Про аборигенів, місіонерів та спільного татуся ужгородських дітей

Земля Ужгорода стала просвітленою трохи раніше,  ніж народилося саме місто

Путі Господні несповідимі. Тому християнське вчення поширювалося у Європі спершу з південного сходу, з Греції, з навколишнього благословенного архіпелагу – все далі і далі углиб материка, аж поки не дісталося зовсім протилежних островів, зайнятих нині Англією та Ірландією. А відтак діставшись до океанічних вже хвиль, слово Христове відбилося від них і зрикошетило назад у Європу – у ті закутки, куди воно раніше ще не проникало. Тепер його понесли відчайдушні ірландські місіонери, готові дряпатися на прямовисні скелі до птахів небесних і спускатися у бездонні печери до троглодитів, пише газета «Наш Ужгород».

А найбільш запеклий із них дістався навіть передгір’їв Карпат. За милою звичкою ірландських святих усіх, хто йому не подобався, він перетворював на вовків. Звісно, не простих, а оборотнів, тобто безсмертних. Завдяки йому в ужгородських околицях завелося кілька екземплярів, які упродовж століть наводили жах на подорожніх. Тих же, хто йому подобався, він обертав на християн. Правда, із цим виходило набагато складніше, ніж з вовкулаками.

Оскільки раннє середньовіччя було добою максимально суворою, то під Карпатами, на місці майбутнього Ужгорода, жили переважно жінки із численними нащадками. Чоловіки же постійно мандрували звідси у пошуках то кращої долі, то  хоча би простої поживи. Точніше, вони відходили звідси часто, але поверталися значно рідше. Ну практично усе так само, як і сьогодні. Тому проповідувати доводилося серед жінок і дітей. Це була, так би мовити, родинна проповідь, до чого у нашого місіонера особливо лежала душа. Тож був він на сьомому небі від щастя. В інших місцинах варварські чоловіки нерідко накидалися на нього з кулаками, а тут – благодать. Поле цілком зоране, лишилося тільки засіяти його добрими словесами. Єдине, що непокоїло – запущений стан дітей. Ні, вони були цілком чемними, десь навіть маминими синками, але дуже відчувалася відсутність твердої батьківської руки. Тому з усіма вони були запанібрата, що особливо непокоїло сивого проповідника. Коли один з найбільш активних дітваків вже зовсім дістав його, місіонер не витримав:

– Тільки не зви мене чуваком. Зви мене просто – отець.

– Слава богам! Хвала небесам! Ото мамка зрадіє. А ми вже думали, що ти потонув десять років тому, тато.

– Та ти його отець?

Місіонер не розчув, хто саме це запитав, зате побачив заздрісні очі здивованих дітлахів, які щільно обступили його і поступово стискали

– Ні, чому тільки його?! – він молитовно підняв руки догори. – І твій теж. Так-так. І його. І оцього теж. І навіть отого – за вашими спинами. І усіх вас взагалі.  Бо ви усі браття.

Дітваки очманіли. Ніхто з них не знав своїх батьків. У ті темні віки чоловіки помирали швидко. А зникали з поля зору своїх дружин іще швидше.  Діти просто не встигали їх зафіксувати своїми ще зовсім наївними розумами. А тут такий дарунок долі – живий батько, та ще й оповідає такі цікаві і повчальні речі.

– Таточко!

Діти накинулися на нього зусібіч і повисли, немов гроно винограду, безладно волаючи, як двого вони його чекали, проте все одно вірили, що він неодмінно повернеться.

Почувши таке, місіонер тільки глибоко зітхнув. Зрештою, яка різниця, за кого його сприймають! Головне, аби вірили у ту істину, яку він їм несе. А якщо при цьому вважатимуть його ще й своїм кревним родичем – ну що ж! Може, саме це і допоможе утвердженню тут Слова!

Бо одна справа, що рече там собі якийсь вуйко з полонини, а зовсім інше – те, що каже твій батько. Так він став батьком для усіх дітлахів майбутнього міста. Нехай духовним. Так земля Ужгорода стала просвітленою трохи раніше, ніж народилося саме місто. Відтоді так і повелося: для задовлення базових потреб людини тут завжди чогось бракувало, зокрема п’яти хвилин, щоб добігти до роботи і п’яти гривень, щоб дожити до зарплати. Зате що стосується духовності… О, з цим тут завжди був повний ажур. Традиційна ужгородська духовність досі усміхається нам зніченою посмішкою безвісного ірландського місіонера.

Сергій Федака, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено