Діти заробітчан. Життя однієї закарпатської родини

Ми одружилися, коли мені було 20. Ми з Віталієм були однолітками. На час весілля обоє наших батьків були на заробітках. Тож ми обоє – діти заробітчан. І от до нашого весілля вони гуртом зробили нам чудовий подарунок – двокімнатну квартиру. Виявляється, вони заощаджувли саме для такого випадку. Ми не тямили себе від щастя.

Щастя не минуло й тоді, коли я завагітніла. Віталій був терплячим, коли я вередувала. Та й потім, коли почалися клопоти навколо дитини і треба було ходити навшпиньки, поки вона спить, пише газета «Екстра Закарпаття».

Але мала дуже часто кричала ночами. Ми зовсім не могли виспатися. А я валилася з ніг. Молоді мами мене зрозуміють. Я не мала час для того, щоб помити голову чи приготувати їжу. Дитина  забирала весь мій час. Коли я дивилася в дзеркало, просто не впізнавала себе. Виглядала набагато старшою, із повною відсутністю зачіски.

Віталій терпів, хоч виглядав теж втомленим. Проте я раптом дуже гостро стала відчувала, що він вже не такий уважний до мене, як раніше. Він вже не обсипав мене поцілунками, як це було раніше. У нього вже не виникали питання – як я себе почуваю, чи мені потрібно щось купити? Через це я часто накидалася на нього зі звинуваченнями. А він відчужено мовчав, хоч мої прохання виконував без жодного слова.

Дедалі більше він став і затримуватися на роботі. Хоча хто його знає, де вже він там затримувався? Але ж чутки мають руки і ноги, тому невдовзі я дізналася, що мої підозри зовсім не марні. І що він має коханку. А ще через деякий час доброзичливі люди сказали мені, що бачили його то з тією у машині, то з іншою у готелі.

І я зрозуміла, що мій чоловік шукає втіх на стороні, бо вдома ж на нього чекають тільки одні турботи, та ще й моя дратівливість. Але як вийти із зачарованого кола, я не знала.

І от я таки вирішила спакувати валізу і поїхати додому, до батьків. Тим більше, що квартира без батьків пустувала. І ось про це я вирішила повідомити мою маму.  Мої батьки та батьки Віталія дуже часто перемовлялися телефоном, а деколи навіть зустрічалися. Тож свекруха дуже швидко дізналася про мої наміри.

Одного дня, коли я вже була рішуче налаштована на те, щоб поїхати звідси геть назавжди, вона виросла на порозі.

– Так, Олю, сідай і слухай мене! – сказала вона. – Зараз я посиджу з малою, я ж її ще й не бачила. Я пограюся з цим моїм рідним сонечком. А ти тим часом підеш у перукарню. А ще – на тобі гроші, купиш собі кілька нових суконь. Не забудь купити і нові черевики, бо оці мені не подобаються. Тобі, мабуть, теж. Та не турбуйся ти, з малою я впораюмя сама. Знаєш, яким вередливим ріс Віталій? Тому досвід у мене – будь здоров!

Я оторетіла. Коли б це говорила моя мама, я б ще зрозуміла. Але свекруха… Та ні, бути цього не може.  Але свекруха ледь не силоміць випхала мене з хати. І почала гомоніти до внучки.

А я була рада, що нарешті можу бодай прогулятися містом. Ні, з малою доводилося гуляти щодня. Але тепер я була вільна. Зовсім вільна! Вперше за останній рік я майже весь день потратила на себе. Ну, тобто на те, щоб виконати вказівки свекрухи. І вперше нікуди не поспішала.

Але, коли повернулася додому, вона мене не впізнала. Я крадькома заглянула в дзеркало і була приголомшена. На мене дивилася вродлива жінка у спокусливій сукні. Та ще й із такою щасливою посмішкою на обличчі.

А ввечері прийшов Віталій. І не знаю, чому він найбільше зрадів? Чи тому, що приїхала його мати? Чи  моєму новому образу? Образу його дружини, яка змінювалося щомиті, виринала із океану обов’язків? І знову стала тією цікавою яскравою незнайомкою, яка колись впала йому в око.

З цього часу все змінилося. Віталій більше не затримувався на роботі. Тепер він намагався якомога скоріше вислизнути звідти. Ми навіть дозволили собі їхати на вихідні на відпочинок. А свекруха тільки таємниче посміхалася нам услід.

Обкладинка свіжого номера газети «Екстра Закарпаття».

Але це не хепі-енд. Тут тільки і посипалися справжні неприємності. Почали надзвонювати якісь жінки. Почали мене принижувати, шантажувати – казали, що вони вагітні, що Віталій мене не кохає. А одна була особливо завзятою. Вона переслідувала нас повсюди. Віталій накричав на неї. Але це її ще більше розпалило.

А ще це дуже обурило мене. Я знову вхопилася за валізи. Стала виривати малу із рук свекрухи. Не хотіла слухати жодних виправдань Віталія.

І тоді у справу втрутилася свекруха. Вона наказала Віталію і вийти і дуже довго мене заспокоювала. А згодом навела деякі справки. Виявляється, ця нахабна жінка була, до всього, ще й заміжня. І, коли вона зрозуміла, що її викрито, дуже злякалася. Тож швидко зникла з нашого обрію.

А наші батьки невдовзі заявили, що повертаються додому назавжди. Заробітки заробітками – вирішили вони, але пора вже і їм нарешті натішитися як слід своїми внуками.

Сьогодні у нас двоє діток – красиві дівчинка і хлопчик. Думаю, далеко не всім так поталанило, як мені. Бо в моїх дітей є дві здорові, чудові бабусі і двоє дідусів. І кожен з них намагається щось вигадати для дітей, чогось їх навчати. Діти від них у захваті. Діти більше ночують у них, як вдома. А наше шлюбне життя стало дуже насиченим і цікавим.

І хто б що там не казав, життя має тривати у великій родині – батьки, діти, внуки. А ще в бодай якомусь добробуті. Бо інакше сім’ям дуже важко виживати. Навіть, якщо зійшлися люди, які  безмежно одне одного кохають.

Ірина ХОЛОД, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено