Як закарпатець Юрко хотів на трикімнатній квартирі одружитися

Людмила стояла на вокзалі, ледь стримуючи сльози. Вже через двадцять хвилин мав відправитися поїзд, яким від’їде її коханий Юрій. Вони познайомилися випадково – два роки тому.

Спочатку вона взагалі його всерйоз не сприймала. Та й мала на той час Дмитра, якого кохала і який обожнював її. Юрка вона не сприймала, бо говорив він дуже красиво, та ще таким голосом кіношним. Це дуже впадало у вічі і видавалося ледь не комічним. Але до людини звикаєш, і тому дедалі більше вона відчувала теплоти до цього незнайомого чоловіка з карими очима. Він бував таким безпосереднім, з ним було дуже цікаво говорити, пише «Екстра Закарпаття».

Але в Юрія були інші наміри. Він з’ясував щодо Люди все, що міг з’ясувати. Що вона має подаровану батьками трьохкімнатну квартиру, маленький базарний бізнес. Юрій подумав: чого б і ні? Він сів у поїзд і одразу почав думати про своє. Як він одружиться з Людмилою, скаже, що мати не хоче його бачити, бо, бач, не розуміє його прекрасної душі. І тоді він пропишеться в Люди, яка така закохана, що душу б йому віддала. Він проробляв ці штуки вже багато разів. І його система часто спрацьовувала.

Часто, але не завжди. Одного разу він вже так одружився на трикімнатній квартирі, і його колишня померла. У місті говорили всяке, але в Юрка докорів сумління не було жодних. Він п’яненька, ледь не розмазуючи про брудних щоках сльози, розповідав своїм дружкам, що його колишня дружина пиячила, не хотіла працювати, словом, ні ким було жити, самі розумієте. Вони розуміюче кивали, бо цього разу пили за рахунок Юрка. Говорив він про неї, як про якусь річ, яка колись була необхідна в побуті і тепер виявилася непотрібною.

Якось підозріло легко цей випадок зійшов йому з рук, це насторожувало у великому місті абсолютно всіх. А тим часом Юрко вже закачав рукави, був готовий скуштувати цього великого пирога, стати власником квартири.

Але тут на горизонті намалювався колишній чоловік колишньої дружини Юрка. Його боксерська рука трохи привчила Юрія до смирення. Йому ще довго снилося, що той чолов’яга вцідив йому в череп. Але свою діяльність із нерухомістю жінок він продовжив. Десь вдало, десь не дуже. Аж ось зустрів Людмилу, ласий шматок сам просився в руки.

Але й Дмитро не сидів, склавши руки, чекаючи, коли від нього заберуть кохану жінку. Люда сама йому зізналася, що закохалася, що її коханий приїде на тиждень. Тож Дмитро став таким собі приватним детективом, який працює на себе.

Юрій виявився ще й алкоголіком з неабияким стажем. Тому легко було набитися йому у випадкові друзі. Дівчина за стойкою з відразою спілкувалася з Юрком. Знала його, як такого, що може не розрахуватися, вчинити п’яні бійки. Але Дмитро щедро пригостив свого суперника, який навіть не підозрював, з ким він сидить за столом.

Почалася розмова зі звичними вихваляннями. Юрко почав хвалитися своїми чоловічими досягненням. Серед найбільших була й Людмила.

  • Уявляєш, братан, баба втріскалася в мене по самі вуха. Квартирка в неї нічогенька. Обставлена так модерно.
  • А вона тобі як? – перепитав Дмитро.
  • Та ніяк! Тут таких сотні! – п’яненько лепетав Юрій, зростаючи у власних очах до розмірів багатотонного пам’ятника. – Два-три роки поживемо, а потім я заведу собі молоденьку. Але квартирка…

Дмитро ледь стримався, щоб не врізати по цьому нікчемному, якомусь кволому обличчю. Час від часу в кав’ярню заходили люди. Серед них були й такі, які дуже нагадували дешевих вульгарних повій. Вони усміхалися Юркові. Але за його спиною говорили про нього ледь не з презирством. Натомість Юрко з великою радістю познайомив свого співрозмовника з вуличними дівчатами, ніби презентував усе, чого він досяг у житті. Дівчата справді виявилися вокзальними повіями.

Дмитро в’язався випровадити п’яного дружка додому. Коли врешті дісталися його хати, почалася серйозна чоловіча розмова. Хата була навіть не поштукатурена, занедбаний двір, здавалося, що тут живуть цигани. У Юрка були старі хворі батьки. А сам він навіть за холодну воду не брався. На вулиці було темно і безлюдно.

  • Ти розумієш, який ти мерзотник! – взяв за барки свого суперника Дмитро.
  • Та ти що, братан, я ж тобі все по-чесному розказав, як другу, – жалюгідно забелькотів Юрко. Він справді не сприймав жодної критики на свою адресу. Довелося його відлупцювати. Щоб хоч якось запам’ятав вечірню пригоду. Юрій не опирався. Він був взагалі слабким, як мішок картоплі.

Але ж не залишати його під тином, ще замерзне. Цей жалюгідний тип ніколи ні в чому не винен, не буде він винен і тоді, коли схопить запалення легень. Тому Дмитро поволік Юрія у його власний двір.

Почав несамовито гавкати собака. На це вийшла із будинку літня жінка, видно, вона була матір’ю цього нещастя.

  • То ви його на своїх плечах додому принесли? – сплеснула в долоні мати. – Хай би його ліпше міліція забрала. Хлопчик він тридцятивосьмирічний. – Видно, така вистава тут відбувалася часто.

З огидою заніс Дмитро це кволе тіло в кімнату. Кинув на обтертий диван. Плюнув і пішов. На дворі перечепився об банку із білою фарбою, у якій застряв пензлик. Певно, те одоробло думало щось фарбувати і передумало.

Тоді Дмитрові спало на думку, що можна цю нікчему заставити хоч трохи попрацювати. Він рештою фарби вивів великими літерами на фасаді будинку «Тут живе мерзотник».  Фарби після цього ще трохи залишилося. Тож ще одне таке гасло Дмитро написав на паркані. Може, хоч це заставить господаря трохи попрацювати. Соромно ж стане, що всі читатимуть про нього такі слова.

Людмилі він сказав, що побував у місті Юрка і зрозумів, що це повна нікчема. Після цього заблокував її номер.

Людмила довго не знаходилася собі місця, бо так раптово втратила одразу обох чоловіків. Юрій їй більше жодного разу не подзвонив, видно, навіть до його потьмареної свідомості дійшло, чим можуть обернутися його ґешефти. Але Люда все ж невдовзі не стрималася, поїхала до Юрка, у його місто. Поїзд був нічним. Вона о третій ночі опинилася на чужому вокзалі.

І, треба ж, одразу побачила того, кого й хотіла побачити. У світлі вечірньої вокзальної люстри стояв п’яний Юрко. Стан його був настільки жалюгідним, що не викликав навіть ненависті. Юрко вперто чіплявся за куртку якоїсь вульгарної дівчини з яскраво нафарбованими губами, брудним волоссям. Все видавало в ній повію далеко не найвищого ґатунку. Вона кричала на Юрка десятиповерховими матами. Із дуже змістовної розмови Людмила зрозуміла, що її коханий хоче великої любові за малі гроші. Або ж їх у нього взагалі немає.

Обкладинка свіжого номера газети «Екстра Закарпаття».

Але раптом він побачив Людмилу. Хвилину він стояв, хитаючись, намагаючись щось зметикувати. А потім із п’яним вереском побіг до неї:

– Як я тебе чекав! Якби ти знала, як я скучив! Я щоночі приходив на вокзал! Я знав, що ти приїдеш! Ти не могла забути всього, що було між нами! – з великими труднощами вимовляючи кожне слово, Юрко намагався торжествуючим поглядом дивитися на повію. Ну, типу, бачиш, які мене достойні жінки люблять, а ти тут ще й якусь ціну загинаєш. Та у відповідь тільки глузливо кривила губи.

Людмила відсахнулася і Юрко полетів між дерев’яних крісел. Підвестися у його стані було дуже важко. Людмила використала цей момент для того, аби щезнути із вокзалу. Поверталася вона додому автобусом, першим ранковим рейсом. Було холодно, боляче, але, разом з тим, на душі стало якось невимовно легко. Вона зрозуміла, що колись інтуїція їй казала правду, адже вона завжди відчувала якусь фальш у цих відносинах, а деколи – і якусь затамовану небезпеку.

За вікнами пливло місто, яке розлучило її з такими гарними ілюзіями про колись таку дорогу їй людину.

Марія ПОДОЛЕЙ, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено