Як з минулого Ужгорода народився Ужгород теперішній

1124 роки одного міста.

Ужгород – місто унікальне. Навіть на свій нинішній ювілей воно поглядає з висоти прожитих одинадцяти століть, які навчили тому, що нічого у цім світі не буває вічним, що змінюється все, окрім самого часу – вічно рухомого і нестримного, як води Ужа. Поселення виросло на дорозі, що веде від Ужоцького перевалу до Паннонської рівнини. Здавна цим шляхом вперед і назад мандрували купці, шукачі кращої долі і просто авантюристи.

Набережні міста значно старіші за нього самого, адже ними (точніше – просто берегами річки) мандрували ще задовго до того, як тут з’явилися перші укріплення. Цією дорогою везли мідні злитки з карпато-балканських родовищ на інший бік Карпат, де розквітала трипільська протоцивілізація. Остання мала чудову кераміку, величні споруди і навіть цілі протоміста, золоті поля і великі стада худоби, проте головний тодішній метал отримувала переважно з-за Карпат. Звідти же сюди потрапляли витончені речі роботи трипільських майстрів, котрі тут сприймалися за справжню дивовижу на кшталт нинішніх айфонів. На щастя, ніяких проблем із розмитненням і «пересічкою» тоді ще не вигадали, тому люди обабіч гір обмінювалися усім необхідним без нинішніх проблем. Мідь ішла туди різними шляхами, але в тому числі і через майбутній Ужгород, який з часом ставав усе менше майбутнім і перетворювався на теперішній.

Відтак з-за Карпат сюди посунули різні племена, які ішли обживати Європу, в тому числі і слов’яни. Вони дали назви навколишнім горбам, лісам, урочищам, більшість з тих назв збереглися і досі. Деякі навіть перетворилися на імена вулиць, як, наприклад, названий, швидше за все, від Даждьбога Дайбовецький потік, чия назва перейшла на Дайбовецьку вулицю. Селилися тоді у дерев’яних хатах, які будували з навколишнього лісу. А що той аж надто часто горів, довелося з часом дбати і про витриваліші споруди із каменю.  Від пожеж кам’яниці рятували, але від воро- гів – ні. Тож коли люду тут особливо примножилося, довелося ставити справжні перші укріплення. Традиція датує їх 893 роком.  Можливо, то сталося трохи пізніше. Можливо, навпаки – навіть трохи раніше. Часи були темні, майже-майже без газет (приблизно як зараз), тому точний день не зафіксувався. Але головне, що те сталося.

У наступні одинадцять віків було всього. Місто належало різним магнатам, потім – державній казні, відтак стало самоврядним, але почало змінювати свою державну належність. Від якогось десятка вулиць воно розрослося до нинішніх шістсот. Із ведмежого закутка перетворилося на університетський центр.  Пережив війну і мир, хоча останній часто бував ще більш руйнівним, ніж перша.  Місто і народилося на битому шляху, і завжди лишалось відкритим цілому світові. Ми відмітилися в обох світових війнах, не рахуючи десятків менших. Поруч пролягли трансконтинентальні магістралі і трубопроводи, навіть заводи навколо – переважно автомобілебудівного спрямування. Тобто місто у постійному рухові і відкрите до динамічних змін.

Водночас ужгородці набудували силу-силенну архітектурних пам’яток, з якими навіть не знають, що тепер чинити. Зате це знають туристи, які звідусіль поспішають, аби їх оглянути. Нині через Ужгород пройшло близько мільйона туристів – це справжній рекорд. Нехай більшість із них – проїздом, але ж якийсь відсоток приїжджає сюди і спеціально, аби торкнутися нашої специфіки.

Важливо, звісно, щоб рай для туристів не перетворювався на пекло для аборигенів.  Саме так колись сталося з індіанськими резерваціями за океаном. Але ужгородці більші оптимісти. Та нас і неможливо загнати в якісь рамки.  Ужгородець виламується з будь-яких правил. Нам самим усюди погано – навіть там, де усім добре. Погано усюди, крім самого Ужгорода. Хоча самі собі ми у цьому не признаємося. А якщо і признаємося,  то тільки зрідка, наприклад, на Дні міста. Заради цього його і проводять. Цьогоріч дата ніби й не кругла (а от наступного року вже ювілей), проте саме зараз виповнюється рівно тридцять років від початку безперервного відзначення Дня Ужгорода. 1987 року уперше сивий Лаборець вітав своїх нащадків зі стін замку, а на протилежному березі Ужа здали величезний театр, що і досі є найбільшим видовищним залом міста. Тож дата по-своєму кругла.

А все кругле ужгородці люблять. Бо його можна закотити до себе у нірку, де вже неспішно обстежити, законсервувати і зберігати довго-довго, як зберігаються у нас деякі традиції ще з язичницьких часів. Ужгороду є що зберігати, є чим гордитися. Колись складатимемо легенди навіть про нинішні непрості часи. Бо ми того варті. Нам – понад одинадцять століть.

Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено