Іван ГАРАГОНИЧ про журналістику, наступ на свободу слова та сходження на вершину вулкану Тейде

Розмова з журналістом  завжди цікава та змістовна. Здається, немає питань, які б не можна було обговорити з «акулою пера». Тож сьогоднішнім гостем прес-центру газети «НЕДІЛЯ» є головний редактор інтернет-видання «PMG.ua», очільник ГО «Закарпатське Вільне Медіа» Іван ГАРАГОНИЧ.

Він розповів читачам газети «МУКАЧЕВО EXPRESS» про роботу, курйози, подорожі, благодійність та власні секрети.

— Іване, із чого почався Ваш шлях  у журналістику?

— У нас у родині ціла плеяда журналістів. У мене дідусь, батько – педагоги та журналісти, тож відповідно я пішов по їхніх стопах. Свою першу замітку опублікував десь у 12-річному віці. Це була розповідь про подорож із класом, здається, на Синевир. Тож я вирішив розповісти про це на шпальтах газети. Мені подобається писати, особливо, коли маю натхнення. Пишу небагато, але із задоволенням і ці публікації чіпляють як мене самого, так і читача, передають стан моєї душі. Любов до журналістики привив мені саме батько. Він протягом тривалого часу співпрацював із різними як регіональними, так і всеукраїнськими виданнями і починаючи з 2000 року працював редактором Мукачівської міськрайонної газети «Панорама», яка стала регіональним виданням і на сьогоднішній день входить до складу інформаційного об’єднання «Панорама Медіа Групи» створеного на її базі. І я з 2010 року, уже сьомий рік поспіль, активно займаюся журналістикою.

— Чи були такі моменти, коли хотілося змінити професію?

— Не пригадую. Завжди у всьому стараюся знаходити позитив, у тому числі – й у роботі. Хоча в нашому житті, безумовно, багато негативу… Але вибір у мене був свідомий, я розумів, куди і для чого йду. Переконаний, що недарма журналістів називають вартовими демократії, себе я позиціоную саме так, розуміючи, що роблю дуже важливу справу, часто навіть небезпечну, але цікаву. Тому міняти професію не хочеться, є бажання  навпаки – розвиватися, шукати нові напрямки, вдосконалюватися.

— Кажете, що професія небезпечна. А чи Вам колись погрожували?

— Безпосередньо прямих погроз не було, але натяки в розмовах із певними людьми траплялися. Та професія журналіста не така, щоб задовольняти всі сторони і завжди є невдоволені. Тож дехто елементарно хоче зводити рахунки з редакцією чи безпосередньо з журналістом через своє «інакомисліє». Бо коли ми говоримо правду, вона може не подобатися деяким чиновникам. Отже, відповідно вони намагаються погрозами, судовими позовами закрити рота журналістам і змінити їхню точку зору. Переконаний, що це неправильно. Важливо, що ми з колегами навчилися відстоювати власну позицію і незважаючи на тиск, ідемо далі й доносимо правду до читачів.

— А судовими позовами часто лякають?

— Відносно регулярно. Раз на два-три місяці – стовідсотково. Завжди знаходиться хтось, хто каже: «Ми до вас позиватимемося». Але зазвичай до суду справа не доходить і погрози залишаються лише словами. Просто фактичних підстав для позову у них немає. Ми ж діємо виключно у правовому полі. У нас є як фахові журналісти, так і фахові юристи, які знають, яким чином правильно писати публікації. Тож якщо якась особа звертається і каже, що хтось із нас порушив законодавство, ми на сто відсотків впевнені, що цього не зробили.

— А чи буває важко взяти коментар від влади, від правоохоронних органів? Із якими труднощами доводиться зіштовхуватися в роботі?

— Звичайно. Особливо останнім часом ми зустрічаємося з  такою ситуацією, коли окремі прес-служби намагаються маніпулювати інформацією, тобто, інколи не до кінця дають відповіді на поставлені запитання. Коли інформація стосується їхніх працівників, вони починають ухилятися від прямолінійності. Але ми це все розуміємо. Тому якщо не вдається сконтактувати із прес-службами, намагаємося досягти результату за рахунок інших джерел. Що стосується труднощів у роботі, то також трапляється небажання з боку влади розуміти пишучу братію. Ті часи, коли журналісти були прислужниками у чиновників, такими собі хлопчиками на побігеньках, давно минули. Наразі ми – вільні особи і маємо право подавати незаангажовану інформацію. Тож коли мені телефонують і кажуть: «Вас викликають», мені стає смішно. Журналістів тепер можуть тільки запрошувати. Так само, коли хтось ображається стосовно тієї чи іншої публікації, то можу сказати, що подавати неупереджену інформацію – наша робота, подобається це комусь чи ні.

— Назвіть найяскравіший момент у роботі, який запам’ятався?

— Було дуже багато незабутніх миттєвостей. Кожен день дарує щось нове і яскраве, переповнене емоціями. Ми були і під кулями, і на різних масових акціях, і свідками усіляких бійок, заворушень, протестів та інших форс-мажорів. Звісно, завжди хочеться шукати позитив, але, на жаль, наше суспільство так побудоване, що останнім часом, зважаючи на події на Сході країни, люди дуже активно черпають негатив. Щоправда, ми намагаємося інформацію збалансовувати. Наші видання пропагують теми, що показують працю людей, які змогли чогось у житті домогтися, пишемо про успішний досвід. Вважаю, що саме таке треба демонструвати людям, бо позитивні новини здатні підштовхнути закарпатців до рішучих дій та змін на краще.

— А чи можете пригадати якісь робочі  курйози?

— Так. Найчастіше бувають технічні ляпи. Наприклад, фотокореспондент іде на подію, готується, і тут приходить та усвідомлює, що забув картку пам’яті. Або в заголовках ненавмисно вкрадаються помилки. Потім, виявляється, що самі того не усвідомлюючи, ми повеселили і читачів, і себе. Насправді, то хороший урок, після якого людина стає зібранішою та пильнішою.

— Ви багато подорожуєте. Яка з поїздок була найцікавішою?

— Завдяки участі в різноманітних євросоюзівських програмах пощастило побувати у 24 країнах. Кожна подорож – незабутня. Нещодавно побував у Грузії. Мені дуже подобається ця країна своєю гостинністю, дружелюбністю та відкритістю. Грузини завжди готові допомагати, у них цікава культура, кухня. Але найекстремальнішою мандрівкою була позаторішня подорож на Мальту, коли протягом семи днів ми жили на острові Гозо у природоохоронній зоні, яка перебуває під егідою ЮНЕСКО. Краєвиди там фантастичні. Мешкали ми в палатках в екстримальних умовах. Зате нашу молодіжну делегацію у своємо скромному палаці приймала особисто Президент Мальти. Такі епізоди залишаються в пам’яті на все життя. На Мальті ми повторили подвиг Робінзона Крузо.

— Багатьом журналістам знайомий стан вигорання. Чи було таке у Вас?

— Звичайно, в кожної людини є, напевно, якась межа, тобто, скільки можна працювати, адже ніхто з нас не робот і всім нам потрібне перезавантаження. Але за рахунок подібних подорожей я відпочиваю. Хоча не обов’язково їхати за кордон, важливо – змінити місце і рід занять. Тоді можна отримати нову енергію. Тож я завжди приїжджаю з масою емоцій і відповідно можу творити далі, придумувати цікаві проекти. Щоб не «вигорати», потрібно на певний час відімкнути мозок… і це найкраще робити в подорожах. Тоді людина відволікається й відпочиває душею і тілом.

— Колись Ви проводили акцію «Подаруй маленькому переселенцю свято». Чи ще якоюсь благодійністю займаєтесь?

— Протягом останнього часу ми провели досить багато подібних акцій і разом із однодумцями, друзями, партнерами заснували громадську організацію, яка називається «Закарпатське Вільне Медіа». Тож під час однієї з акцій ми подарували для Мукачівського кооперативного торгово-економічного коледжу сучасну велопарковку. Основною ідеєю була популяризація двоколісного транспорту, спорту і здорового способу життя серед студентів. Крім того, починаючи з 2014-го, щороку 24 серпня на День незалежності України проводимо в місті масові велозаїзди «МункачРайд». Ці події щоразу збирають до 500 учасників. Ми разом здійснюємо патріотичний велозаїзд містом, а далі на всіх учасників чекає концертна програма, вручення подарунків, розіграш призів та флеш-моб з кидання сухими фарбами холлі. Цьогоріч дійство переросло у міжнародне, у нас був навіть учасник з Каліфорнії (США).

Крім того, Інтернет-видання PMG.ua втілило проект «Найзавидніший холостяк Мукачева». Ідея полягала в тому, щоб визначити молодих людей, які є потенційно найцікавішими женихами.  Але нам хотілося зробити благодійне дійство. Тому ми попросили учасників та читачів долучитися до збору коштів. Таким чином нам вдалося подарувати для Мукачівського будинку-інтернату сучасний тенісний стіл. Дітям це дуже сподобалося. Для багатьох із них найважливішим був навіть не подарунок, а увага протягом тих кількох годин, коли ми були разом із ними.

Тому, гадаю, такі проекти є дуже важливими, адже ми намагаємося показати, що медіа – це не тільки джерело інформації, але й об’єкт соціально відповідального підприємництва.

— Що, крім власного сайту та газети, читаєте?

— Останню книгу, яку прочитав – це Брайан Трейсі «Как управляют лучшие». На читання насправді не завжди вистачає часу. Гадаю, ми духовно наповнюємося не лише читанням книг, але й спілкуванням із цікавими людьми. Стосовно Інтернет-ресурсів, то читаю все. Людина, яка хоче бути всебічно розвиненою, не має себе чимось обмежувати.

— Які матеріали імпонують найбільше?

— Історії успіху. Вони – мотиваційні, надихаючі, змушують і самого змінювати світобачення. Наприклад, коли по телевізору бачу людей із обмеженими можливостями, які досягли успіху, розумію, що в цьому житті можливо все. Й багато чого залежить від самої людини.

— Розкажіть про себе як про людину. Які маєте захоплення, хобі, як проводите вільний час?

— Думаю, краще може сказати хтось інший. Про себе важко говорити. Здобув дві вищі освіти — економічну й юридичну. Крім роботи моє головне захоплення – активний відпочинок. Люблю плавання, велоспорт, катання на лижах. У будь-якій порі року знаходжу щось для себе позитивне. Для мене, як співається в пісні: «У природы нет плохой погоды, каждая погода благодать». Для моїх захоплень ідеальна так само будь-яка погода. Стосовно хобі – то це подорожі. Я дійсно ними живу, відчуваю себе громадянином світу.  А от вільний час намагаюся проводити з друзями та родиною. Вони – найважливіше, що лише може бути в людини.

— У яку пору доби найкраще працюється?

— Взагалі я сова і мені дуже імпонує, коли можу вночі сконцентруватися, коли мене ніхто не турбує, не відволікає й можна спокійно працювати, насолоджуватися тишею, яка сама підказує правильні відповіді. Але доводиться працювати ненормовано. Тому останнім часом намагаюся перепрограмовувати себе так, щоб бути більш продуктивним і в денну пору доби і на першу половину дня ставити перед собою більше завдань.

— Тварин любите? Маєте улюбленця?

— Так. Мій улюбленець – мисливська собака породи російська гонча. Ми назвали його Дунай, оскільки його маму звали Вісла. Ось такий собачий інтернаціоналізм.

— Яка ваша улюблена страва?

— Напевно, мені найбільше до снаги грузинська кухня. Дуже подобається хінкалі і хачапурі. Цікаво, що в Ужгороді є також можливість спробувати ці страви і за смаком вони нічим не поступаються тим, які готують на їхній батьківщині.

— Мукачево за що любите?

— Це – місто, де я народився. Звичайно, воно – невелике, якщо порівнювати з тим мегаполісами, у яких пощастило побувати, але тут живуть мої рідні, мої батьки, мої друзі, тут я ходив до школи, закінчував університет. Воно мені близьке по духу. Часто друзі з інших регіонів питають, чому не переїду до столиці, але я бачу величезну перспективу в  Мукачеві й переконаний, що ми ще побачимо дійсно процвітаюче місто, яке буде конкурентноспроможним.

— Поділіться цікавою, веселою або повчальною історією з життя.

— Мене з дитинства постійно вабило небо, польоти уві сні та наяву. Не скажу, що хотів бути льотчиком чи космонавтом, але коли над Мукачевом був парад повітряних куль, мені теж закортіло вільного польоту. Відтоді минуло багато часу, але мрія залишилася, тож у 2014 році я вирішив, що стрибну з парашутом. Це було на львівському летовищі після проливного дощу. Хоча мене й відмовляли від такого ризикованого кроку, але разом з братом ми вирішили відчути адреналін вільного падіння. І ми стрибнули, однак при приземленні я травмував ногу. Так моя історія з польотом закінчилася гіпсом на півтора місяці. Утім мрію я таки реалізував. А ще один із днів журналіста України пощастило відсвяткувати разом з родиною на вершині вулкану Тейде, що на Канарських островах в Іспанії. Колеги жартували, що журналістика і вулкан дуже схожі, ніколи не знаєш коли трусоне.

— Спасибі за цікаві розповіді та душевну розмову. Успіхів Вам у всьому і процвітання.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Коментування вимкнено