж вчитися дійсно любила і люблю до цих пір.
— Спасибі за розмову! Успіхів Вам і в житті, і в роботі!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
