Як ужгородський граф Другет на той світ заглядав

Видатний ужгородець Фелікс Кривін зауважив, що чотирнадцяте століття знаменне розквітом творчої діяльності Петрарки, Бокаччо і хана Мамая. Сам Ужгород у тому столітті опанували графи Другети, які у власній творчості якраз нерозривно поєднали риси Петрарки із Мамаєм.

З гуманістами графів ріднило те, що їх рід теж походив з сонячної Італії, звідки Другети постійно виписували собі архітекторів, художників, садівників, не кажучи вже про священиків. Бо dolce vitae графи любили і намагалися імпортувати її саме з Італії. Фразу, що Батьківщину неможливо винести на підборах своїх черевиків, тоді ще не було вимовлено. Тому графи навіть не намагалися її спростувати – просто тягли собі під Карпати усе, що вже пройшло апробацію під Апеннінами, пише газета “Наш Ужгород“.

Слід сказати, що вони чинили це цілком успішно. Завдяки їхній шаленій культтрегерській діяльності Ужгород тоді аж ніяк не нагадував якийсь ведмежий закуток (хоча ведмеді навколо якраз водилися). Ні, він не надто поступався Вероні чи П’яца. Але, щоб утримувати такий шматочок раю посеред середньовічного пекла, графам доводилося чинити аж ніяк не гірше, ніж хан Мамай. Вони грабували власних селян і сусідніх феодалів більше, ніж татаро-монгольські харцизяки. Після графів останнім тут вже просто не було що робити, тому татари під Ужгород і не надто потикалися.

М’яко кажучи, щедрістю Другети не відзначалися. Але один з них взагалі бив усі рекорди скупості. Та з часом і його здоров’я стало здавати. Граф почувався все гірше і гірше. Найтяжче було усвідомлювати неминучість власної смерті. Адже це біднякам легко іти із життя, бо їх тут нічого особливо не тримає. Коли ж за тобою маєтки і маєтки, ліси, пасовиська, тисячі душ і ще багато всякого добра, то це тримає тебе на грішній землі міцніше за якір. Граф і сам не розумів, чому йому раптом стало так кепсько. Ну ще день-два посумувати – то навіть корисно. Але щоб так довго і безнадійно! Проте клята депресія не минала.

Граф не знаходив собі місця. Порадитися з батьком би. Та він вже кілька років як помер. А зрештою… Та чом би й ні? Отут і згодилася ота маленька колекція різних химерних трунків, яку Другети збирали споконвіків. Казали, ніби один з тих напоїв дарував тимчасову смерть, а через кілька годин, коли його дія минала, людина поверталася з того світу на цей, збагачена уже певним інфернальним досвідом. Щось подібне пізніше великий драматург запропонує Ромео і Джульєтті, тільки його закохані персонажі так і не зможуть належним чином скористатися з чудодійного зілля. Граф же закоханим не був, тому мав добрий шанс здійснити усе так, як треба. До того ж він не збирався ризикувати особисто – для цього мав достатньо підданих. Тому граф рішуче задзвонив. За мить перед ним виріс найвірніший слуга.

– Слухай, зараз ти вип’єш оцього – і потрапиш на той світ.

Очі в слуги закотилися, він беззвучно сплив на килим. Приблизно так опливає свічка, тільки в слуги це вийшло значно динамічніше. Графу навіть довелося пововтузитися, аби привести бідолаху до тями.

– Та не лякайся так. Побудеш там якийсь час – хіба тобі самому не цікаво? Знайдеш там мого батька. Розпитаєш про все. Дізнаєшся, що мені чинити. Потім напій перестане діяти, тож ти спокійно повернешся знову сюди. Можливо…

Втім останнє слово граф мовив тільки про себе, аби не вовтузитися зі слугою удруге. Не даючи тому оговтатися, граф швидко вплив до рота слуги пійло. Ковтнувши запропоноване, слуга з переляку заплющив очі і тільки відчув, що його невтримно несе кудись з усе більшим прискоренням. Згодом швидкість перестала відчуватися, зате з’явився стійкий запах тухлих яєць. Навіть подумав, що він знову в Ужгороді. Аж тут його оточила ціла юрба прозорих людей. Декого він навіть впізнав – із тих, що померли вже на його пам’яті. А побачити земляка на чужині – то справжнє щастя. Особливо якщо та чужина аж на тому світі. Слово за слово – дістався слуга і до графського батька, передав привіти і став розпитувати, як нинішньому володареві позбутися смертельної недуги, що їсть його зсередини.

– Га, пізнаю рідного синочка, – засміявся старий. – Передай йому: як хоче ще трохи пожити, то хай вгамує свої апетити і менше дере з усіх навколо. Ну із хлопів – то ще сяк-так, а от із матінки Церкви – хай навіть не думає. Нехай віддасть панотцям і монахам усе, що в них забрав, то може й проживе ще рік чи й два.

Слуга усе то передав своєму господарю. Той навіть не засумнівався у правдивості батькових слів, а відразу пожертвував святим отцям кілька найкращих земельних наділів у місті та його околицях. Прожив після того ще кілька років – чи то внаслідок своєї пожертви, чи то просто був збіг обставин. Але і його наступники церкву намагалися не ображати, бо собі дорожче.

Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено