Липовець – село під Полониною

Мальовниче село в Перечинському районі з населенням 130 осіб відоме тим, що сіно там возять не за допомогою коней чи автомобілів, а у вози запрягають корів.

Якщо подивитись на карту, населений пункт формою нагадує кораблик.

Заховане село далеко в горах.

Дорога до нього далека, веде на високогірну полонину Руна.

Навіть центральна вулиця зветься Полонинською. Транспорту на ній багато, особливо влітку.

Місцеве населення заробляє продажем дарів лісів.

Знайомимося з першим же хлопцем, якого зустрічаємо посеред дороги.

Він сидить на узбіччі із ранцем на плечах. Юнак не дуже говіркий, лише наголошує, що втомився, бо був на яфини. Як його звати, не каже, лише зізнається, що йому 17 років і на Руну їздить вже  п’ять років.

Навпроти біля хвіртки стоїть напівоголений чоловік років 50. На ньому лише біло-сині шорти і чорні шльопанці. Представляється Василем і запрошує на подвір’я.

«У селі десь два десятки дітей. Майже всі з дорослими заготовляють гриби та ягоди. Змалечку вміють заробити собі на шкільну канцелярію. У нас є лише початкова школа. Більші  – вчаться Туричках», – наголошує він.

Якихось закладів для розваг у селі немає. Головне тут – не відпочинок, а робота.

Хоча розслабитись населення також уміє.

Дорогою до Руни хтось облаштував собі щось схоже на вуличний павільйон і продає пиво. Клієнтів там – хоч відбавляй. І чоловіки, і жінки п’ють холодний алкогольний напій і навіть не ховаються від сонця. Не треба  їм ні столів, ні стільців. Сидять прямо на траві. У багатьох у руках цигарки, а біля ніг – десятки недопалків.

Скільки триває такий перекур – ніхто сказати не може. Видно, коли як.

Трохи дивно, звісно, що важко зароблені збиранням яфин гроші, люди так спокійно пускають на вітер. Утім – це їхня особиста справа.

Що стосується інших закладів, то в Липовці є один приватний магазин. Василь наголошує,що продукти купити можна завжди.

Стара радянська крамниця не працює давно.

Місцеві живуть досить скромно.

Будинки невеликі, із ґанками, трохи старотипні. Майже біля кожного є сарай, літня кухня.

Баба Марія, що сидить на лавиці у власному дворі зізнається, що всім задоволена.

«Головне, аби здоров’я було,- каже вона. – Усе інше – справа наживна. Пенсія в мене мала, але заробити завжди можна. Тут багато туристів, продаємо їм і лісові дари, і те, що виростимо своїми руками на городах – картоплю, помідори, огірки. Крім того, у кожного в селі є кури, свині, бодай одна корова, у декого – ще й кози та вівці.  Є своє молоко, сир, сметана».

При розмові жінка сильно жестикулює, вона емоційна, досить говірка, одягнена у темно-синій сарафан. На голові – біла хустка. Кличе невістку, але та, побачивши фотоапарат, зразу ховається.  Себе бабуся також просить не знімати.

«Я стара вже. Молодих треба фотографувати, вони ще гарні. А на бабу хто дивитись буде»,- важко зітхає та махає рукою вона.

А Василь тим часом приносить із підвалу рвачку для яфин.

«Ось. Це – грабачка, – демонструє пристрій, схожий на праску з зубами. – Нелегкий то хліб за ягодами щоразу згинатися, але зарядка дуже добра».

Питаємо в нього що ще в Липовці є цікавого.

До розмови долучається  подруга баби Марії, що сидить поруч із нею на лавиці.

«Тут недалеко є заповідник. «Соколові скелі» називається. Там багато різних диких птахів,- стверджує жінка в коричневій сукні та блакитній блузі років 70 на вигляд. – Там живуть орли, соколи, беркути. Часто птахів можемо побачити над власними головами. Тому курчат та качат треба ховати – вкрадуть».

Ще одна важлива деталь – дорога в селі  не з асфальтовим покриттям, а викладена ще в радянські часи військовими з бетонних плит. Такою вона є аж до вершини полонини Руна, де свого часу була ракетна база.

Що ж… прощаємось із своїми новими знайомими і вирушаємо в мандрівку далі – на полонину Руна. Але про неї – іншим разом.

zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено