Що Вам відомо про «пуп» Європи та маєток Ющенка у Карпатах?
Віктор Ющенко, будуючи свій карпатський маєток, не знав, що в цієї землі “погана слава”.
Карпати – це, в першу чергу, легенди. У другу – теж. І тільки десь на п’ятому (і далі) місці – краєвиди, мальовничі руїни замків і «понтова» розкіш Буковелю. Без легенд, замаскованих під історію, медицину та інші, не надто точні, науки всі ці вершини, ущелини і рештки оборонних споруд сприймаються без належних емоцій. А як без емоцій змусити обивателя розлучитися з грошима, тяжкою працею заробленими в місяці, що передували відпустці? Ось і силкуються екскурсоводи розповідати про одні й ті самі об’єкти версії, які між собою геть не стикуються.
СПА-САЛОН ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ
Тільки не подумайте, ніби я їх за це засуджую. Ні, Боже мій! Ну, уявіть, привезли вас на якийсь водоспад, і ваш чичероне вчительським тоном повідомляє: «Труфанецький водоспад, висота – 36 метрів, щоденна витрата води 200 тонн, хімічний склад…» Нудно… І зовсім інша річ, якщо вам розкажуть легенду про царя гори і його прекрасну дочку, яка закохалася в простого смертного. Про репресії, що їх застосував злостивий татусь проти закоханих, і про…
Зізнаюся, у мене немає впевненості, що я переказую саме ту легенду (стільки всього довелось вислухати). Але за фінал ручуся: добра принцеса так зачарувала воду Труфанця, що з того часу всяка дама, вмившись у його потоках, законсервує своє обличчя на все життя. Мені якось моторошнувато стало, коли уявив собі бабу з дитячим личком – і сивими патлами на лисіючому черепі. Добре, що чоловікам така перспектива не загрожує. Однак, звідки такий фемінізм прокрався в згуртовані ряди доісторичних наяд і дріад?
Але це версія екскурсовода-чоловіка. Так сталося, що повз цей водоспад я проїжджав тричі (точніше, шість разів – три туди і три назад). Одну з поїздок я здійснив потягом, а ще двічі проходив із різними екскурсоводами. Перший раз це була жінка, і вона про чарівні властивості водоспаду нічого не казала. Підозрюю, тому що на власному досвіді переконалась у фальшивості вищенаведеної легенди.
А може, тому, що в той день лив дощ, і витрачати час на вмивання жіночої половини експедиції і на наповнення чудодійною водою пластикової тари не хотілося. Тим більше, що все це відбувалося на досить вузькій смузі між Чорною Тисою і крутим схилом гори, а по смузі, до всього, ще й пролягла жвава автотраса. Екскурсовод – він же відповідальний за життя і здоров’я туристів. А народець це не надто дисциплінований, пише УКРІНФОРМ.
Утім, треба сказати, фізичні параметри саме Труфанецького водоспаду самі по собі цікаві й відсвічують певним міфологізмом. Адже потік бере початок на висоті 1720 метрів (т. зв. субальпійський пояс) гори Близниця, спускається в зону лісів і… пірнає під землю. У яких він там підземних лабіринтах петляє – сказати не вмію, але через 230 метрів раптом виринає і декількома каскадами зістрибує в Тису. А чого тобі ховатися під землю, якщо ти – водоспад?! Ото ж бо й воно!
ОБІЦЯНКИ-ЦЯЦЯНКИ
У мене якось не було планів їздити казенними маршрутами, викресленими ще в давні радянські роки. Хотілося піднятися на всі навколишні вершини (встиг побувати лише на одній, та й то, не було у кого запитати назву), побувати в навколишніх селах, що осідлали гори на кілометрових висотах: у Бережниці, Віпчому, Дземброні, Кривопіллі… Не судилося – довелося передислокуватися в Ворохту.
А там якось піші походи не задалися. Спроба піднятися на найближчу полонину ганебно провалилася: після дощів ноги буквально тонули в багнюці. Бруд налипав на кросівки такими потужними грудками, що я усерйоз почав побоюватися за їх цілісність. Тим більше, що іншого взуття, крім кімнатних капців, у мене з собою не було. Залишалося визнати поразку в цій битві з карпатськими ґрунтами. А оскільки знемагати від нудьги в номері теж не хотілося, довелося віддатися на милість турагентств.
…Ще на етапі вибору місця для відпочинку я телефонував власникам садиб – питав щодо культурної, так би мовити, програми. Чи не кожне друге речення в переліку послуг супроводжувалося обіцянками кінних прогулянок, рафтингу, лову форелі в незамутнених карпатських річках та інших туристичних утіх
– І що, можна піднятися на Говерлу?
– І на Говерлу, і на Бребенескул, і на Петрос, і на Піп Іван! – Упевнено відповідав голос на тому кінці лінії.
Але все виявилося блефом. У Ворохті я влаштувався в туристичному комплексі з віртуальним набором перерахованих вище послуг, проте дівчина, яка мене поселяла, на питання про них забезпечила мене… номером телефону місцевого екскурс-бюро. Точніше, це була філія бюро в Яремчі. Група формується там, а це означає, що в автобус можна було й не потрапити, якщо місця займалися у початковій точці маршруту. Або, навпаки, якщо в Яремчі не набиралося потрібної кількості бажаючих – поїздка скасовувалася. Погода теж могла вплинути на її скасування, однак на третій день виглянуло сонце, і до кінця мого перебування в Карпатах стояла сонячна погода. Говорили – велика рідкість у тих краях.
ПРОМАХИ ВІКТОРА АНДРІЙОВИЧА
Перший рейс пролягав через уже описаний Труфанецький водоспад до села Кваси в Закарпатті, а потім кружним шляхом, із довгим заїздом у наскрізь елітарний Буковель – до водоспаду Гук у Женецькому урочищі. Кваси – від слова «квасний», тобто від підкисленої води місцевих джерел. Мої маршрути двічі пролягли через джерело «Буркут»; отже, про його цілющі властивості, а також про історію села довелось вислухати дві версії.
Перша полягала в тому, що в радянські часи його обрали місцем відпочинку космонавтів, і одного разу сам Гагарін (мабуть, від курортної нудьги) напросився в помічники до бокораша. Так на Закарпатті називають плотогонів. Прокатавшись із ним по Чорній Тисі, Юрій Олексійович нібито зізнавався, що одна така поїздка варта всієї його фізичної підготовки в загоні космонавтів. Версія друга геть відкидає подібні історії. Тому що якийсь санаторій для підкорювачів Всесвіту й справді збиралися тут побудувати, однак не встигли – Союз розвалився, а натомість прийшла затяжна економічна криза. І тільки похмурий бетонний скелет багатоповерхівки нависає над Квасами.
Про знаменитий Буковель не хочу писати нічого. Я там нічого і не сфотографував. Десь на виїзді з Поляниці зупинилися біля місцевої пам’ятки – «перевернутого» будинку. Кому цікаво – милуйтеся, а мене це архітектурне збочення чомусь не надихнуло. Найцікавіше ж було у фіналі, на Женецькому водоспаді, він же водоспад Гук. Розповідаю версію, як її почув з вуст эксурсоводки.
Віктор Андрійович Ющенко вирішив побудувати свій карпатський маєток саме в Женецькому урочищі. Купив ділянку, не підозрюючи, що в цієї землі – погана слава. У цьому він переконався відразу ж після початку будівництва. То з ґрунтами щось було не так, то вже готовий зруб завалювався ні з того, ні з сього. Відступати ж президент не міг, оскільки вже проклав сюди дорогу від Микуличина. Пішов Віктор Андрійович радитися з місцевими мольфарами, і ті його напоумили: «А побудуй-от ти в себе поруч із домом церкву».
Церкву Ющенко поставив, після чого – ото диво! – робота на будівництві пішла як по маслу. І тільки одне отруювало йому життя: як не поставлять на головному куполі церкви хрест – він обов’язково завалиться. У маєток нас, ясна річ, не возили, утім на одному з поворотів нещаслива культова споруда промайнула між деревами. І дійсно: купол бовванів без хреста.
«ЯК У ТАТАРОВІ»
«Місцеві кажуть: ось довів би Віктор Андрійович дорогу до самого водоспаду – і з церквою все б налагодилося», – зазначила екскурсовод. Чи довели цю слушну думку до вух президента – вона не уточнила. А там і справді – всього тільки й залишилося три кілометри асфальту покласти.
Скоріш за все Віктору Андрійовичу не довелося познайомитись із новою доктриною. Це до 2014-го він тут вів широку громадську роботу: спілкувався з гуцулами, купував у них вироби прикладного мистецтва, хрестив їхніх дітей. Під час Революції Гідності для екс-високопосадовців настали суворі часи. Повсталий народ заходився прискіпливо інспектувати їхні маєтки. Завітав він і до женецького помешкання Ющенка. Подивились люди на дерев’яні стіни, на гуцульські «пацьорки», якими ті стіни прикрашені – і розчаровано поплентались геть. «Подумаєш – палац! – винесли вердикт фахівці з класової боротьби. – В нас у Татарові не гірші».
Маєток вцілів, але після того візиту більше президента там не бачили. Переказують, пару разів дружина приїжджала забрати деякі речі – і то все.
ГЕОГРАФІЧНЕ
Від Ворохти до Рахова – менш як дві години їзди на дизелі. Я так чи так – не втримався б, адже Рахів – це, до всього, визнаний Центр Європи. Ну, не сам Рахів, село Ділове Рахівського району. До нього діставався на таксі. Таксист виявився говіркою і поступливою людиною – дозволяв фотографувати пам’ятки вздовж дороги, а потім ще й місцевою кавою почастував (поряд із цим пупом континенту виросла досить потужна інфраструктура).
Тих, хто вважає, що це українці в припадку зарозумілості призначили Закарпаття Центром Європи, мушу розчарувати. Центр вирахували австрійці ще в XIX столітті. Будували дорогу між Раховом і Сигітом, і якогось інженеру-шляховику раптом стукнуло в голову: «А чи не пошукати мені тут чого-небудь такого?» Пошуки завершилися успіхом, про що свідчить невисокий скромний обеліск із написом, чомусь на латині. Переклад звучить приблизно так: «Це постійне, точне вічне місце, визначене спеціальним апаратом, виготовленим в Австро-Угорщині, в Європейській системі широт і довгот у 1887 році».
Потім ми з водієм пили каву в центрально-європейській колибі, і він мені порадив прогулятися по її залах. Це справжній музей побуту Австро-Угорщини XVIII – початку XX століть. Шкода, без табличок, що роз’яснювали б царину застосування кожного конкретного дива техніки.
Ну, і трохи – про Рахів. З Ворохтою і навіть Верховиною (такий же райцентр, як і Рахів) він являє разючий контраст. Причому не тільки доглянутістю, практично цілим асфальтом на дорогах і тротуарах та іншими благами цивілізації. Головне – клімат. Якщо по нашу сторону Карпатського хребта окрім смерек та осокорів я інших дерев якось не помічав, то в Рахові став свідком того, як пацани рвали стиглу черешню прямо на вулиці.
Дерево явно не було плодом героїчної селекції – воно зросло природним чином. І я згадав, як на моїй малій батьківщині так само, просто по посадках, ростуть нічийні абрикоси. Згоден, доволі дика паралель, та все ж…
Отже, якщо хтось хоче в Карпати, але не хоче мерзнути посеред літа – вибирайте сонячну їхню сторону.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк – Ворохта – Рахів.
