Чому коли закарпатка помирала, дочка не принесла їй навіть води

Сьогодні дуже багато говорять про те, що своїх дітей треба виховувати як справжніх принцес і принців, що вони мають рости в атмосфері свободи та зазнати з самого малечку багато радощів. Здається, саме так виховувала мою внучку і дочка. Вона давно розлучилася. Працювала на заводі, причому, часто у вихідні та в позаурочний час. І  це все для того, аби наша Іринка мала червону ікру, одягалася елегантно і дорого.

Ми, бабуся та дідусь, не дуже могли їм допомогти. Звичайно, все, що не стосувалося грошей, ми віддавали їм сповна. Я живу в Ужгородському районі, маємо ми тут і свій маленький город. Практично все з городу діставалося їм. А ще я чи не щодня сідала в автобус, щоб поприбирати у квартирі дочки, щоб щось смачненьке їм зготувати, побігти за продуктами. Це поки дочка гарує в понадурочний час.

Іра все це бачила, але сприймала, як належне. Спочатку тому, що вона була маленька, потім мама казала, що вона перевантажена уроками. І ось так тривало до 12 років, пише «Екстра Закарпаття».

Але  я теж підтримувала дочку, що все має бути саме так! Дитина має рости у радості, ні в чому собі не відмовляти. Бо, мовляв, наше покоління стільки собі навідмовляло, що зараз живе на мізерну пенсію. Проте мені важко було сприймати те, як дочка обмежує себе у новій сукні чи в новій сумці заради дитини. Фактично ми всі троє працювали тільки на одну Іру.

Але й справді – вона в нас росла і життєрадісною, і гарною. А це було нашої великою єдиною втіхою. Але, коли вона почала дорослішати, я стала помічати деякі дуже неприємні речі. Вона була не тільки радісною, а й цілком байдужою до всіх навколо. І не тільки до нас із чоловіком, не тільки  до своєї матері. Але і до друзів, і просто до однолітків чи перехожих.

А те, що її мама Оксана тяжко працювала, її якось ніколи не обходило. Та результати не забарилися. Дочка працювала у шкідливих умовах і врешті вона важко захворіла. Лікарі поставили їй страшний діагноз – рак. Нас усіх ця новина ледь не вбила. У чоловіка стався інфаркт, у мене стали затікати ноги. Здається, ця звістка не схвилювала тільки одну людину в нашій родині – Іру.

А тим часом життя у нас всіх круто змінилося. Моїй Оксані була потрібна допомога і ще дуже дорогі ліки. Сімейний бюджет почав танути на очах, а внучку все це дуже нервувало. Це насправді єдине її зараз і хвилювало. Адже її вимоги зростали. Їй же хотілося якоїсь брендової косметики, брендового одягу! А тут заледве вистачало на якісь харчі та комуналку. Наша пенсія, яку ми чи не всю віддавали їм, теж цьому не зарадила.

Я дуже просила дочку перебратися до нас. Адже тут бодай є й свіже повітря, і завжди свіжа їжа. Але внучка не захотіла жити в місті. Влаштувала вдома такий гучний скандал, що чути було на дворі. Всі задирали голови догори – і чому це дівчинка так люто лається зі свою, такою хворою матінкою?

І дочка повелася на її бажання. Вони зосталися в місті. Та ще й мешкали вони на магістральній вулиці – під вікнами весь час крутилася велика курява від машин. Може, вони й звикли, але я ледь не задихалася в їхній квартирі.

Але Оксані деталі ставало гірше. І моє серце розривалося від того, що з кожним приїздом вона все більше марніла і слабшала. Щоправда, після того, як її вдавалося витягнути бодай на тиждень у село, вона трохи оживала. І це ще більше зміцнило нашу віру в те, що життя в селі продовжило б  їй роки.  Але, як ми не вмовляли внучку повернутися до нас, вона тільки зверхньо пхекала. Щоб вона, та в село? Та ні, за кого ви її маєте, нема дурних!

Але ж вона могла їхати в школу в місто. Ходити там на гуртки. І повертатися, коли їй заманеться. Та  наші вмовляння були даремною тратою часу.

У чоловіка були уже три інфаркти, тому мені важко було його залишати одного в селі. Я боялася, що якщо настане ще один,  він його не перенесе. Та якось він витягнувся з тієї халепи. Розумів, що в мене клопотів і так – цілі гори. Та й у однокімнатній квартирі дочки нам би важко було жити вчотирьох. А за дочкою вже треба було доглядати, тому в мене вибору не було.

А що Іра? Вона приходила додому після уроків, кидала наплічник із підручниками, обідала і йшла собі гуляти. Мови не могло бути, щоб вона піднесла горня води для матері! А деколи могла не повернутися додому і до 12 ночі. І я місця собі не знаходила, де ж це  вона зараз? Додзвонитися до неї у такий час було просто неможливо. І це ж тільки у 12 років! Я просто божеволіла, що вона запросто може зв’язатися з якимось наркоманами або якоюсь злочинною групою. Але вистежувати її я не мала часу.

Та всі мої розмови на цю тему її тільки дратували. У той час я зустрілася з її страхітливою байдужістю. У неї ніколи не вистачало вільної хвилини, щоб побігти за ліками. Не кажучи вже про те, щоб податися на базар за продуктами. Тому я летіла в місто і боялася втратити зайву хвилину.

А влітку Оксана все ж таки померла. І я довго не могла оговтатися від цього стресу. Бо, яким важким не був її стан, але я до кінця ще наївно вірила, що все владнається, що ми якось витягнемо її. Але думаю, що Ірина байдужість теж додала жалю у її серце.

Та й навіть по смерті матері дівчинка не дуже журилася. Щоправда, вона дуже любила прикидатися скривдженою життям. Адже тоді і вчителі до неї були більш поблажливими. А  навчалася вона останнім часом будь-як.

Тож, коли Оксана померла, я стала категоричною – або ти приїжджаєш до нас у село, або тебе забирають у дитбудинок.

– Краще вже у дитбудинок! – зневажливо кинула мені тоді Іра, розглядаючи яскраво нафарбовані нігті.

Звичайно, збоку легко радити, але це була моя внучка. І я знала, що її чекає невтішна доля, якщо вона вибере цей варіант. Мені в цей момент дуже хотілося надавати їй ляпасів. Бо мені здавалося, що світ, сповнений яскравою рекламою і брехливими обіцянками, відібрав від мене внучку. Так, як  відбирає сотні і тисячі дітей від батьків. Красиве життя їм малюють щодня, щохвилини, але ж не кажуть, як його здобути. Проте вперто наказують жити сьогодні і жити на повну!

І тут мені прийшла на допомогу соціальна працівниця. Вона – просто чудова жінка. Це у неї виникла ідея познайомити мою Іру із кількома колишніми вихованцями дитбудинку. Ці дівчата були зовсім іншими – насторожені та їжакуваті. І, що гріха таїти, готовими навіть на злочин.

Тетяна Миколаївна чесно зізналася, з ким хоче знаоймити мою зухвалу внучку. І я дуже важко погоджувалися на цей крок, казала, що це завдасть дитині травми.

– Ні! – заперечувала соціальна працівниця. – Вона має зіткнутися з реальним світом, який навіть може завдати їй невимовного болю. Саме цей біль і поверне її у реальне життя.

То ж одного дня ми сказали Ірі:

– Якщо тобі так сподобалася ідея із дитбудинком, то хай так і буде.

Хіба ми можемо їй наказувати, як їй жити?

Ми бачили, як після цих слів Іра зіщулилася, принишкла. Але соціальна працівниця була непохитною. Вона сказала, що напередодні все ж їй варто познайомитися із колишніми вихованцями дитбудинку.

І справді ця розумна жінка вибрала найважчі випадки, які тільки були в її практиці. І от ми вирушили на цю зустріч. Вона познайомила Іру із трьома подругами. Хай вони просто погуляють містом. Хай побудуть разом.

Дівчата виглядали дуже вульгарно. Вони намагалися фарбуватися, але косметика була дешевою. Так само, як і одяг. Виглядало, ніби вони одягалися із чужого плеча чи навіть зі смітника. І не менш вульгарною була і їхня поведінка. В цьому була не їхня вина, вони й не бачили більш-менш пристойного середовища.

Іра одразу ж відсахнулася від них, але відступати було нікуди. Я та соціальна працівниця швидко попрощалися. Через кілька хвилин я вже ладна була ходити за нею по п’ятах. Але мусіла виконувати умови гри.

Мій телефон, здавалося, готовий вибухнути – так я його стискала. І кожної миті поривалася подзвонити Ірі. Але Тетяна Миколаївна не давала мені цього зробити.

– Не переживайте, вона сама прибіжить або подзвонить. Якщо ми не дочекаємося її дзвінка, то програємо, – пояснила вона.

Напередодні Тетяна Миколаївна поговорила з дівчатами. І вона порадила розказати про своє життя у дитбудинку щиро, нічого не приховуючи. Бо ж увсе має бути по-справжньому, наполягала вона, ми вже дорослі люди!

Директор їх все одно не покарає. Та й хай ці міські зверхні дівчата знають, по чім фунт лиха. А ще вона знала, що дівчата обов’язково спробують поцупити щось у Іри – може, мобілку, а можливо, сережки?

Потім будуть віднікуватися, що нічого подібного вони не робили. І довести щось буде просто неможливо. Адже їх троє, а вона одна. І цієї жорстокої одностайності їх навчило життя.

Зараз вона живуть утрьох. Разом знімають крихітну кімнатку в місті. Кожна десь працює, але за мінімальну зарплату. Грошей їм дуже бракує. А жити ж їм хочеться! Можливо, вони навіть попросять у Іри гроші або просто їх віднімуть.

Але всіми цими думками Тетяна Миколаївна не стала ділитися зі мно. Це пізніше вона мені про це розказала, коли буря вже вщухла.

Ми з Тетяною Миколаївною тим часом сиділи у кав’ярні. Тут  було прохолодно. А ще вона мала великий талант заспокоювати інших. І я потроху забула про свої проблеми. Я розказувала їй про своє, а вона мені – про свою роботу.

Я навіть не уявляла собі раніше, що таких, як моя Іра, зараз є багато. І це ще нічого, якщо ці проблеми падають тільки на плечі батьків. Але, коли стається непоправне, батьки помруть, такі діти дуже швидко деградують. Багатьох із них все ж таки вдалося врятувати, але саме от такою шоковою терапією.

Тетяна Миколаївна розповіла про хлопчика, який весь час шантажував батьків, що викинеться з вікна, якщо вони не будуть давати йому гроші. Лише мова йшла про такі гроші, які вони навіть не могли заробити. Спочатку мама брала кредити, а тато на неї кричав. Потім вони вже геть вибилися із сил. Звернулися до Тетяни Миколаївни. Звичайно, може їм і варто було б звернутися до психолога. Але саме її порекомендували їм знайомі.

Вона довго говорила з хлопцем, казала, що думки – матеріальні. І, якщо він так хоче померти, якщо він так часто про це говорить, дуже можливо, що таке трапиться. А потім кинула цю тему, наче це було не так і важливо. І раптом запросила його в турпохід.

Адже в неї є знаоймі. Вони – чудові, до того ж, ще й його однолітки з іншої школи. Вони  дуже полюбляли спортивний туризм.

Ну, а цим хлопцям вона розповіла про історію 12-річного Тараса. І вони пообіцяли створити якісь такі ситуації, які б допомогли Тарасикові змужніти.

Обкладинка свіжого номера газети «Екстра Закарпаття».

Та й справді, Тарас просто зачудовано дивився на цих своїх нових товаришів. Вони могли самі своє плече підставити, впоратися із проблемами самотужки.

– Ти б трохи нам розповів про себе, – попросили вони.

Але, коли врешті зрозуміли, що замість нього у 12 років чи не все на світі роблять батько та мати, вони не стали його осуджувати. Але він зрозумів одразу по їхніх поглядах, що він їм просто не рівня. І от вони стали дертися на скелю. Ні, це не була якась могутня скеля, яку можна бачити у фільмах. Так собі, камінний горб та й усе. Але нетреновій людині було важко здолати навіть таку перешкоду.

Тарас здер ноги до крові, поки взяв цю маленьку вершину. Але, коли побачив кров, ледь не знепритомнів. Його обличчя спотворилося стражданням, коли він раптом помітив свою першу рану – завбільшки щось із 25 копійок.

Хлопці одразу взялися промивати оту свіжу рану, але налякали його ще гірше. Бо ж один нібито помітив у кущах змію. Він заявив, що це вона і мала вкусити хлопця.

– Що, я тепер помру? – нажахався Тарас.

– Не знаю, – відповів його співрозмовник. – Але всяке буває. А може це твої ідіотські бажання померти збуваються.

І в ці хвилини від хлопців годі було чекати співчуття. Вони бездоганно виконували свою роботу. Найперше вони промили рану, перев’язали. Але, здається, вони не дуже турбувалися про те, чи він має померти.

– Доведеться нам зійти вниз, – заявили вони. Якщо він може йти, то піде, а коли ні, – то вони його понесуть. Але це займе багато часу, тому краще все ж йому піти.

Коли б він мав бодай якісь знання від справжнього життя, він би зрозумів, що це його не вкусила гадюка, а він просто здер шкіру. Але тоді його охопив жах, обличчя зблідло. А хлопці не поспішали його заспокоювати. Навперебій розповідали історії про те, як людям вдалося або не вдалося здійснити самогубство. Хлопці всі ці історії розказували якось навіть дуже весело і водночас глузливо, без нотки трагізму.

Вони справді привели Тараса у медичний пункт. Медик оголосив, що це була не гадюка. А взагалі якась незначна подряпина. Тарасові раптом стало соромно за свій страх.

І згодом всі вони поїхали додому.

– Чи можна буде ще раз у похід? – попросив Тарас.

– Мабуть, ні, – сказали хлопці. – Для таких подорожей тобі треба ще багато тренуватися. Вибач, друже, але поки що ні.

Після цієї мандрівки Тарас повернувся додому. І сталося диво – вже припинилося шантажування батьків. Вони вже більше не чули про гроші. А коли син почав тренуватися у спортзалі, вони ледь зі стільця не впали.

Отакі історії нарозповідала мені Тетяна Миколаївна. Час спливав непомітно. А потім вона порадила повернутися додому. Мабуть, там на мене вже чекає Іра. Мені дуже не хотілося повертатися в життя, сповнене егоїзмом моєї внучки і її могильного холоду. Але мені все ж було незручно перед Тетяною Миколаївною. Бо ж я і так відібрала від неї так багато вільного часу.

Я відімкнула двері. Приречено переступила через поріг. І справді побачила Іру – розгублену і зовсім без макіяжу. А це могло означати тільки одне – Іра плакала. І так – я не побачила її чарівних сережок, які їй подарувала мама на день народження.

Я не стала її розпитувати. Ми подалися на кухню. Я сказала, що мушу їхати, тому що в дідуся погано із серцем, він і зараз переживає, мабуть. А їй треба зібрати речі, щоб їхати в інтернат. Треба поспішати, адже починається новий навчальний рік. Так, ми будемо її навідувати. Але часто цього робити не зможемо, бо дід хворіє, йому теж потрібен догляд, та й на городі роботи багато.

Іра все це мовчки слухала, а потім розплакалася:

– Я поїду з тобою!

Вона так плакала, що я ледь зрозуміла, про що вона говорить. І не могла повірити своїм вухам.

І вона приїхала зі мною додому. Чоловік зрадів, обладнав для неї дуже милу кімнатку. Іра не змінилася в один день, ні. Вона й досі не дуже хапається за роботу, щоб хоч трохи полегшити нам життя. Вона все ще дуже неуважна до моїх прохань. Але все ж вона змінилася.

Я не шантажую її – коли вона буде погано поводитися, ми здамо її в інтернат. Це було б цинічно. Хоча саме так цинічно деколи поводяться сьогодні діти. Я просто в такі хвилини, коли вона зовсім виводить мене із себе, вдаю із себе байдужу. Ніби не помічаю її, ніби мене не обходить, чи живе вона на світі чи не живе.

І тільки я знаю, чого коштують мені такі ігри. Але розумію, що з нею поки інакше не можна. Ніяка  неземна любов не може її прихилити.

Ні, ви не думайте – я ж теж сучасна жінка. Дбаю про те, щоб гарно одягатися, гарно виглядати. І не хочу, щоб вона тут вмирала з туги у чотирьох стінах. Можу сказати, що й друзі в мене дуже цікаві. Але ж бути сучасним – хіба це означає – бути  егоїстом?

Розумію, у скількох сім’ях зараз подібна проблема. І знайти вихід із цього становища дуже важко. Відчуваю, що на мої плечі впала важка наша – оця  щоденна боротьба за свою внучку. Я розумію що не можу розраховувати на неї в старості. Знаєте, як це гірко відчувати? Але я буду боротися.

Анастасія КОРОЛЬ, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)