Закарпатська легенда українського футболу грав проти світових зірок

Мешкає у рідному Мукачеві, повернувшись туди після зіркової кар’єри гравця київського «Динамо», як це колись зробив інший знаменитий закарпатський футболіст, олімпійський чемпіон 1956 року Йожеф Беца.

Василь Турянчик – справжня легенда українського футболу. З його іменем пов’язують перші успіхи київського «Динамо», чиїм капітаном він був упродовж багатьох літ. Провів у столичному клубі десять сезонів, зіграв 308 матчів, забив не один вирішальний гол.

Але тепер мало хто пам’ятає, що Василь Юркович розпочинав свій шлях у великий футбол саме у Львові, де майже три роки виступав за армійський клуб.

Саме тут проявив свій талант бойовитого гравця, який вміє боротися за кожен м’яч і закликає своїх партнерів до цього ж. Тому й капітаном його обирали.

А до Львова Василь потрапив зі Станіславова (нині – Івано-Франківськ), куди його призвали на військову службу. Та, швидко довідавшись, що він має досвід виступів за ужгородський «Спартак», перевели до Львова, де була команда Спортивного клубу армії.

Молодий Турянчик, як кожен закарпатський юнак, з дитинства копав м’яч у своєму рідному селі Чинадієве біля Мукачевого. Перший тренер Карой Сабо був фахівцем, який прищеплював своїм вихованцям технічний футбол і, мабуть, побачив у Василеві якісь задатки, бо подарував йому свої старі бутси. Василь їх латав-перелатував і вони йому довго служили, поки грав за сільську команду. Потім його запросили до «Спартака», звідки забрали в армію, що й привело його до Львова.

Тренерами тут працювали знані у минулому футболісти: знаменитий правий край ЦСКА і капітан збірної СРСР – Олексій Гринін та не менш відомий у Львові Мирослав Турко. Армійська команда виступала у класі «Б», але за підбором гравців могла б змагатися й класом вище. Недарма з неї постійно забирали в московський ЦСКА провідних вихованців. Тоді до армії забирали всіх молодих перспективних гравців, і коли служба закінчувалася, на них вже чекали представники команд майстрів. Наприклад, 1957 року після кубкового поєдинку у Львові між СКА та московським «Спартаком», нашпигованим олімпійськими чемпіонами, в якому москвичі ледь вирвали перемогу (2:1), сам начальник команди гостей знаменитий Микола Старостін запросив Турянчика до «Спартака», але він відмовив. Сільський хлопець завжди мріяв повернутися в рідне Закарпаття і відмовив також армійському начальству, хоч йому вже й офіцерське звання присвоїли. Дійшов до маршальського кабінету і таки демобілізувався. І почав грати в Ужгороді в своє задоволення.

Пам’ятаю Турянчика як стовпа оборони, центрального захисника, але починав він і  попереду і забивав чимало голів, бо який закарпатець не мріє про забиті голи. Василь добре грав головою, часто брав участь у розіграші стандартних положень і забивав свої м’ячі. Головою навчився грати у таких майстрів «Спартака» як Бєловарі і Тотт. Та його завжди дратувало, що оборонці допускають багато помилок і команда пропускає м’ячі. А він програвати не любив. Навіть на тренуваннях. Тому визначив своє амплуа на полі: гратиме у захисті з постійними підключеннями у потрібні моменти до атаки.

Не хотів він йти і до київського «Динамо» у сезоні 1959 року. Тоді ця команда не мала тої репутації, яку здобула у наступні роки вже з Турянчиком. Умовляли його – він заперечував, аж поки не пригрозили, що ужгородській команді «не дадуть життя». «Динамо» тоді йшло на останньому місці, шукало шляхів до виходу з кризи. Пошуки вправних гравців на Закарпатті привели до того, що до Києва забрали воротаря Андрія Гаваші, Йожефа Сабо і Василя Турянчика. Прийшли в «Динамо» й інші молоді гравці, тренера Олега Ошенкова замінив Вячеслав Соловйов і»Динамо» закінчило чемпіонат на сьомому місці, а Василь відкрив свій рахунок забитим м’ячам.

Чого вартує той гол, який наш герой забив восени 1961 року у ворота московського «Торпедо». Обидва клуби вели боротьбу за перше місце і за кілька хвилин до кінця матчу Василь у стрибку через голову забив гол, який приніс киянам перші золоті медалі чемпіонів. Потім будуть і наступні, але, коли іноді на очі потрапляє хроніка тих літ – то аж мороз по шкірі йде й зараз. То були дійсно незабутні хвилини. Увесь стадіон засвітився саморобними смолоскипами і був такий гамір, що куди там сьогоднішнім трибунам!

Не мав якось щастя до виступів за збірну. Тоді там грала сильна пара центральних захисників – Альберт Шестерньов та Муртаз Хурцілава. Хоча їздив зі збірною клубів у турне по Південній Америці, де на стадіоні «Маракана» у Ріо-де-Жанейро протистояв самому Пеле. Грав і проти інших світових зірок – англійця Боббі Чарлтона чи поляка Владека Любанського. Але, вірний собі, їздити за збірну чомусь не любив, відмовлявся травмами чи хворобами. Інша річ – «Динамо»: тут він був невгамовний. А тренер Віктор Маслов любив хлопців, які «орали» землю по всьому полю – Медвідя, Пузача, Соснихіна, Хмельницького. Зовні суворий і маломовний, він був доброю людиною, дозволяв своїм вихованцям деякі витівки, бо знав як поводитися з футболістами, від яких потім міг вимагати результату. Вони називали його «Дідом», вкладаючи у це поняття свою любов і повагу, пише Високий замок online.

Закінчивши кар’єру гравця в «Динамо», він у столиці не залишився, як це робила більшість його колег. Бо його завжди тягнуло додому. Отож, він залишив у Києві квартиру, роботу у групі підготовки»Динамо» і повернувся до Мукачевого. Ще пограв трішки за команду «Мукачівприлад», а потім багато літ працював у міській ДЮСШ. Працював й у команді майстрів «Закарпаття», передавав молодим свій багатий досвід людини, що пограла у великому футболі.

А щодо Львова, то у Василя Юрковича є свої приємні спогади, які, як він мені зізнався, завжди з ним. Львів для нього – як перше кохання, що назавжди залишилося у серці. Має тут багато друзів, часто приїжджав, коли у Львівській Комерційній академії навчалися його сини Роман та Юрій У Львові пройшли його найкращі молоді літа, це було перше велике місто, звідкіля сільський хлопець виходив у світ, тут уперше відчув підтримку прихильників футболу і гарячі оплески трибун на свою адресу, тут, зрештою, пізнав перше кохання…

Довідка

ТУРЯНЧИК Василь

Народився 17.04.1935, Мукачево. Заслужений майстер спорту (1967), захисник

Виступав за команди: «Спартак» (Ужгород) – 1954, ОБО і СКВО (Львів) – 1955−1957, провів 75 матчів, забив 4 голи, «Верховина» (Ужгород) – 1957−1958, «Динамо» (Київ) – 1959−1969, провів 308 матчів, забив 12 голів, був капітаном команди (1965-1969), «Говерла» (Ужгород) – 1971.

Чемпіон СРСР 1961, 1966, 1967, 1968, володар Кубка 1964, 1966.

Один з кращих центральних захисників країни 60-х років. Відзначався надзвичайно високими вольовими якостями, вмів запалити партнерів до боротьби.

Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ст. (2004)
zakarpatpost.net