Чому пішохідний міст в Ужгороді перетворюється із мосту кохання на місце жебракування?

Романтична родзинка Ужгорода, пішохідний міст, який називають мостом кохання, може втратити свій статус. Хоч замків, залишених закоханими, там багато, але вся піднесеність розвіюється від сірої реальності, яку можна побачити там щодня. Справа в тому, що міст  просто заполонили жебраки, пише газета «Наш Ужгород».

Ніхто не засуджує прохачів, у нас вони не є поза законом. Тим більше що просити чи працювати – добровільний вибір кожної людини… принаймні, у нашій державі. Проте чи дійсно всі ті, хто йде до нас із простягнутою рукою, потребують допомоги.

Обкладинка газети «Наш Ужгород»

Жебрацтво – потреба чи бізнес?

Як днями повідомив один зі столичних сайтів, київські жебраки за день заробляють близько мільйона гривень. Такі оцінки, принаймні, дають у поліції. Щоправда, від усього заробітку їм залишається усього 5-10%. Решта грошей йде тим, хто кришує так званих прохачів.

Ужгородські нужденні заробляють куди менше. Та й статки нашого населення скромніші, ніж у киян. Проте схема заробляння-прикривання у всіх куточках держави майже однакова. А заробіток окремих наших жебраків вимірюється не однією, а кількома тисячами за добу. Пересічному закарпатцю за такі гроші треба важко фізично працювати цілий місяць.

Але ж чи всі ужгородські жебраки, яких можна побачити на пішохідному мості, виходять туди справді через термінову гостру потребу в грошах? Окремі, можливо й так, але не всі.

Так, торік в Ужгороді поліція протягом тривалого часу займалася пошуками сумнівного татуся, якого містяни постійно зустрічали в різних частинах міста з дитиною. Нерідко бував він і на пішохідному мості. Але… одна важлива деталь: чомусь хлопчик на його руках постійно був чи то непритомним, чи то спав. Вірогідно, горе-сімейка чимось поїла дитя, аби воно не плакало. Згодом із ужгородських вулиць батько з малюком зникли. Де вони зараз – невідомо.

А ще на пішохідному мості часто можна почути голосистого чоловіка, який чи то кричить, чи то співає, але просить гроші так гучно, що його чути в кінці Корзо. Бувають там і «гастролери» із закарпатських райцентрів, бувають і псевдоволонтери з інших областей.

Є там часом і вуличні музиканти. Але їхня праця чесна. Вони не просять гроші, не бігають за перехожими, а просто своїм виконанням різних мелодій дарують оточуючим хороший настрій. А за це люди їм дякують, як правило, у матеріальному еквіваленті.

Інколи на мості чіпляються до людей і маленькі роми. Діти просять то п’ять гривень, то булку, то шоколадку, то морозиво. Якщо їм щось придбати, дійсно їдять жадібно, із великим апетитом. Напевно, в родинах вони часто голодують, а зароблені кошти відбирають батьки.

Багато хто з містян пам’ятає ще одного жебрака, який видавав себе за сліпого і старцював на пішохідному мості разом із тваринками.

Громадськість тоді підняла ґвалт, мовляв, чоловік знущався над собаками та котами.

Очевидці казали, що щоразу бачили біля нього різних тварин, в основному маленьких. На прохання віддати їх спочатку запевняв, що вони – його, а потім грубо нецензурними лайками кричав на людей. Цуценят та кошенят часто ховав під одежею.

«Тварин він просто душив, коли вони йому набридали,- наголосила ужгородка Олена Самойлова. – Сама бачила, як одного разу йому з пазухи випало мертве кошенятко… разом із пляшкою. А собак він тягав на повідках і бив їх».

Згодом з’ясувалося, що приїжджав псевдосліпий жебрак до столиці Закарпаття із Чопа. Усе закінчилося тим, що активісти прохача просто вигнали з насидженого місця і більше в Ужгороді він після того не жебракував.

На жаль, непоодинокими є й випадки, коли на пішохідному мості прохачі обкрадали місцевих та туристів. Робили це переважно ті, кому дуже кортіло терміново хильнути оковитої, а грошей заробити не вдавалося. Та займатися подібними – справа правоохоронців. Хоча до них також звертаються далеко не всі.

За жебракування у деяких країнах можна потрапити за ґрати

Ставлення до жебрацтва в різних країнах і в різні часи було різним. Жебракування могло вважатися кримінальним злочином, дрібним правопорушенням чи просто асоціальним явищем, котре сприяє розвитку злочинності, але саме по собі порушенням закону не є.

Те, що бідних не люблять – ні для кого не секрет. Але в нас, у державі з недостатньо потужно розвиненою економікою, нужденних надто багато. Тож карати їх ніхто не береться.

Найбільш суворими закони проти бродяг і жебраків є, скажімо,  у Великобританії. Там із давніх існує заборона жебрацтва, яка зберігається досі. У Англії та Данії випрошування милостині карається реальним тюремним ув’язненням строком на шість місяців. Кримінальна відповідальність за бродяжництво збереглася і в Канаді, де старцювання розцінюється як злочинна діяльність, прирівняна до проституції.

Закони про бродяжництво частково діють і в США, хоча наразі більшість із них відмінено. Але в Америці людина, яка має законне джерело прибутку, не вважається жебраком, навіть якщо в неї немає домівки.

У Греції за старцювання можуть притягнути до адміністративної відповідальності і зобов’язати сплатити штраф розміром до тридцяти тисяч євро. У Норвегії ж готують закон, згідно з яким збираються карати як тих, хто просить подачки, так і тих, хто їх подає. Якщо за ноу-хау проголосують парламентарі, то протизаконною стане будь-яка допомога зубожілим, а це – і їжа, і одяг, і організація ночівлі. Порушників же позбавлятимуть волі строком на один рік. А от в Угорщині жебраків не карають, однак збираються ввести відповідальність за їхню експлуатацію сторонніми особами.

У Німеччині ж знайомих нам прохачів, що сидять і дайкають, взагалі немає. Там, аби отримати гроші, щось потрібно робити. Проте в них жебраками вважають усіх вуличних танцюристів, музикантів та людей, які за матеріальну винагороду веселять натовп. Вони ходять на вулицю, як на роботу, і трудяться з гордістю, як справжні актори, відпрацьовують свою програму з повною віддачею.

Однак при всій своїй показовій гуманності європейці бідних не люблять, навіть до зубожілого власного ж населення ставляться зневажливо. І свідченням цьому саме й є закони проти жебраків.

Загалом незаможними в Європі вважають тих, хто живе на допомогу з безробіття – 400 євро.

Як би там не було, а в нас закони поки що до жебраків лояльні. Проте це не означає, що одне з найунікальніших і найромантичніших місць Ужгорода треба перетворювати на територію прохачів.

Марія УЖАНСЬКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено