Як на Міжгірщині лікуються ведмедями та лякають вовків

Карпати – край магічний. Там навіть ведмеді не рідкість. 

– І що, приходять до вас ведмеді? – запитуємо у господині садиби з промовистою назвою “Барлога”.

– Та нє, редко, хіба літом (зважаючи, що за все життя до мене і більшості громадян ведмідь не приходив іще ні разу – проіґноруємо слово “рідко” проте збережемо авторську вимову задля відтворення місцевої реальності).

– І як воно? – продовжую, не обмежуючи майбутню відповідь гуцулки вузькими питальними словами.

– Та ото цим літом травник* приходив. То все село ходило на нього подивитися. То такий ведмідь, шо лиш малину-ягоди їсть, а крови не пробував. То вони людей боятся, не чіпают. А от минулого року один приходив, то перше теличку в сусіда украу, день шукали, лиш потім в кущах знайшли половину. А потім ще на коней поплутаних напау, пастухи каміння в нього кидали, але одного таки потягнув у ліс. Прийшлося його застрелит. Але таке роблять редко.

***

Гуцулам ведмідь – вуйко, або великий. Так його звуть з прадавніх часів, не бажаючи надеремне турбувати лісового напівбога. Правдою є й те, що сьогодні карпатських вайлуватих лишилося геть мало – на українській території гір – не більше 300 особин. Решта – ведмеді туристи з Румунії чи Угорщини, де їх тисячі, пише День.

Коли почитати книжки, то вимальовується вкрай гастрономічний портрет ведмедя – місця його проживання й міграції визначає не рельєф і пейзаж, а кущі малини, чорничні плантації, стиглі сади – де врожай, там і ведмідь. Ясна річ, трапляються серед них і зіпсовані – ладні поласувати худобою чи туристом. Проте, я щороку, перед наметовим походом у гори, детально аналізую статистику ведмежих жертв України -Гугл мовчить, пишуть лише про американських убивць-грізлі. Єдине, що варто нагадати – не треба галасливо гасати ранньовесняним карпатським лісом – ведмеді прокидаються зі сплячки і як і всі ми – не завше у настрої спросоння. Коли вже втрапите на волохату особину – головне не повертатися спиною, радять гуцули, а я продовжу, як любив цитувавтиГлазового** мій дід – бийте його по морді мокрими штанами.

Страх страхом, але любов перемагає і все ж хочеться побачити ведмедя в природі, в Карпатах. І тут особливим місцем стане «Карпатський реабілітаційний центр бурого ведмедя». За час його існування понад 30 особин пройшли лікування та реабілітацію після важких умов утримання (приватні колекції, жорстокі циркові умови, стресові ситуації).

Частина ведмедів уже перейшли на умовно вільне проживання посеред 12 га лісових угідь центру, хитруни приходять до кліток хіба що на обід. Решта лишаються в центрі, їх можна розглядати і фотографувати, годинами чекаючи хоч на один рик (цікаво ж таке почути). У жовтні ведмедики спокійні і сонні. Багатий раціон центру, свіже повітря, сонячні ванни й рідна карпатська природа сприяють їх врівноваженій дрімоті на тлі грандіозних у своїй осінній прекрасності гір.

Центр розташований на території національного парку Синевир. За кілька кілометрів від ведмежої домівки, на висоті 989 метрів в тумані і жовтому листі ховається найбільше озеро Карпат – Синевир. Чисті води повні легенд і форелі віддзеркалюють хмарне небо. Навколо пахне глінтвейном із солодкого яфенового*** вина, білими грибами, предковічною вологою й першими холодами. Тут торгують чаями й медом, мохом і бринзою, та справжній безцінний товар – примовки й оповідки старих і малих про навколишню природу. В мирі й незрозумілому союзі поруч, на боржавських полонинах до продавців приєднують хіппі, що лишилися тут жити від літа і зароблять собі на папіроси історіями та вареною зі спеціями кавою.

 

***

– Я вам ще одну історію розкажу, – продовжує господиня “Барлоги”. Кілька років тому, два брати на прізвище Вовк пішли веснойзбирать оленячі роги, йшли меж собою голосно перегукуючись і розбудили ведмедя. Насилу одбились, лежали навіть в лікарні. Потом минулого року пішли і знов розбудили, знов лежали в лікарні, подер їх добре.

Але то вже історія більша за допис, варта якої Хемінгвеївської оповідки.

*травник – так у селі Синевирська Поляна називають ведмедя, що харчується виключно рослинною їжею і не нападає на худобу та людей.

**мається на увазі відома гумореска П. Глазового

Як Лякати Вовка

Електричкою мисливці їдуть на качок.

Скільки можна там почути всяких балачок!

Літній дядько молодому весело кива:

— Перевірим, як у тебе варить голова.

Йдеш ти полем без патронів, розстріляв усе.

А тобі назустріч вовка сатана несе.

Що ти зробиш?

— Заховаюсь в ямі, за кущем…

— Знайде, синку, й з’їсть негайно з шапкою й плащем.

Є одна мисливська хитрість, знай її і ти.

Не ховатись, а на вовка треба прямо йти.

Перед вовком сядь, роззуйся, і штани зніми,

І лупцюй по морді вовка  мокрими штаньми.

Вовк штанів боїться мокрих більше, ніж вогню.

Це кажу я щиру правду, не якусь брехню.

Молодий йому не вірить, скоса погляда.

— Добре,— каже,— якщо буде поблизу вода.

Чи баюра, чи калюжа, чи який струмок…

А як ні, то що робити?

— Не журись, синок!

Доки будеш роззуватись та знімать штани,

Десять раз у тебе стануть мокрими вони.

         ***яфенове вино – чорничне домашнє вино, що про нього писати, треба спробувати.

Анна Данильчук

Коментування вимкнено