Владислав ТИМОШКО: «На жаль, не знаю жодного фотографа в Ужгороді, який би вчився саме на фотографа»

Фотографія – це не просто  випадково зловлена мить, це творчий процес, це – увічнення важливих та цікавих подій, емоцій, образів. Сьогодні кожен, хто має фотоапарат, планшет чи телефон частково причетний до фотомистецтва. Однак далеко не всі є професіоналами у цій непростій справі. Адже зробити вдалий знімок майже так само непросто, як провести успішну операцію.

Сьогоднішнім гостем прес-центру «НЕДІЛЯ» є ужгородський фотограф Владислав ТИМОШКО.

Під час наших «Недільних бесід» він поділився секретами професійної фотозйомки, розповів про витоки свого захоплення та пригадав цікаві випадки, що траплялися під час роботи.

Владиславе, із чого почалося ваше захоплення фотографією? Як фотографія стала частиною життя?

— Усе почалося з того, коли дідусь подарував мені перший фотоапарат.

І скільки Вам тоді було років?

— П’ятнадцять.

І з того часу Ви з технікою нерозлучні?

— Так. Тоді я вперше спробував фотографувати, а тепер юнацьке хобі справді стало часткою мого життя. А в той час деяким прийомам мене навчив саме дідусь. Апарат був старий… плівковий «Зеніт». Я мав тільки один об’єктив. Згодом дідусь подарував мені інший апарат. То був уже «Київ». Далі я почав працювати у фотоательє, познайомився з багатьма відомими ужгородськими  фотографами, деякий час працював із Володимиром Твердохлібом. Таким саме і був мій старт у світ фотографії.

А Ваш дідусь був фотографом?

— Ні. Професійним боксером. У радянські часи він займав призові місця на багатьох змаганнях, але він теж фотографував. Фото для нього було своєрідною віддушиною, захопленням у вільний час.

І скільки років цим займаєтесь Ви?

— Уже майже 16.

Цифрових апаратів, коли починав, ще не було і все робилося на плівку. Для мене це тоді було дорого. Тому кожен кадр був на вагу золота. Але професійно фотографіями займаюся десь вісім років. Раніше ж фотографував виключно для власного задоволення, а також знімав  для близьких та для друзів.

Якісь яскраві епізоди з роботи пригадайте? Весілля, корпоративи – це маса приколів. Найвеселіший випадок… що саме запам’яталося найбільше?

— Я справді бачив дуже багато всього. За всі роки траплялося різне. Про один розповім, хоч він не був дуже життєрадісним.

— Якось я потрапив на одне весілля, яке проводив молодий ведучий. Виходило у нього не дуже вдало. І замовники були не дуже задоволеними. Тож десь об 11 вечора, коли і молодий уже трошки випив, і гості були вже веселими, взяли того хлопця за руки й за ноги, відкрили двері ресторану, наречений розбігся і копнув того ведучого так, що він вилетів на вулицю. То був сумний прикол. Але його я, мабуть, ніколи не забуду. При цьому молодий мені каже: «Фотографуй!» Я ж відповів, що навряд чи це потрібно робити і в той момент подумав, що дуже добре, що він не бачить фотографії одразу на весіллі, бо можливо й я б так вилетів… Цей епізод я завжди пригадую і намагаюся виконувати роботу завжди якомога краще.

Але скажу інше. Мені дуже приємно, що всі, кого я фотографував на весіллі, живуть разом, не розлучаються, ті родини міцні і щасливі. Багатьох я часто бачу, ми спілкуємося. Це, звісно, тішить.

У Вас є цікаві фотосесії вагітних жінок. Це зараз модно?

— Так. Зараз це всі хочуть робити. Жінки, у яких під час вагітності  хороше самопочуття і добре здоров’я, фотографуються. Навіть моя дружина має такі фото. Це – чудова згадка для себе та цікаві кадри для дітей. Зізнаюся, навіть мені приємно мати в родинному альбомі такі світлини.

Адже очікування маленького дива завжди наповнене трепетними надіями, солодкими  думками, радісними клопотами. Хочеться запам’ятати все, щоб потім малюкові сказати: «Ось, поглянь, ти був в животику, поки не народився». Фотосесії вагітних допомагають  відобразити моменти жіночності, переродження дівчини, жінки в маму. Гадаю, це дуже важливі миті, які потрібно дійсно увічнювати.

Ну з дорослими зрозуміло… але дитя з’явилося на світ і Вас запрошують на дні народження до малюка. Чи Важко знімати дітей… вони ж такі непосидючі?

— Фото малюків для мене, мабуть, найскладніша робота. Загалом між жанрами вважається найвідповідальнішими весільна зйомка та дитячі фотосесії. Мені дуже добре вдається фотографувати закохані пари. А з дітьми справді складно. Передусім через те, що вони  самі не хочуть, щоб їх фотографували, один-два рази вони подивляться на фотографа, а потім їм набридає, прагнуть вже чогось іншого. До них потрібно мати окремий підхід, їх треба розвеселити, треба, щоб батьки їх не карали за якісь там провини, щоб у них був чудовий настрій, щоб з ними гралися.  У такому випадку емоції та моменти  потрібно тільки ловити. Фотографій варто робити багато,а потім відбирати найбільш вдалі.

Дехто з фотографів наголошує, що важко також знімати тварин. У той же час окремі господарі влаштовують фотосесії домашнім улюбленцям. Нині навіть якось не престижно не мати хороші якісні світлини власного чотирилапого… Крім того все частіше в нас проходять виставки собак та котів.  Що можете сказати з цього приводу?

— Я не працюю з тваринами. Просто не хочу. Не тому, що їх не люблю і не тому, що це важко,бо навіть цього не пробував. Мені дуже подобається фотографувати людей. У них є якась реакція, настрій, емоції, жести, з ними зав’язується контакт, вони реагують на запитання. Тварині ж я не можу сказати щось таке, аби вона відповіла, виявила ставлення до якихось моїх слів чи дій.

Серед ваших робіт багато портерних фотографій. Що для Вас є найважливішим у портретній зйомці… зловити емоцію чи правильно вибрати ракурс?

— Гарна фотографія не завжди має бути правильною. Головне, аби вона подобалася тому, для кого її зроблено. Інколи мені здається, що все добре, а замовнику подобається інша світлина. Людям найбільше до душі щирі кадри, де видно посмішку, сяючі очі… якісь відчуття. Деколи шикарний фон або його відсутність взагалі залишаються просто поза увагою. Кожному важливо бачити себе, усе інше – деталі. І ще… фото має бути правдивим. Саме такі знімки я й намагаюся робити.

Ви, через рід зайнятості, буваєте у багатьох місцях. Чи є улюблене, де комфортно і приємно бувати?

— Мені подобаються Карпати.

Маю на увазі село. Там я знімав багато весіль. То – справді чудове місце.

А ще – гори люблю… у бік Люти, що на Великоберезнянщині. Там теж надзвичайно мальовничі пейзажі і люди дуже щирі та прості, відкриті душею, у них немає високих планок, просять зробити на згадку щось просте. Там мені подобається працювати навіть більше, ніж в Ужгороді.

А в Ужгороді улюблені місцини маєте?

— Тут стараюся знімати людей  у соціальних місцях, де не потрібно платити за вхід або вихід. У нас є дуже багато парків, цікавих місць, приміром, біля замку. Зйомка там безкоштовна, а світлини дуже колоритні. Деколи відвідини певних місць коштують більше, ніж оплата праці фотографа.

Яке найбільш незвичне фото вдалося зробити?

— Я їздив у гори і на полонини, й там фотографував. Не можу сказати, що то якісь незвичні роботи, але вони милі серцю. Робив зйомки й на висоті, із оглядового колеса. Це теж мені дуже сподобалося.

Знайомлячись із майбутніми нареченими чи взагалі замовниками, на що звертаєте увагу? Чи можете передбачити наперед, що їм подобатиметься, що вони захочуть побачити на світлинах?

— Я завжди питаю людей наперед, що їм подобається і що вони хочуть. Наприклад, перед весіллям завжди пропоную пофотографуватися, щоб глибше вивчити наречених, побачити, які вони, як реагують мене, які в них стосунки між собою, чи взагалі хочуть вони одружуватися, чи їх хтось змушує. Після цього на весіллі я знаю які кадри треба робити, аби вони їм сподобалися. Без цього наперед важко передбачити, скажімо, чи людині подобаються кольорові, чи чорно-білі фотографії, чи широкі плани, чи портретні фото… нюансів багато.

 А чи бувають закомплексовані пари, з якими важко працювати?

— Так. Звісно. Буває, що я маю ставати на місце нареченого і показувати, як треба стояти, як дивитися, як тримати наречену. Добре, що  не потрібно ще демонструвати як потрібно цілуватися.

У кожного з нас є робота і є щось для душі. Коли фотографуєте просто так, для себе, що надихає найбільше?

— Роботи стільки, що просто не встигаю знімати для власного задоволення. Для душі останній раз я фотографував років три тому природу. З того часу як хобі  знімав тільки дитину друга. Це було приємно. Хоча вважаю, що для душі – це те, що залишилося в мене, що нікому не віддав, можливо навіть не показав, а ті світлини я віддав. Тому відповісти важко.

А крім фотографій якісь ще захоплення маєте?

— Я працюю у кардіодиспансері у рентген-хірургічному кабінеті  і весь час, який не проводжу за зйомками, віддаю іншій роботі. Іншим займатися просто не встигаю.

А хто Ви за спеціальністю?

— Інженер. Закінчив УжНУ. Зазвичай усі мої друзі фотографи і відеографи вчилися на спеціальностях, не пов’язаних із їхньою теперішньою діяльністю. На жаль, не знаю жодного фотографа в Ужгороді, який би вчився саме на фотографа.

Розкажіть про людей, які Вас оточують. Як познайомилися з дружиною, що в ній зачарувало?

— Її звати Андріана. Познайомились ми років 10 тому. Довго зустрічалися. Десь через чотири роки моїх старань вона погодилася стати моєю дружиною. До того ж вона була однією з перших моделей, яких я фотографував. Також із близьких маю маму, яка виростила мене, дідусь, бабуся, є дві сестрички двоюрідні, улюблені тітки.

У вільний час щось читаєте?

— Часу катастрофічно бракує. Із художньої літератури мені подобаються твори Джека Лондона, Хеменгуя, але найважливішою книгою вважаю Біблію.

Улюблену страву маєте?

— Напевно, як і в багатьох чоловіків, пельмені і шашлик. А ще… нещодавно ми ходили до друзів на бограч… він також був дуже смачним.

Якщо вибирати між телевізором і комп’ютером… чому надасте перевагу?

— Взагалі у мене вдома немає телевізора. І ми дуже задоволені. Вважаю, що там просто немає що дивитися.

Хоча великий екран вдома треба мати, аби цікавий фільм подивитися, але, на мою думку, у жодному разі не телевізор. Головне –  мати Інтернет.

Фотографи – люди, які тонко реагують на кольори. У вас є улюблений?

— Чорний. Але машина в мене червона. А от кімната – зелена, ближча за відтінком до темно-зеленого. Це – три кольори, які найбільше  мені подобаються.

Чи є десь таке місце, де Ви були і куди б хотілося знову повернутися?

— Напевно, Закарпаття. А Ужгород – улюблене місто і я б його на жодне інше не хотів міняти.

Мені пропонували виїхати за кордон, жити і працювати там, але не захотів.

Тут мені добре, тут я народився, тут моя родина, мої друзі і все миле серцю.

Поділіться таємницею, яку ви не розповідали іншим, або цікавою кумедною історією із життя.

— Коли я вступав до університету, мав здавати академічну різницю, бо перестрибував одразу два курси. Тож мав доскладати 18 іспитів. Це було дуже складно. Так от. Прийшов я на один іспит і кажу викладачу: «Давайте, не буду Вас мучити, ставте мені трійку і я піду». Він взяв залікову, подивився, а в мене там одні п’ятірки та четвірки. Тож подивився на мене і відповідає: «Знаєш, Владиславе, так не буде». Думаю… все. Хоч предмет знав, вчився. А він продовжує: «Я поставлю тобі чотири і йди собі». Цю мить не забуду ніколи. Я був дуже щасливим!

Цікавий епізод. Щиро дякую за розмову. Нових вдалих Вам знімків та успіхів у всіх починаннях.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Коментування вимкнено