Як закарпатець запроторив до в’язниці суперника
Була у нашому селі така історія. Василина уже 10 років жила у шлюбі, і у щасливому шлюбі. Її чоловік Петро був трудящим. І тому вже через рік на їхньому обійсті виросла гарна хата – замість дуже старої батьківської, яка протікала і розвалювася.
Це щасливе сімейне життя тривало до тих пір, поки вона не познайомилася із Іваном Івановичем. Не буду тут називати його посаду, владу він мав досить велику.
Він не дуже ховався зі своєю своєю новою коханкою. А Петро все зносив мовчки. Діти були ще малі і потребували батьківської опіки. Він вирішив, що буде жити із жінкою бодай хоч заради дітей. Але образи сягали краю, пише «Екстра Закарпаття».
Одного разу він прийшов додому, а його син – маленький Петрусь заявив:
– Мама поїхала і з якимось дядьком на його машині. Тату, то така красива машина. Тату, я хочу, щоб ти теж нас катав на такій машині!
Петро сторопів. Он воно як! Он до чого дійшло! Ні честі, ні сорому. Здавалося, що все село насміхається з нього. Тому став сторонитися людей. Насправді це було не так. Люди його жаліли, але ж чужа чужа сім’я вважається темним лісом, тому ніхто у їхні справи не пхався. Тим більше, що побоювалися й Івана Івановича, який кожному міг зіпсувати життя. Характер мав такий, що не проти був і похизуватися тією своєю владою.
Скільки людей вже через нього зосталися без роботи. Чимось вони йому не догодили. І досить було одного дзвінка Івана Івановича наверх, щоб раптом ні з сього, ні з того залишитися без зарплати.
Та й куди міг податися Петро? Проживав він у приймах, збудував там хату. Діти підростали. Його діти не могли й хвилини без нього обійтися. Маринка та Петрусик обсідали його одразу ж, як він заходив до хати. Вони й не підозрювали, що насправді діється в їхнім гарнім домі. А Петро всіляко намагався відволікти їх від цієї теми.
Теща з тестем чомусь у всьому цьому ще й звинувачували Петра. Нібито він ніколи не забезпечував своїй дружині Василині заможного життя. А от Іван Іванович дбав про неї, купляв дорогі кожушки, перстені. Та й діток у елітну школу прилаштував. Ще й репетиторів мають – із іноземної.
Одного разу Петро не стерпів і заговорив про розлучення. Але дітей він все ж хотів забрати собі. Мусіла про все це Василина розказати й багатому коханцю. Він в її очах був таким могутнім! Він неодмінно щось таке придумає! І вони заживуть у спокої.
І той таки і справді придумав. Бо Івана Івановича такий скандал навколо цієї теми теж трохи тривожив. Він любив над усе покірність і тишу. А скандал спалахував дедалі більше. Петро наполягав, що він поїде додому і забере із собою Маринку і Петруся. А вони собі живуть, як знають. Ніхто їм заважати не буде.
Але розлучення не хотіли ні Василина, ні Іван Іванович. Одного разу дружина все ж обмовилася, що вона й не проти, аби Петро забрав із собою дітей. Але що тоді скаже село? А Іван Іванович не хотів брати на шию чужих дітей. Бо одна справа – кинути їм там щось, як милостиню. А інша = взяти на себе всі клопоти про них.
А село і справді про це все довго гомоніло. І це все більше не подобалося Івану Івановичу. Та й він не звик, щоб його у чомусь звинувачували. Але й поривати з Василиною поки не хотів.
І надумав він запроторити Петра до в’язниці.
А сталося ось що. Якось Петру зателефонували і запропонували стати на одній фірмі завгоспом. Зарплата була спокусливою. Але Петро вагався, адже це ще й неабияка відповідальність. Та Василина невимовно зраділа.
І Петро зважився. Попрацює трохи, роздивиться, що там і як, а потім видно буде. А може й родина склеїться докупи, якщо заробляти він буде більше? Та й жінка стала до нього ніжно тулитися. Але зовсім не з любові. А тому, що була в змові зі своїм коханцем.
І став працювати Петро на новій посаді. Виявилося, що в нього для такої роботи ще й неабиякі здібності. А вже вдома він був справді великим газдою.
Але минуло три місяці і у фірму прийшла серйозна перевірка. Вона виявила розкрадання на тисячі гривень. Це було все одно, що тепер мільйони. Крайнім чомусь став Петро, його допитували, накидали все нові й нові звинувачення. Виплутатися з цієї справи він так і не зміг. Тож Петра таки запроторили у в’язницю.
Василина тим часом вдавала, що дуже журиться. Але насправді люди дуже часто чули її сміх. Та й навряд, чи жінка, у якої вдома таке горе, могла б так сміятися. Вона вже й рідко коли бувала вдома. І виховання дітей фактично упало на бабусю і дідуся. Тільки тепер вони почали розуміти, що в їх хаті біда.
Діти плакали за татом весь час. Для них придумали легенду, нібито тато поїхав за моря та океани, щоб заробити для них гроші. Ніби тато будує там для них усіх нову гарну хату і через кілька років забере їх усіх із собою.
Але село є село. І воно не тримає весь час язик на замку. Тож скоро діти дізналися, що з їхнім татом трапилося насправді. У хаті Василини почалися дитячі плачі. Діти відмовлялися ходити в школу, та навіть їсти, якщо їм не повернуть тата. Василина ставала усе більш нервовою, бо приховати усього цього вона вже не могла. Куди й поділася її посмішка!
Івану Івановичу набридла вся ця колотнеча. Тож швидко він змінив Василину на якусь іншу, та ще й зовсім юну коханку. Василина про це дізналася чи не одразу, бо Іван Іванович і не дуже приховував свої нові стосунки. І вона почала пити.
І так гірко запила, що батькам доводилося ії деколи привозити додому на машині. То один сусід привезе Василину, то інший. Діти росли, як той бур’ян. Вони не сміли навіть заплакати. Бо мати тоді кидалася на них із такими сварками, що вони забивалися в куток.
Минуло 10 років. Розвалився Союз, у людей не було роботи. Батьки Василини вийши на пенсію, і ледь не всю їхню пенсію пропивала дочка. Вона була дуже винахідлива. І де б батьки не приховували гроші, вона їх знаходила. Діти росли у важких злиднях. Та ні, щось попоїсти вони мали завжди, але вдягалися абияк.
А Петро увесь цей час сидів у в’язниці. І ще жодного разу до нього не прийшла ані Василина, ані її батьки. І ніхто не знав у селі, як він там – чи живий, чи здоровий і скільки йому ще сидіти.
Батьки хворіли. А якогось зимового вечора вони не могли знайти дочки ні в селі, ні в його околицях. Односельці не дуже й поспішала їм на допомогу. Василина була дуже брутальна з усіма. Якщо їй щось не подобалося, вона могла штовхнути чи вдарити. Та й усі знали їхню історію.
Цілу ніч батьки шукали дочку. Уночі ще й було дуже холодно. Намело багато снігу. А ранком на їхнє обійстя зайшов сусід. Він повертався із далекого рейсу, бо був далекобійником. Він і помітив у кучугурах Василину. Вона встигла замерзнути і ніякої допомоги вже не потребувала.
І батьки почали готуватися до похорону. Згадали вони тут і про Івана Івановича. Дали йому знати, що сталося. Але він не подзвонив і на похороні його не було.
Плакали діти, голосили батьки. Поминки були дуже скромними. Ні, не сам похорон. На обійстя прийшло багато односельців. Але на комашні не залишився майже ніхто. Хіба що пияки – оті давні друзі Василини. Вони з радістю все з’їли та випили, ще й попросили, чи їм можна взяти якесь частування собі додому.
Час минав у клопотах. Через два роки після смерті жінки повернувся додому й Петрo. Його неможливо було впізнати. Це був згорблений старий чоловік, який ще й накульгував на одну ногу. Це йому зеки потрощили кістки, коли спробував вступитися за невинного. Але батьки Василини йому дуже зраділи. Куди й ділася та їхня колишня ненависть до свого зятя.
Потроху він почав газдувати. Та й діти трошки ожили. А через три роки він одружився на вдовиці. Жінка не мала дітей, тому з радістю пестила Петрових дітей, а потім і внуків.
А коли злягла теща, Петро чотири роки за нею доглядав. Так, наче за своєю матір’ю, адже він був сиротою. І на похорон тещі справді зійшлося все село – не так, як колись до її дочки.
А от Івана Івановича доля так і не покарала. Живе собі, в маслі купається. Тепер він має безліч якихось там фірм, а ще їздить на дорогих автівках. А вже коханок його і не злічити. Та й дітки у нього добре влаштувалися, по закордонах живуть. А дружина йому терпить. Хто його знає, чому. Мабуть, за гроші.
Одного разу він хотів навіть балотуватися у якісь там депутати. Та наше село майже одностайно проголосувало за іншого. Так бідолашний Іван Іванович і не став депутатом. Але, це, мабуть, і все його горе.
Галина КРАВЧЕНКО, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net
