Олександр ДВОРАК: «Навіть у Біблії пишеться, що Бог виліпив людину з глини, тож гончарі мені завжди здавалися чудотворцями»

Кажуть, що первісна кераміка виникла на Закарпатті. Перші поселилися дійсно з’явилися на території області майже 600 000 років тому, тож історики вважають їх найстаршими на території усієї Європи.

Крім Королева, вони виявили залишки житла  людей ще у 20 населених пунктах Закарпаття, уздовж течії Тиси та її притоків. А кілька років тому  у Рафайлові, Неветленфолу, Тарнівцях, Малих Геївцях, Холмцях, Ужгороді (Дравці) знайшли керамічний посуд, зроблений приблизно  4500–4000 років до н. е.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ» у Facebook

Виходить, саме наш край можна вважати засновником світового гончарства.

Разом з тим, зараз керамікою займаються одиниці. Хоча заняття цікаве та може приносити хороші прибутки, більшість майстрів воліють виготовляти різні вироби хенд-мейду з підручних матеріалів, займатися різьбою по дереву, лозоплетінням та іншими народними промислами.

Закарпаття можна вважати засновником світового гончарства

Обкладинка газети «ПОРАДИ»

Олександр Дворак з Іршави – гончар, як кажуть, із пелюшок. Глину м’яв у руках замість пластиліну ще зовсім маленьким. Згодом ліпив коників, собачок, зайчиків та інші іграшки.

«Справа в тому, що в мене батько гончар, – каже газеті «ПОРАДИ» сучасний ремісник. – Взагалі-то він – художник. Закінчив відділення кераміки Ужгородського коледжу культури імені Ерделі, далі – працював в Іршаві на керамічному заводі. Із художника перейшов у майстри, навчився гончарити і згодом створив власну майстерню. Я ж іще зовсім маленьким почав цікавитись  тим, що і як він робив, просив дозволити спробувати. Мене захоплювало, як крутиться круг і як глина перетворюється на різні фігурки та посуд. Для мене це був якийсь магічний процес, як фокуси.  Навіть у Біблії пишеться, що Бог виліпив людину з глини, тож гончарі мені здавалися чудотворцями. Мріяв, що коли виросту, теж займатимуся цією справою».

Так і сталося. Але процес навчання виявився не таким швидким і легким, як хотілося. За словами Олександра, вчиться він досі, адже в роботі існує безліч тонкощів. Виявляється, аби отримати, приміром, готовий кухлик, потрібно над ним працювати не день і не два, а кілька місяців.

«Закрутити – це кілька хвилин. А ось поки висохне, далі – «відвідини» печі… Люди думають, що все просто: пом’яв глину, покрутив коло й готово! Та насправді… процес  тривалий», – ділиться тонкощами ремесла чоловік. – Лише випалів потрібно робити декілька, полірувати посуд. Навіть аби масу підгодовувати, потрібен час. Але я ніколи не роблю лише один виріб, ліплю в один день, наприклад, багато всього.

Дійсно, аби глечик вийшов рівним і правильним, потрібна сила в руках, щоб глину втримати у центрі. Поки коло крутиться, іршавчанин періодично замочує руки у воду  і легенько торкається стінок майбутнього посуду то пальцем, то спеціальною паличкою, створюючи узори.

Олександр показує і готові речі – усі ідеально гладенькі й відполіровані. До речі, глиняні вироби не пропускають вологу, або, як каже майстер, не потіють. У глечиках та чашках молоко довше зберігається свіжим і навіть стає смачнішим.

Вази в людський зріст і амулети розміром,  як п’ять копійок

Наразі Олександр Дворак не лише сам виготовляє усілякі оригінальні глечики, але й навчає цьому усіх охочих  дітей у Іршавському будинку народної творчості. Загалом малечу він дуже любить, дає вихованцям навики не лише ліпки та гончарства, але й малювання.

Має чоловік і особливого учня – 13-річного сина. Та не впевнений, що він продовжить родинну традицію, бо хлопчик тяжіє до іншого, проте знає, що справу наступник опанує, бо має хороші задатки.

«Намагаюся не нав’язувати сину свої ідеї, проте навчити його – мій обов’язок. Зараз діти не такі, якими були ми. У нас не було стільки захоплень, мобільних та комп’ютерів і ми не були настільки завантаженими у школі, тому могли більше фантазувати і пробувати себе у різних захопленнях.  Особисто я свій перший повноцінний виріб зробив у одинадцять років. Тоді вже чітко знав, що хочу цим займатися, – наголошує умілець. – Хотілося  довести батькам, що можу також бути гончарем. Я довго потім ще обліплював цей глечик, розмальовував і беріг його, як реліквію. Щоправда, де він зараз – не знаю.

Крім глечиків закарпатець робить і багато інших глиняних виробів, відтворює старовинні етнічні ужиткові речі – канти, корчаги для вина, води, салатниці, макітри, миски, супники, горщики та ряжанки, чашки та чайники, солянки і підсвічники…

«Колись технологічні навики виготовлення глиняного посуду передавалися від покоління до покоління. А виготовляти кухонний інвентар вважалося дуже відповідальним процесом. Адже страви через глину передавали людям енергетику землі і космосу. Недарма екстрасенси навіть нині радять готувати їжу та вживати її лише з глиняного посуду», – запевняє Олександр.

До речі, до Національної спілки майстрів народного мистецтва України його прийняли саме завдяки гончарству та за розвиток традиційних народних промислів.

Також Олександр виготовляє сучасну кераміку, є учасником багатьох виставок.

Глину для ліпки використовує тільки закарпатську – з Іршавського, Виноградівського, Мукачівського районів, саму масу для роботи не купує, робить сам.

За словами майстра, йому дуже подобається відтворювати закарпатську автентику, якісь старовинні малюнки.  А от скільки має у творчому доробку виробів – сказати не може, але зізнається, що їх тисячі.

«Найбільший керамічний виріб, який я зробив – це ваза висотою майже в середній людський зріст, а найменший – амулет, що називається «монетка», він крихітний, як п’ять копійок. Колись гончарі давали такі на здачу», – стверджує Олександр.

На перспективу в нього багато творчих планів та задумів, але про них розповідати майстер поки що не хоче. Сподівається, що незабаром здивує краян  унікальними і цікавими роботами.

Марина АЛДОН, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено