Діти заробітчан. Життя однієї закарпатської родини

Ми одружилися, коли мені було 20. Ми з Віталієм були однолітками. На час весілля обоє наших батьків були на заробітках. Тож ми обоє – діти заробітчан. І от до нашого весілля вони гуртом зробили нам чудовий подарунок – двокімнатну квартиру. Виявляється, вони заощаджувли саме для такого випадку. Ми не тямили себе від щастя.

Щастя не минуло й тоді, коли я завагітніла. Віталій був терплячим, коли я вередувала. Та й потім, коли почалися клопоти навколо дитини і треба було ходити навшпиньки, поки вона спить, пише газета «Екстра Закарпаття».

Але мала дуже часто кричала ночами. Ми зовсім не могли виспатися. А я валилася з ніг. Молоді мами мене зрозуміють. Я не мала час для того, щоб помити голову чи приготувати їжу. Дитина  забирала весь мій час. Коли я дивилася в дзеркало, просто не впізнавала себе. Виглядала набагато старшою, із повною відсутністю зачіски.

Віталій терпів, хоч виглядав теж втомленим. Проте я раптом дуже гостро стала відчувала, що він вже не такий уважний до мене, як раніше. Він вже не обсипав мене поцілунками, як це було раніше. У нього вже не виникали питання – як я себе почуваю, чи мені потрібно щось купити? Через це я часто накидалася на нього зі звинуваченнями. А він відчужено мовчав, хоч мої прохання виконував без жодного слова.

Дедалі більше він став і затримуватися на роботі. Хоча хто його знає, де вже він там затримувався? Але ж чутки мають руки і ноги, тому невдовзі я дізналася, що мої підозри зовсім не марні. І що він має коханку. А ще через деякий час доброзичливі люди сказали мені, що бачили його то з тією у машині, то з іншою у готелі.

І я зрозуміла, що мій чоловік шукає втіх на стороні, бо вдома ж на нього чекають тільки одні турботи, та ще й моя дратівливість. Але як вийти із зачарованого кола, я не знала.

І от я таки вирішила спакувати валізу і поїхати додому, до батьків. Тим більше, що квартира без батьків пустувала. І ось про це я вирішила повідомити мою маму.  Мої батьки та батьки Віталія дуже часто перемовлялися телефоном, а деколи навіть зустрічалися. Тож свекруха дуже швидко дізналася про мої наміри.

Одного дня, коли я вже була рішуче налаштована на те, щоб поїхати звідси геть назавжди, вона виросла на порозі.

– Так, Олю, сідай і слухай мене! – сказала вона. – Зараз я посиджу з малою, я ж її ще й не бачила. Я пограюся з цим моїм рідним сонечком. А ти тим часом підеш у перукарню. А ще – на тобі гроші, купиш собі кілька нових суконь. Не забудь купити і нові черевики, бо оці мені не подобаються. Тобі, мабуть, теж. Та не турбуйся ти, з малою я впораюмя сама. Знаєш, яким вередливим ріс Віталій? Тому досвід у мене – будь здоров!

Я оторетіла. Коли б це говорила моя мама, я б ще зрозуміла. Але свекруха… Та ні, бути цього не може.  Але свекруха ледь не силоміць випхала мене з хати. І почала гомоніти до внучки.

А я була рада, що нарешті можу бодай прогулятися містом. Ні, з малою доводилося гуляти щодня. Але тепер я була вільна. Зовсім вільна! Вперше за останній рік я майже весь день потратила на себе. Ну, тобто на те, щоб виконати вказівки свекрухи. І вперше нікуди не поспішала.

Але, коли повернулася додому, вона мене не впізнала. Я крадькома заглянула в дзеркало і була приголомшена. На мене дивилася вродлива жінка у спокусливій сукні. Та ще й із такою щасливою посмішкою на обличчі.

А ввечері прийшов Віталій. І не знаю, чому він найбільше зрадів? Чи тому, що приїхала його мати? Чи  моєму новому образу? Образу його дружини, яка змінювалося щомиті, виринала із океану обов’язків? І знову стала тією цікавою яскравою незнайомкою, яка колись впала йому в око.

З цього часу все змінилося. Віталій більше не затримувався на роботі. Тепер він намагався якомога скоріше вислизнути звідти. Ми навіть дозволили собі їхати на вихідні на відпочинок. А свекруха тільки таємниче посміхалася нам услід.

Обкладинка свіжого номера газети «Екстра Закарпаття».

Але це не хепі-енд. Тут тільки і посипалися справжні неприємності. Почали надзвонювати якісь жінки. Почали мене принижувати, шантажувати – казали, що вони вагітні, що Віталій мене не кохає. А одна була особливо завзятою. Вона переслідувала нас повсюди. Віталій накричав на неї. Але це її ще більше розпалило.

А ще це дуже обурило мене. Я знову вхопилася за валізи. Стала виривати малу із рук свекрухи. Не хотіла слухати жодних виправдань Віталія.

І тоді у справу втрутилася свекруха. Вона наказала Віталію і вийти і дуже довго мене заспокоювала. А згодом навела деякі справки. Виявляється, ця нахабна жінка була, до всього, ще й заміжня. І, коли вона зрозуміла, що її викрито, дуже злякалася. Тож швидко зникла з нашого обрію.

А наші батьки невдовзі заявили, що повертаються додому назавжди. Заробітки заробітками – вирішили вони, але пора вже і їм нарешті натішитися як слід своїми внуками.

Сьогодні у нас двоє діток – красиві дівчинка і хлопчик. Думаю, далеко не всім так поталанило, як мені. Бо в моїх дітей є дві здорові, чудові бабусі і двоє дідусів. І кожен з них намагається щось вигадати для дітей, чогось їх навчати. Діти від них у захваті. Діти більше ночують у них, як вдома. А наше шлюбне життя стало дуже насиченим і цікавим.

І хто б що там не казав, життя має тривати у великій родині – батьки, діти, внуки. А ще в бодай якомусь добробуті. Бо інакше сім’ям дуже важко виживати. Навіть, якщо зійшлися люди, які  безмежно одне одного кохають.

Ірина ХОЛОД, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)