Ярослав МЯЧИН про весільні курйози, хом’яка, що упав із карнизу та про те, як руку на турніку ламав

Яке свято на Закарпатті без веселих і дотепних ведучих?  Їх люблять, ними захоплюються, бо вони дарують позитив та хороший настрій. Хоча самим деколи сумно… але довкола них –  постійно посмішки. Адже емоції – головне в нашому житті.

Отже, сьогоднішнім гостем прес-центру «НЕДІЛЛЯ» є керівник студії свят «GENTLEMEN EVENT» Ярослав Мячин. Під час наших «Недільних бесід» від поділився враженнями про закарпатські шлюбні церемонії, цікавими історіями з роботи та  особистими секретами.

— Ярославе, Ви весела людина?

— Так, звісно!

— Ви, мабуть, з дитинства мріяли бути артистом?

— Це, певно, звучить смішно, але ні. Мені хотілося бути медиком. Сам я з родини лікарів,починаючи з дідуся. Мама – лікар, дядько, тітка – лікарі. Тож як маленький хлопчик міг мріяти про щось інше? Я всім і казав, що буду хірургом.

Але потім подумав-подумав… вчитися ж потрібно шість років, потім ще проходити інтернатуру… і бажання відпало. Згодом я захопився грою в КВН і в мене з’явилися нові пріоритети, нові уподобання, нові життєві орієнтири.  Але про вибір не шкодую. Все є так, як має бути. І я до сьогодні працюю ведучим.

А КВН на це вплинуло? Чи позначився той досвід швидко знаходити рішення, працювати з аудиторією, веселити інших на теперішній діяльності?

Безперечно. Але грав я в КВН не лише в студентські роки, а ще зі школи. У мене ніколи не було скованості, я не боявся з’являтися перед публікою, міг легко знайомитися з дівчатами, хоча у багатьох хлопців така проблема є.  А КВН допоміг навчитися спілкуватися одразу з великою кількістю людей. Якщо раніше було складно спілкуватися з двадцятьма, то тепер легко з восьми сотнями. Насправді це – один із плюсів того досвіду.

— Ви проводите весілля, знаєте звичаї, традиції нашого краю. А чи є на них якась тенденція до чогось народного?

— На жаль, немає. Багато людей у нас тяжіє до європейських традицій. Десь на Тячівщині чи Міжгірщині населення ще ближче до тих витоків, має певні звичаї, дотримується якоїсь обрядовості. А от в Ужгороді чи Мукачеві такого немає, люди тягнуться більше до Європи. Весілля в нас стильні, але не з якимись етнічними елементами. Сумно, але культуру предків сучасники забувають.

— А чи доводилося проводити весілля за кордоном? Маю на увазі закарпатські…  тобто, наші земляки чи роблять шлюбні церемонії, скажімо, у Словаччині…

— Був один такий випадок. Нас запросили у Братиславу вести весілля. Там були гості з Києва тай з усієї України. Ми їхали туди довго. То був наш перший виклик до Європи. Було дуже цікаво, персонал нас нерозумів. Я просив дуже довго скотч, а мені давали алкоголь. Але було справді весело. Наступне закордонне весілля мало проходити у Відні, але через сімейні обставини молодята від такої ідеї відмовилися. Але, сподіваюся, все попереду. Тепер  же у нас безвіз.

— Чи були під час весіль якісь приколи, смішні випадки, курйози?

— Були, але вони трохи з елементами ненормативної лексики, тому говорити про них не можу. Скаже інше. Колись у Великому Березному били всіх весільних старост, тож усі хлопці боялися туди їхати працювати. У них чомусь була така традиція – прийти на весілля і побити тамаду. На щастя, у нас такого не ставалося. Але бували дуже курйозні ситуації, коли гості були трішки неадекватними і реагували на все досить дико. Кожна подія по-своєму смішна  і цікава. Та, слава Богу, за дев’ять років роботи у нас із напарником  усе було легко і спокійно.

— А хто Ваш напарник?

— Дмитро Осіпов. Великий і чорний такий.

— Перше весілля, яке Ви провели, пам’ятаєте?

— Так. Тоді я працював із Михайлом Карпенком із «Нашої Файти». Загалом, як ведучий, свою діяльність я починав саме з ним. Це було День народження і іменинника звали Арпі. Воно було у «Шервурді» на об’їзній. Таксі тоді туди коштувало 25 гривень, а ми працювали за 200 гривень. Тож вийшло, що ми по 25 на транспорт витратили і 150 заробили на двох. Працювали дві години, а нам сказали: «Хлопці, можна було ще трошки попрацювати, бо насправді ви не відпрацювали свої гроші».  але загалом… було весело. Після того ми почали корпоративи вести. А з Дімою дев’ять років тому почали працювати разом. Перше весілля було таким, що ми традиції не знали, навіть не знали, як знімається фата. А друге, пригадую, було румунським весіллям на 500 гостей. Тоді було страшно.

— А що можете сказати про ужгородські весілля? Вони чимось відрізняються від  тих, що проходять у інших куточках області? Чи є щось особливе, чого немає в жодному іншому місті?

— Ми працювали в багатьох містах усієї України і підмітили один момент. У нас люди справді вміють гуляти. Дійсно, маємо такі цікаві традиції, яких немає в інших областях. Навіть той шоровий танець. У інших куточках весілля якісь більш сопливо-пласксиві,так розважатись не вміють і весілля в них до 11 ночі. А в нас у такий час тільки починають розігріватися… і до шостої ранку. От це й є родзинкою не лише Ужгорода, але й усього Закарпаття.

— Є в нас зараз одна цікава новація-шлюб за добу. Чи такі урочистості Вам доводилося проводити? Старосту зазвичай замовляють на багато місяців наперед, а чи трапляються екстремали, які спонтанно вирішують одружитися і кличуть Вас провести свято?

— Переважно молодята планують усе завчасно. Але була одна пара, яка спланувала своє весілля за три тижні. І ми їм допомогли в цьому, тож свято пройшло чудово. Було літо і урочистості відбувалися на відкритій території. Насправді підготовка до весілля і неповинна займати більше трьох тижнів. Тому, молодята, не варто тягнути! Для чого два роки планувати весілля?

— Чи були у Вас якісь наставники у роботі ведучого?

— Захоплююсь багатьма світовими ведучими, як вони працюють, але такого,щоб хтось мене надихнув,  не було.

Хотілося просто працювати і йти вперед. Хоча на початку Діма сказав: «Давай, не гони, пішли працювати на весіллях». До того у мене були корпоративи, Дні народження і мені здавалося, що весілля – то найскладніше, що лише може бути. А виявилося, що то – найлегше у цій сфері. Там багато традицій і легко вести. Отже, підштовхнув напарник.

— Ви – не лише ведучий, але й дизайнер. Розкажіть і про цю роботу.

— Так. То – ще один напрямок моєї діяльності. Дизайном зайнявся майже паралельно з весіллями. А якщо чесно, то захоплювався дизайном ще зі шкільної парти. Ці дві професії можна успішно поєднувати і вдосконалюватись. У сфері дизайну зараз працюю один, мав клієнтів із десятьох країн світу. Це і Нідерланди, й Ізраїль, і США… Усі макети замовники погоджували і були дуже задоволеними співпрацею.  Насправді, моя головна мрія – якісна реклама. Загалом головний гуру, якого я поважаю – Девід Огілві, засновник рекламних агентств «Ogilvy & Mather», «Ógilvy PR», батько реклами. Він жив у Америці, нещодавно помер. Тож хочеться стати таким, як він, робити якісну рекламу людям, не просто банери, бо це – нецікаво, а розвивати якийсь бізнес. Адже багато  хто має свою справу, а неправильно рухається вперед, замовляє неправильну рекламу і клієнти про нього просто не знають.  Тож хочеться допомагати таким людям, аби підприємці в очах конкурентів, у очах клієнтів виглядали серйозно.

— Ви – людина творча і зайнята, завжди у русі, з новими ідеями. А чим займаєтесь у вільний час?  Які у Вас вподобання, хобі? Чи десь подорожуєте?

— Насправді останнім часом я дуже зайнятий. Останній рік почав планувати день від 9-ї ранку до 7-ї вечора. Деколи до 20-ї кожна година розписана. А вечори проводжу із коханою. Раніше планував час неправильно, а зараз… усі друзі на морі були, а я – ще ні.  Хоча мрію поїхати ще цьогоріч відпочити. Відпочивати обожнюю за кордоном, а туди треба їхати хоч два рази на рік  – взимку на лижах покататися, а влітку або восени побачити якесь одне місто, цікаві місця. Життя в мене дуже динамічне.

— Щось читаєте? Чи маєте улюблену книгу?

— Часу читати у мене взагалі немає. Раніше читав систематично, наразі років чотири не читаю нічого. Хіба що спецлітературу з дизайну. Але подобаються книги з саморозвитку, їх хочеться читати. Така література розвиває людину, як особистість.

— Ваша улюблена страва.

— Картопля з м’ясом. Думаю, м’ясо люблю не я один.

Цим наїдаюся і почуваюся щасливим.

— Маєте домашніх улюбленців?

— Був хом’як. То було давно. Він потім упав із карнизу і загинув. Дуже хочу завести собаку. Але зараз живу у квартирі. Коли в мене буде приватний будинок, неодмінно куплю цуценя. Хочеться ретривера… лабрадора…

— Поділіться таємницею, або веселою чи повчальною життєвою історією, про яку Ви не розповідали іншим.

— За все життя я ламав тільки руку… ліву… Слава Богу, більше нічого. Той випадок був зовсім невеселим, скоріше навпаки, але послугував своєрідним напутнім уроком.

Я тоді ходив до третього класу. Випав дощ і мама сказала: «Не лізь на турніки, бо вони мокрі». Алея не послухав і пішов. Зробив підйом, переворот , зірвався і поламав руку. Рука в мене стояла літерою «Г». То був стрес і для мене, і для рідних… Зараз пригадую і розумію, що такі ситуації є повчальними, адже потрібно було послухати людину,яка щиро дійсно бажала тільки добра.

— А якісь творчі мрії ще маєте?

— Маю. Їх багато. Скажу відверто, їхати з  України, із Закарпаття, із Ужгорода не хочу. Хоча багато друзів кажуть, що для того, аби розвиватися, треба перебиратися до Європи. Але якщо ти не вмієш грати на скрипці тут, там теж не навчишся. Але я у плані весіль, у плані дизайну хочу розвиватися вдома. Хочу змінити Ужгород. Я дуже люблю своє місто. Колись я намалював своєрідний логотип Ужгорода, який використовується без мого дозволу досі. Усі силуети Закарпатської області намальовані були мною, реклама «Я люблю своє місто Ужгород», зелені білборди, пам’ятки міста,  та багато іншого.

Отже, я хочу розвивати Ужгород, хочу робити з нього туристичну «цукерку», щоб ним захоплювалися, щоб до нас їхали.

— А за що любите Ужгород?

— Тут мені приємно, комфортно. Люблю ж… за людей. Тут  є добрі люди. Ми всі якісь спокійні… і це дуже приємно. У Києві, для прикладу, зовсім інший ритм життя, там метушня, всі поспішають, із семи ранку, як пінгвіни, в метро квапляться на роботу. Там, як Манхетен у Нью-Йорку. А в Ужгороді так приємно. І тут дуже смачна кава, завжди хороша погода, усе розміщено компактно, все близько. А поруч – гори. Яка ж це краса! Взагалі мені тут добре імені знається, що Ужгород – найкраще місто у світі.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Коментування вимкнено