Як закарпатець робить вино із виноградника, який вважається гордістю України

Натхнений репортаж із виноградника закарпатського винороба Івана Урсти

…Якби я була художником – зараз написала би пейзаж. Але оскільки послуговуюся в роботі словом – то спробую змалювати побачене у доступний мені спосіб. Отож, уявіть собі чудовий осінній день – із тих, коли сонце яскраве, по-осінньому сильне, коли проміння, просіяне через сито хмарин, пронизує простір, роблячи його світлим і об’ємним… А тепер уявіть собі отакий день на винограднику, який розкинувся на пологому пагорбі, в оточенні дубового лісу. Куди не глянь – рівні ряди кущів лози. Листя на них починає мінитися в кольорі – з-поміж загальної зеленої маси виглядають жовті та брунатні листки, крізь них видніються прозоро-жовті, рожеві, червоні, сині грона…

Деякі кущі вже облегшені – грона з них зірвані (лишено хіба де-не-де кілька забутих поспіхом ягід – комахам і пташні на поживу), сік із них вже проходить перший етап своєї дивної метаморфози у «напій богів». Інші грона ще наливаються сонцем – їхній час настане за день чи за тиждень: залежно від строку достигання. Вони наповнюють простір чудовим медовим запахом, що приманює зголоднілих за холодну осінню ніч комах: оси-нероби нишпорять поміж листками, шукаючи, де і чим би поживитися. Поряд хаща – тому тут багато пташиного співу. А особливого шарму картинці додають соколи – вони ширяють над винницею у піднебессі й своїм свистом наче благословляють все навкруги, пише Укрінформ.

І ти стоїш поміж усієї цієї благодаті, втягуєш на повні груди цього сповненого меду повітря, розчиняєшся у звуках, кольорах і пахощах – і перше, що приходить на думку: що в раю, якщо він є, теж обов’язково мають бути виноградники!

ХТО НА ВИНОГРАДНИКУ НЕ РОБИВ, ТОЙ ЗБИРАТИ УРОЖАЙ НЕ ДОСТОЙНИЙ

Особливо приємно перебувати в цій місцині в компанії її господаря – Івана Урсти, закарпатського приватного винороба, якого вважають одним із кращих у краї (торік Укрінформ побував у підвалі Івана Івановича, нашу з ним розмову про добре закарпатське вино можна почитати тут). А що про виноградник Урсти я начувана ще з минулого року, тим цікавіше було нарешті тут опинитися – та ще й під час свята – адже період, коли збирають урожай на винограднику, – це не робота, а празник, як каже сам господар.

Зазвичай, займаються цим робітники – та не всі, а тільки ті, хто протягом року працював на винниці. Мозолив руки, обрізаючи лозу, гнув спину, збираючи її, дряпав пальці, підв’язуючи, упрівав, обкопуючи та обприскуючи від хвороб… Отой тільки може прийти на цей празник – коли урожай збирають у відра, пересипають у мішки чи у велику вантажну «лодку», якою потім звідси довозять грона у двір до винороба, де й вичавлюють сік.

– У мене багато односельчан просяться виноград збирати – добра плата, полуденок, ще й ташка (сумка – ред.) винограду зі собою – але таких не беру. Тільки, якщо коло лози ходив. У мене на винограднику працюють цигани – дівчата й хлопці, для кожного є своя робота. Для цього треба метикуватим бути, запам’ятовувати, що й як кажу робити. Баную (сумую — ред.), бо довгі роки був у мене робітник, якому Бог дав любов до винограду. Але цього року пішов – циган, як вовк, скільки не годуй, у ліс дивиться, не люблять стабільності.

– А крім робітників, вибираємося на збір цілою родиною – поки одні виноград рвуть, другі бограч варять, приходять двоюрідні родичі, племінники із сім’ями. А сам процес розтягається на півтора місяці – збираємо сорти за мірою їхнього достигання з початку вересня до майже середини жовтня. Але то не робота – то празник! – каже Іван Урста.

ЦЮ ЗЕМЛЮ БОГ СТВОРИВ САМЕ ДЛЯ ТОГО, АБИ НА НІЙ ПЛЕКАТИ ЛОЗУ

Найперше, що треба зробити, прибувши на Урстову винницю  – це відбути спеціальний ритуал, придуманий самим господарем.

Цей виноградник знаходиться в унікальній місцині – з гірки (висота 250 метрів над рівнем моря), засадженої лозою, видно одну з легендарних карпатських гір – Стій, той самий, що з двома “головами”-вершинами. Саме тому у господаря є добра звичка, прийшовши на виноградник, вітатися зі Стоєм – і тільки тоді починати будь-яку роботу.

– Вітаю тя, Стою! Ти там стоїш, а я туй стою! – промовляє за звичкою свою приказку-вітання господар, а я – за ним.

Ну, а потім Іван Іванович, господар виноградної гори, розпочинає настроєву екскурсію своїми володіннями.

– Тут споконвіку ріс виноград, бо цю землю Бог створив саме для того, аби на ній плекати лозу, – веде він розмову, поки добираємося до потрібного нам місця в експозиції. – До приходу «совєтів» тут були ґаздівські виноградники, як, власне, і по всіх схилах на Берегівщині. То вже потім усе стало колгоспне, а з розвалом Союзу та й із загальним розвалом – це усе стало хащею. Майже десять років тому ми з сином закладали тут перші ряди винограду: від весни до осені корчували драча, дерева: тут був здичавілий колгоспний сад, залишки старих виноградників. Зараз тут на цій горі чотири винороби, мого із цього всього 4 га, маю 34 тисячі кущів, 80 сортів винограду.

Саджанці закладали в основному угорського та австрійського виробництва – син, який живе в Шопроні (Угорщина – ред.), допомагав дістати. Маю також із півдесятка тисяч кущів українського виробництва – з Херсона, замовляли звідти голубок, я дуже ціную цей сорт і хотів його мати, а в Європі його не вирощують. Треба сказати, що мої кущі-європейці плодоносять краще – там грона великі, гарні, крилаті (це коли гроно не конусоподібне, а з одним чи двома відростками, вкритими ягодами зверху), нашим виробникам треба працювати над якістю матеріалу. Ну, й ще один раз якось вирішив замовити саджанці у місцевих виробників – у Виноградові, ми туди дійдемо зараз, я вам покажу, що з того вийшло, – усміхаючись, інтригує Іван Урста.

ГОЛУБОК – ЦЕ УКРАЇНСЬКИЙ СКАРБ, КУДИ ТАМ ТОМУ КАБЕРНЕ!

Найперше він заводить показати ряди із голубком – це від своєї любові до цього сорту (а я побіжно помічаю, що самі ці кущі – найбільш фотогенічні, бо поки інші стоять в основному зелені, на голубку листя вже міниться: червоне, багряне, коричневе…). На момент нашого перебування на винограднику голубок тільки-тільки починали знімати – тому кущі ще красуються гронами. Тут 8 тисяч кущів голубка, Іван Урста купажує його у своїх знаменитих винах «Унікум», «Чорний доктор» і «Кагор».

– Цей виноград – гордість України, – веде тим часом Іван Урста. – Якби був у цій державі «ум да разум», то цей сорт би зробили брендом і гордилися б ним на весь світ. От як каберне у Франції, а сапераві у Грузії – це національна гордість. А наш голубок у рази кращий за них, і не дарма – бо такого насиченого смаку та кольору, як дає голубок, не дає жоден інший сорт. Всесвітньо відоме каберне – тільки тінь до нього.

Аби довести свої слова, винороб зриває ягідку та розчавлює її на долоні. Десниця забарвлюється яскраво-червоним соком, а як Іван Урста розчавлює ще й шкірку, сік темніє.

– Як кров людська, але це – кров виноградної лози! – каже.

Іван Іванович зриває також ягоду з каберне та схожого за якостями австрійського сорту. Ні перший, ні другий такого ефекту, як голубок, не дають.

– Голубок дає темне насичене забарвлення червоним винам, а крім того – вино з сорту голубок дуже багате антиоксидантами, – каже він. – А ми маємо Чорнобиль, їмо так звану «еко-продукцію без ГМО», дуже в нас екологія “добра”… Тому кожному українцю, аби бути здоровим треба пити таке вино – це панацея, аби відродити здоров’я нації. Як магніт залізну стружку – так червоне вино збирає з вашого організму усю нечисть і виводить геть. Тому я кажу, що у щоденному раціоні кожного українця – чоловікам по 400, жінкам – 200 грам на день – має бути темне, насичене червоне вино. Це ліки від онкології, дітям анемічним – це кровотворна субстанція.

АБИ ВИРОСТИТИ ГЕКТАР ВИНОГРАДНИКА, ЗАКОПАЄТЕ В ЗЕМЛЮ $10 ТИСЯЧ

Тим часом, ми переходимо до плантації з іншими улюбленими сортами Івана Івановича – це білі угорські технічні сорти Іршаї Олівер та Черсегі Фюзереш. Дорогою слухаю розповідь про те, як хаща під руками винороба та його синів перетворювалася на виноградник.

– Ми витягували та палили ті коріння ціле літо, тоді зарівняли землю бульдозером і почали планувати виноградник. Розклали бетонні стовпчики, тоді спеціальним трактором насвердлили в землі посадкові ями – 65 см шириною, а глибиною до 85 см – у місцях, де планувалися кущі. Завезли 90 тонн перліту – сипали по дві лопати в кожну посадкову яму, перліт дуже багатий на мікро- та макроелементи, при посадці удобрювали також органікою – використовували гній.

– Залишали, в основному, по одному кущу в посадковій ямі. А де ґрунт давав можливість – то по два, тоді при достиганні винограду йде навантаження не на кущ, а на землю, корінь дає набагато більше. І якщо один кущ дасть 5 кг винограду середньої якості, то два стовбури від кореня дадуть ті ж 5 кг – але виноград буде набагато більше насичений мінералами. Це прийнятна практика для плодоносних ґрунтів.

Міндобрива використовував тільки в перший рік – аби кущі добре вигнали. В час, коли виноградник уже родить, це робити не можна – інакше вся сила куща піде в зелену масу. Зараз, коли кущів багато, я не можу забезпечити їх усіх органічними добривами – тому висіяв у міжряддях люцерну.

Це, виявляється, унікальна рослина. Винороб пояснює, що її коріння-ниточки прошивають породу на 8 метрів углиб!

– Звідти люцерна витягує собі все найсмачніше, і все оте є у зелених стеблах. Їх я потім скошую, і з них усі поживні речовини, які собі натягнула із землі люцерна, йдуть зі скошеного у виноград.

Окрім закладки самого виноградника, господарю треба подумати також і про інфраструктуру.

– У мене на території тут є 4 озера, куди збираємо талу та дощову воду, для обприскування виноградника треба багато води, – каже Іван Урста.

Також триває розбудова дороги на виноградник – Урста каже, що уже завіз 45 камазів глини й каменю, аби побудувати шлях до своїх угідь.

Важливий момент: до трьох років Урста своїм кущам не давав плодоносити, аби не перевантажувати кореневу систему. Перший урожай зібрав лише на третій рік.

– Тому виноградарством зараз мало хто й хоче займатися – бо це справа на перспективу, – пояснює винороб. – Хочеш мати гарний виноградник, то в перший рік закопаєш у землю $10 тисяч. А тоді поки кущі ростимуть, закопаєш ще стільки ж – і на третій рік отримаєш перший який-неякий урожай. А справжній урожай – аж за 5 років. Нині бізнесмени не хочуть стільки чекати – хочуть легких грошей тут і зараз. А виноградарство – це не легкі гроші.

ЯКИЙ БАТЬКО, ТАКИЙ СИН…

Яношу Яношевичу пощастило – обидва сини залюблені у виноградарство так, як і батько. Старший навіть має 6 га свого виноградника в сусідньому селі Бене – (Іван Урста каже, що там чудовий південний схил, називає його клондайком ) та дегустаційний підвал. А менший син вчився виноградарству в Угорщині, де й жив. Зараз планує перебиратися в Україну – помагатиме батькові.

– А то мені й тут на винограднику треба працювати, і з вином удома, і в дегустаційному залі – за всім не встигаю, – каже Урста, додаючи що 20 років уже не був у відпустці: із 365 днів у році винороб 320 проводить тут, на горі.

– Зате дружина не була тут ні разу, її то не цікавить: бурчить жінка, мовляв, що ти там постійно сидиш поміж тим виноградом. Пояснюю їй, що як же не сидіти – то ж мої діти, я їх викохав, – каже винороб.

Він і справді залюблений у свою роботу. От чистий тобі приклад “сродної праці” – коли робота в радість, то й не робота це зовсім, а радість – чистісінька, як вона є.

А ІЗАБЕЛЛА – НА СІК ОНУКАМ

Тим часом, проходимо між трьох рядів ізабелли, яким – на мій подив – теж знайшлося місце тут, у винограднику. Адже ізабельні сорти в Україні визнані такими, що підлягають знищенню – та заміненню «європейцями». На моє німе питання – мовляв, нащо вам ізабелла, винороб Урста мудро відповідає:

– На сік онукам. Я викупив їх як пай в одного пенсіонера – і пошкодував корчувати, от і ростуть. Із неї сік найкращий виходить, крім усього – дуже корисний! Дітям радість, то най росте! А щодо боротьби з ізабеллою – вважаю це дурнею: у мене тут була пані з Франції – інспектор винного туризму, то розповідала, що 40% винограду у Франції – ізабельні сорти. У Німеччині, Італії, Іспанії – 20%. Зате у нас буде 0% – викорчуємо усе за законом (в Україні передбачено, що всі ізабельні сорти винограду мають бути замінені європейськими – ред.), а нового нич не посадимо! – запалюється винороб.

Ми нарешті доходимо до унікальної ділянки на винограднику Урсти. Унікальна вона тим, що засаджена місцевим матеріалом – 3 тисячі кущів, які Іван Урста купив у агрономів у Виноградові-Севлюші.

– Я замовляв голубок, мені продали голубок, і заплатив я саме за нього. А як бачите – тут вам усяка Марія Божа! І якесь каберне, і білі технічні сорти, і білі столові, і навіть кілька кущів дикого винограду – невдале щеплення. Вийшов такий різнобарвний коврик, така собі ділянка-коктейль із сортів. Ну, але й це добре, – іронізує Урста. – Хоча б тому, що я остаточно зрозумів, що нашого виробника у цьому сенсі треба обминати стороною.

ВИНО – ЦЕ ЗБЕРЕЖЕНІ В РІДКОМУ ВИГЛЯДІ ЯГОДИ

…Ми повертаємося до «Ниви-Шевроле» винороба («остання помста Путіна» – так називає гострий на язик Урста свою автівку) із повними жменями стиглих грон. Куштуємо на пропозицію господаря медвяні Іршаї Олівер та Черсегі Фюзереш, порівнюємо смак голубка із закарпатського Севлюша та знаменитої Білозерки. Смачно неймовірно, солодко, пряно, ароматно. Ідеальне завершення екскурсії – задоволені гості, радий господар, а йому і справді є чому радіти. Якщо так любити цю справу – інакше й бути не може. Замислююсь, що не вистачає фінальної фрази. Але вона сама собою звучить із вуст Івана Урсти.

– Вино творить не чоловік, а Творець. Ваша справа, як винороба, виростити виноград – не дати кущеві захворіти, ягодам – зогнити, вчасно їх зірвати і вичавити. Якщо у вас хороший виноград – більше нічого не треба. Бо вино – це збережені в рідкому вигляді ягоди.

Тетяна Когутич

Фото: Гудак Сергій

zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено