Закарпатці, які колись уже жили в Європі: кордон утворювали два вози, поставлені один до одного задніми колесами

За мадярів це було можливо – виписувати українську періодику, за совєтів – уже боялися

Фраза «українці повертаються до Європи» останніми днями стала топовою – така риторика звучить звідусіль у зв’язку з початком «безвізу». Цивілізаційний вибір зроблено, мовляв, тепер туди тільки й дорога… Мені у зв’язку з цим на гадку спало спитати земляків, які – так історично склалося – уже колись жили в Європі, адже Закарпаття на початку минулого століття входило до складу трьох європейських державних утворень – Австро-Угорщини, Чехословаччини та Угорщини. І хоч було це за царя Гороха – але досі є чимало людей, які цей період добре пам’ятають. Які були порядки, про що говорилося в сім’ї, на чому акцентували у школі…

Як саме запам’яталося життя за Європи закарпатцям – я спитала у двох співрозмовників. Своїми думками з приводу зі мною поділився Народний художник, академік Національної академії мистецтв України Володимир Микита та вчений, голова Закарпатського товариства в Києві Микола Бідзіля. Нам, тим, хто нині прагне до Європи, люди, що вже встигли в ній пожити, кажуть насамперед ось що: ми не йдемо в Європу, ми до неї повертаємось, бо ми там були та є історично. Але разом із тим і наголошують, що перед тим, як до Європи повертатися – треба таки добре підготуватися. Адже європейськість визначається перш за все розумінням, знанням та виконанням законів. Це – найперший урок, який треба засвоїти нинішнім українцям від тих, хто в Європі уже жив, пише Укрінформ.

МИ В ЄВРОПУ НЕ ЙДЕМО – МИ ТАМ Є, ІСТОРИЧНО

– Дивлячись на те, які у нас зараз неполадки в державі, я завжди згадую період Чехословаччини, розповідає академік, народний художник України Володимир Микита (він народився та виріс у селі Ракошино на Мукачівщині). – Я тоді ходив у школу – тому можу зараз аналізувати, що і як тоді відбувалося, які це мало наслідки, як та дійсність сприймалася людьми. Отож, після першої світової Чехословаччина отримала цю територію – Закарпаття. Таким чином ми були долучені до створення нової держави. І маю вам сказати, що я був свідком того, як вона постала буквально за два роки. Ви можете це уявити: за два, не за двадцять два, і не за 26!

Уявіть: за цей короткий час поставили нову державу, в якій від чиновника до найбіднішого чоловіка в глухому селі, – усі знали закони. Встановили порядок раз – він діяв і не мінявся роками. І скільки було досягнуто лише цим! Не те що тепер – щодня ті закони міняються, і за світа Божого чоловік не знає, де є та істина! Розвал повний – хто як хоче, так і робить, бо знаходить нюанси – і роблячи біду, він таки діє в рамках закону. І будь-який наш закон можна обійти – за бажання. А тоді всі знали порядок – підкорялися правилам і жили за ними. І потім, за мадярів, був порядок, правда, інший, то вже були порядки воєнного часу, жорсткі, строгі – але також: усі точно знали, що можна – що не можна. Якщо йдеш корову продавати – треба оформити документ у нотаріуса, що то не крадене, твоє, і ти чесно укладаєш угоду.

В ОСВІТУ ВКЛАДАЛИ КОЛОСАЛЬНІ ГРОШІ – БО ХОТІЛИ МАТИ ПРОФЕСІОНАЛІВ

Ну а те, що змогли зробити чехи на Закарпатті за 20 років – просто не вкладається в голові! При чехах на навчання, культуру, розвиток звертали найбільше уваги! Тоді в кожному селі була побудована школа, лікарні, дороги, діяли різні курси – від перукарів та офіціантів у містах до агрономів у селах. Про що це свідчить? Про те, що у держави був задум – готувати кадри для подальшого розвитку країни. Вони чітко уявляли, не тільки куди хочуть рухатися – а й з ким. Із професіоналами – від найнижчого до найвищого рівнів. Так було сплановано, тому навіть у глухих селах оті господарські школи діяли – окремо по полонинському господарству, садівництву, виноробству, тваринництву… До людей ішли й розказували, як правильно, як краще, вигідніше, продуктивніше працювати. Вони знали, що хочуть мати у результаті – і під те готували людей. Розумієте, навіть у таких нюансах – до всього було діло, держава піклувалася про все! Думали наперед. Ось де треба вчитися, ось кого нині наслідувати! І не працюють тут відмовки, мовляв, у нас нема коштів, аби вкладати в розвиток: важкі часи, скрута. У Європі 20-х – початку 30-х років теж було важко – в плані економічному – але в освіту, в розвиток держава вкладала насамперед.

КОЛИ ОГОЛОСИЛИ ПРИЗОВ, НАВІТЬ ІЗ ГІР ЧОЛОВІКИ СПУСТИЛИСЯ – НЕ ТРЕБА БУЛО ЛОВИТИ ПО ДВОРАХ

І коли у 37-39 роках уже назрівала війна, було зрозуміло, що Гітлер завойовуватиме Чехословаччину – він довгий час не міг почати, бо по лінії воєнній Чехословаччина теж була на першому місці, це і розвиток техніки, й інше. Тому Гітлер чекав нагоди. Те, що це назріває, відчували усюди – також і в найменшому кутку держави, навіть на Закарпатті. І коли був оголошений призов до армії , мобілізація, треба було йти захищати державу – нікому не розносили повістки додому. Було просто оголошено: мобілізація. У селах бубнаш пройшов, зробив оголошення – усі дізналися. Ми жили на основній дорозі в Ракошині, долинному селі на Мукачівщині. Я тямлю, що за день після оголошення про мобілізацію з усіх гір чоловіки з торбами спускалися. За два-три дні ні одної людини не лишилося вдома немобілізованої. Тепер – просять, молять, дають гроші, земельні ділянки – не хочуть за країну воювати.

Щодо вашої ремарки, що ми йдемо в Європу, в якій наші діди уже колись жили – так, ми в Європі були, ми історично і є Європа. Але так, як зараз, в тому вигляді, стані, в якому нині в Україні претендуємо на Європу – я би сказав, що ми її недостойні. Насамперед, через незнання та невиконання законів.

Політику абсолютно інакше треба вести нині, на мою думку. Треба думати про те, що нам або жити – або ні. Мільярдерам нові мільярди тепер би не планувати – а все тільки так і планується: де б ще щось урвати, навіть на війні, хоча це і заробіток на чужих життях. Нема ні одної сфери, де би можновладці не заробляли…

Але думаю, у Європу нас приймуть – через воєнну ситуацію. Третя світова війна почалася рівно в той день, коли нога російського солдата ступила на кримську землю.

А щодо нинішніх подій – я ще у 87-му році намалював картину «Вік антихриста». Так от, він уже оволодів світом, то явно, і він не попустить. Найбільший диявол – це Путін, якщо люди думають, що він попустить під натиском Європи – дурниця. Ситуація дуже тривожна – а для нас і поготів.

З ГОРИ НАМ КЕРІВНИКІВ НЕ СТАВИЛИ

– Як і більшість закарпатців, яким трохи за 85, – жартома починає свою розповідь Микола Бідзіля, вчений, голова громадського об’єднання «Товариство Закарпатців у Києві», який теж народився на Закарпатті, у селі Сасово на Виноградівщині, – можу теж похвалитися тим, що я вже жив у Європі. Досі жартую з українцями, що Закарпаття приєднало Україну в кінці 40-х років – і тепер ми разом, уже десятиліття поспіль, йдемо до Європи. Свій досвід європейського життя мені приємно згадувати – хоча б через те, що це були дитячі роки, а вони завжди світлі. І як більшість закарпатців, напевно, відзначив би саме чеський період – як найкращі роки в Європі.

Я можу розповісти про освіту – до школи пішов за чехів. У селі ще до того, за Австро-Угорщини, були дві школи – так звана церковна та державна («аломська» – від слова угорського «алом» – держава). Я ходив у церковну, бо нянько був куратором церкви, директорували там руські вчителі. Також і вся управа в селі була місцевою – «з гори» нікого нам не ставили. Наш бирів (сільський голова, – авт.) не мінявся протягом кількох десятиліть – він був при владі ще з часів Чехії, це 20 років, та недовгий період Карпатської України. Його змістили потім за приходу мадярів у 39-му – тоді поставили угорців керувати, але він все одно став заступником – бо треба було перекладача для розуміння місцевих, які не всі розмовляли чи писали по-угорськи.

МАДЯРИ ВВАЖАЛИ РУСИНІВ НИЖЧОЮ НАЦІЄЮ

Якщо порівнювати наше становище як простих громадян – за правління двох європейських держав Чехословачини та Угорщини – то скаржитися можна хіба що на те, що за мадярів було до місцевих русинів зверхнє ставлення. На побутовому рівні, на рівні влади – також. За чехів дихалося, працювалося, думалося й говорилося вільно. У школі викладали нашою мовою, єдине, що нагадувало про чехословацьку владу – це те, що перед початком служби в церкві співали три гімни: чеський, словацький та русинський.

Із приходом мадярів церковна школа залишилася із українською мовою викладання, а в аломській викладати почали виключно на мадярській, також на державну перевели усе діловодство, поставили своїх чиновників – і на місцях, і в районі.

Я дуже добре пам’ятаю день, коли до нас у село Сасово (це Виноградівщина) зайшли мадяри – це сталося близько 11-ї години біля полудня, в той день у березні, який сумнозвісний розстрілами карпатських січовиків на Червоному полі біля Хуста. Той день почався зі стрілянини, а згодом вулицею пройшла колона – спочатку добровольці, тоді біціглішти (військові на велосипедах), після них – ряди піхоти, а замикала колону черга автівок з автоматчиками на кузовах і гарматами, причепленими ззаду. Вони пройшли селом, співаючи голосно мадярських пісень, спокійно, без мародерства.

Ми жили на кордоні Чехословаччини та Угорщини – він проходив між Сасовом та Чорнотисовим. Кордон утворювали два вози, поставлені один до одного задніми колесами та зв’язані ланцюгами. Біля них стояли люди у формі – ми їх називали «фінанси», це були митники. До початку військових дій у березні 1939-го тут на кордоні нічого не відбувалося – ми часто ходили в іншу державу – в Мадярщину – в магазин, найчастіше мене мама посилали за дріжджами. Як не було грошей, вимінювали їх за домашні яйця. Так що уже тоді у нас був отакий безвіз. Хоча й із возами, – жартує Микола Іванович.

Єдине, що змінилося для селян у той день зранку, як у село зайшли мадяри, – чеські «фінанси» повтікали.

ТЕПЕР ВЖЕ ТРЕ ВІТАТИСЯ НЕ «СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!», А «СЛАВА УКРАЇНІ!»

Перед тим був невеликий період, коли на Закарпатті влада була у Карпатської України. Я його запам’ятав тим, що якось брат прийшов та й каже: Микуло, тепер уже треба вітатися не «Слава Ісусу Христу» – бо саме так у нас на Закарпатті й досі здоровкаються, а «Слава Україні!» Я на те розгублено відповів питанням: «А відповідати як – теж «Навіки слава?» Брат розгубився – тої відповіді «Героям слава!» ми ще не знали.

Щодо мадяризації маю сказати, що я на собі її не надто відчув, хіба у вигляді насмішок угорських хлопців у Королевській горожанській школі – вони постійно підтрунювали з українців, прозивали нас «буковими язиками» або «чуйошами» (від слова «чуєш», яким ми зверталися один до одного) та вважали нижчими від себе – це так. Але щодо якогось тотального контролю – не скажу, бо я в ті часи навіть виписував журнал «Літературна неділя», який видавала «Просвіта». Досі шкодую, що не збереглася підшивка – очевидно, її знищили нянько чи сестра – уже тоді, як прийшли «совіти». Тобто, за мадярів це було можливо – виписувати українську періодику, за совєтів – уже боялися.

ДЕРЖАВА ПЕРЕЙМАЛАСЯ НАВІТЬ ТИМ, ВІД ЯКОГО БИКА КОРОВА ПРИВЕДЕ ТЕЛЯ

А от цікавий приклад із так би мовити мадяризації, як вона відчувалася на селі. У той час, наприкінці 30-х, Угорщина воювала з Румунією, і в селах бубнаші (це такі глашатаї, які повідомляли новини на кутках) постійно давали новинні зведення – скільки румун загинуло від мадярських солдат за останній тиждень. Якось хтось із односельців спитав бубнаша, мовляв, а скільки ж мадярських солдатів загинуло у бою з румунами? Бубнаш йому дипломатично радив: «Це вам хай скажуть на румунському боці!»

Зате не можна не відзначити порядок, який існував у всьому при мадярах. Навіть у таких незначних, здавалося б, моментах сільського життя, як чищення узбіч. Для цього з казни спеціально давали гроші тому, хто коситиме сільські шанці – вони мали бути акуратними, без будяків та заростів. Уже тоді для цього видавали суперфосфати, їх пропагували як нове мінеральне добриво – тобто, така практика вводилася єдино по всій Європі, і навіть у закарпатській глибинці. Також влада слідкувала за тим, аби розвивалося тваринництво: пам’ятаю, як вводили нову породу корів, і слідкували, аби розмножували тварин селяни правильно. Єдине, що не подобалося людям – що треба було йти в мадярську армію. Сусід, який хотів схитрувати й видатися хворим при мобілізації, за якимось народним рецептом випив розчин мідного купоросу, аби викликати високу температуру й не підпадати під мобілізацію – і помер отак, отруївся, намагаючись уникнути служби в мадярській армії. А батька мого призвали у віці 47 років – хоча вік уже непризовний, він через день чергував у формі на залізничному вузлі.

Значно змінилося їхнє ставлення до місцевих, коли мадяри відступали під натиском «совітів» – тоді нянька змусили на своїх конях везти кудись у Мадярщину на евакуацію сім’ю угорського чиновника. Нянько відмовився – бо осінь, треба збирати урожай, вдома лишаються діти (мама померли на той час уже), але за відмову його сильно побили, й він таки повіз. Ми лишилися удвох із братом. Повернувся потім аж весною – без воза та з чужим конем, який заледве не здох від виснаження. А що ми, діти, пережили за ті півроку – не передати. Що й казати! Але такі були часи…

Тетяна Когутич

zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено