Яна РЕГА про психологів для психологів, сексуальні проблеми ужгородців та особисті таємниці
В Америці та в країнах Європи майже кожна людина має власного психолога. І це добре, адже часом, аби зняти стрес, просто потрібно виговоритися, а рідні тебе чути не хочуть, у друзів немає часу… тож ситуація із плином часу лише ускладнюється.
У нас до психологів звертаються ще не так часто, як за кордоном, але професія вже стала популярною. Тим більше що складних життєвих ситуацій у побуті закарпатців стає чимдалі більше. Як правило, більшість із них надумані, але самотужки розібратись у цьому краянам часто не вдається.
Отже, гостем прес-центру газети «НЕДІЛЯ» є заступник голови ГО «Асоціація арт-терапевтів Закарпаття», практикуючий психолог, автор та ведуча тренінгів особистого розвитку, організатор та тренер ряду проектів із саморозвитку Яна РЕГА.
Під час наших «Недільних бесід» вона розповіла читачам газети «Наш Ужгород» про проблеми, з якими найчастіше зіштовхуються в побуті ужгородці, про арт-терапію та особисті захоплення й таємниці.
– Зазирати в душі людей, напевно, цікаво. Ви бачите потаємне, Вам довіряють більше, ніж іншим… Але ж так було не завжди… Із чого все почалося? Ким ви мріяли стати в дитинстві? Чому вирішили обрати професію психолога?
– Є таке твердження, що у психологію приходять передусім для того, щоб допомогти комусь, що такі пориви альтруїстичні, що хочеться просто робити добро. Але насправді психологію обирають, у першу чергу, для того, аби допомогти собі. І тільки після того, коли психолог пропрацює власні проблеми, у тому числі дитячі, власну невпевненість, маючи реальну практику, можна братися вирішувати чужі труднощі. Але, наголошу, для цього треба знати, як поратися з різними ситуаціями. Тільки так можна стати кваліфікованим психологом, який вміє і хоче допомагати оточуючим. Проживши певні моменти, спеціаліст виробляє і досвід, і імунітет, здобуває знання, якими можна вже ділитися з іншими.
– Тобто Ви підбадьорюєте, підтримуєте, втішаєте… А чи Вам хтось допомагає?
– Психологи – теж живі люди, нам також притаманні різні емоційні спади і підйоми. У нас теж трапляються усілякі ситуації, у тому числі – складні. Однозначно, свою енергію нам також кудись потрібно подіти. Тому в кожного психолога є свій психолог… як би це дивно не звучало. Існує таке поняття, як супервізор, або наставник. Це коли психолог іде до старшого психолога, який має більший досвід, аби порадитись. Супервізорство є одним з атрибутів професіоналізму в зарубіжній соціальній роботі.
- Владислав ТИМОШКО: «На жаль, не знаю жодного фотографа в Ужгороді, який би вчився саме на фотографа»
– Цікаво. А з якими проблемами краяни найчастіше звертаються саме до Вас?
– Загалом до психологів останнім часом почали звертатися частіше, ніж раніше. І ця тенденція виникла не через те, що у людей стало більше проблем, просто вони стали більш свідомими. По-перше, психологія стала модною, по-друге, населення стало більш інтелектуально розвиненим, більш чутливим. Зараз – така ера. Особисто до мене найчастіше звертаються з панічними атаками, з депресивними станами, з питань пошуку себе, творчого потенціалу, своєї мети у житті, тобто закарпатців цікавлять такі питання: хто я, що я, чим займатися далі? Крім того, багато звернень щодо дітей. Ця тема зараз взагалі дуже актуальна. Як правило, мами приводять синів і дочок, а коли починаємо розмотувати клубок, спільно виявляємо чимало сімейних підводних каменів. Та то й не дивно, адже все в житті починається з родини, яка для всіх нас є стартовим майданчиком як підйомів, так і піднесень, як успіхів, так і проблем. Від того, як виховується дитина, як батьки з нею контактують, багато в чому залежить її майбутнє. Отже, ці теми і є найбільш актуальними.
– А які дитячі проблеми найчастіше виникають?
Найбільш актуальна тема – адаптація до школи, взагалі до нових умов. У нашому місті дуже багато переселенців, ці сім’ї звертаються до психологів, адже діткам потрібна допомога, вони відчувають стрес, опинившись у нових умовах. Т ай загалом у родини новий дім і нове оточення, все інше… у напруженні не лише малеча, але й дорослі. Тож вони приводять дитину, а працювати потрібно із усією сім’єю.
– І чи легко їх адаптувати до іншого життя?
Я розслабляю батьків і кажу: «Так чи інакше, а цей симптом адаптації потрібно пережити. Це – природне явище». Дитина може капризувати, виставляти свої рамки, але це мине. Утім, усе можна полегшити, тож я виступаю саме в ролі цього полегшувача. І щоб усе відбувалося «гладше», із такими малюками займаємося творчістю, пісочною терапією, проводимо спільні заняття «Ма- ма – дитина», використовуючи для цього неординарні ігри. Тим більше коли дитина грається з мамою, вона розслабляється, адже увага рідної людини є дуже важливою. До того ж нині, на жаль, мало батьків знаходять вільну хвилинку на свою малечу. Таким чином, дитя отримує порцію радості і простіше адаптовується до новизни.
– А що можете сказати про сезонні депресії? Кажуть, що на осінню страждають приблизно 60-70% українців…
– Є таке. І, як не прикро, часто такі сезонні депресії перетікають у панічні атаки, соціальне несприйняття. Людям страшно, у них – паніка, усілякі фобії. Усе ж починається, як правило, із психологічного вигорання, потім ідуть депресивні стани – спочатку хандра, відтак – депресія. У підсумку, якщо людина запускає, наслідки можуть бути невтішними. Тому дуже рекомендую звертати увагу на кілька факторів. Якщо у вас немає настрою протягом тривалого часу, нічого не хочеться, опускаються руки, варто або звернутися до фахівця, якщо самотужки важко впоратись із цим, або змушувати себе мотивуватися, дивитися позитивні фільми, займатися спортом, балувати себе чимось приємним навіть тоді, якщо цього зовсім не хочеться. Добре згадати момент,коли щось хотілося і щось приносило радість й спробувати це використати для самомотивації. Заразу місті працює багато різних секцій: танців, творчості, спорту. Варто туди піти. Хоча б кілька разів. Саме так… маленькими кроками… з депресії можна вийти.
– У нас немає спеціалістів-сексопатологів. Якщо й є, то про них мало хто знає. Чи з сексуальними проблемами приходять?
– Ця тема дуже актуальна, але люди в нас досить закриті. Про секс дехто не хоче говорити навіть із психологом, краще мовчки живе зі своїми невдоволеннями. Можливо, відбиток на це наклали радянські часи, коли заборонялося навіть згадувати про секс, а дітей знаходили в капусті. Та все ж закарпатці звертаються до мене з питань проблем у родинах. І коли починаємо шукати причини, дуже часто з’ясовується, що непорозуміння між чоловіком та дружиною виникають через секс або його відсутність. І ми працюємо над цим. Але в нас в Ужгороді вже з’являються фахівці-сексологи, сексопатологи, тож ця проблема починає підніматися на новому рівні. Й це дуже добре, адже вона є надзвичайно актуальною.
– Ще одне важливе питання самогубства. Чому вони трапляються і як запобігти?
– Тема дуже важка. На жаль, суїцид трапляється досить часто. Нещодавно громадськість почула про «Синій кит», про дитячі самогубства. Чому ж підлітки йшли на такі відчайдушні кроки? Зазвичай, у такому віці психіка дуже вразлива, коли дитина вже хоче проявити своє «я», а дорослі її не підтримують, тому в сім’ї виникають конфлікти. У підлітка немає підтримки, немає до кого звернутись. Власне, в таких випадках і виникають подібні ситуації. Я завжди раджу не обділяти дітей увагою, щедро виявляти любов, підтримувати синів і дочок, контролювати їх помірно, а не фанатично. Також дитині потрібне розуміння, підлаштовування дорослих під її інтереси. Тільки таким чином ми можемо залишатися дитині другом і вберегти її від подібних трагедій. Крім того, якщо батьки помічають, що самі не можуть впоратися з проблемами, потрібно звертатися до спеціалістів, які можуть допомогти, підказати щось дієве у конкретній ситуації.
– Ви займаєтеся ще й арт-терапією. Розкажіть щось про цей напрямок своєї діяльності.
– Про арт-терапію можу говорити дуже багато. Це – вид психологічної корекції, заснований на мистецтві та творчості. Коли я була на п’ятому курсі університету, пішла навчатися на арт-терапевта до головного психолога Івано-Франківської області Людмили Підлипної. Вона мені дала дуже багато знань, серйозну базу. Я багато пропрацювала в собі в цьому напрямку, готова і вмію ділитися досвідом. Арт-терапія – дуже глибокий, обширний і м’який метод, який можна застосовувати як у роботі з дітьми, так і з дорослими. Хтось думає, що просто намалювати вдома картину – це і є арт-терапія. Але насправді психолог у процесі сесії людину налаштовує на те, аби вона до своєї роботи прив’язувала якісь свої внутрішні переживання. Тобто за допомогою об’єкта, який вона створює (хай буде цеглина, пісок, нетрадиційні способи малювання чи абищо) розв’язуються наболілі питання. Відтак коли пацієнт може це побачити, відчути емоції, вони «витягуються» назовні, а психолог може з ними працювати.
Таким чином до людей приходить багато різних усвідомлень, розкривається чимало творчих талантів. Методика взагалі унікальна. Я її дуже рекомендую ужгородцям.
– Розкажіть про себе як про людину. Які маєте захоплення, уподобання?
– Оскільки я арт-терапевт, точно знаю, що творча жилка в моїй душі десь посіяна в дитинстві. Мені дуже подобалося малою клеїти аплікації, розбити з газет нестандартні композиції. Загалом люблю хенд-мейд, раніше займалася квілінгом, різними видами рукоділля. Напевно, ті захоплення мене й привели до цієї професії.
Зараз же стараюся приділяти увагу не тільки своїй роботі, але й займаюся класичними танцями, часто відвідую театр, сучасне якісне кіно, гуляю з друзями набережними, намагаюся відчути принади кожної пори року. Наприклад, восени у багатьох псується настрій, не хочеться нічого робити. Я ж, навпаки, одягаю плащ, беру парасолю і йду насолоджуватися погодою. У всьому можна знайти плюси. Наприклад, коли стає холодніше, легше дихається на вулиці, все інакше виглядає, природа змінюється… І від цього можна отримувати задоволення.
– Куди, крім набережних в Ужгороді, ще любите мандрувати?
– Подорожувати дуже люблю взагалі. Щоправда, у минулі роки для цього було більше часу, у мене було менше практики. У цьому році не вдалося нікуди поїхати, ми з колегами відкривали свій кабінет, була дуже зайнятою, приходило багато клієнтів. Але, як на мене, подорожі є одним з етапів розвитку людини. Хто багато їздить, той більш інтелектуально розвинений, більше бачить, має з чим порівнювати, більше вміє любити життя, яскравіше сприймає те, що відбувається.
– А що читаєте? Маєте улюблену книгу?
– Останнім часом найбільше читаю психологічної літератури, вдосконалююся у професії. Та і в Інтернеті більше дивлюся тренінгів, вебінарів, надихаюся наставниками, які мають значні досягнення, їхній досвід використовую у власній практиці.
– Яким стравам надаєте перевагу?
– Я люблю все. А найбільше – смажену курку, піцу, грецький салат, суші…
– Поділіться таємницею або веселою чи повчальною історією з життя.
– Колись, на другому курсі (а психологію я обрала свідомо і у професію прийшла сама) мій знайомий запросив мене семінар. Тема для мене була актуальною, тож я вирішила піти. Тим більше що захід був безкоштовним. Зайшли ми в приміщення, там сиділа група людей, нам задали тему – і ми почали дискутувати. Таких зустрічей було десь 10. Я не знала, що то за група насправді. Тільки після 4-5 курсу, пригадуючи ту ситуацію, я зрозуміла, що потрапила в терапевтичну групу. Гадаю, що саме там зародився початок моєї професії. Ніби випадково, але випадковостей насправді не буває.
– Які у Вас плани на найближчий час?
– Дуже хочеться розвинути центр допомоги людям, щоб там працювали і мої колеги, які б надавали кваліфіковану допомогу з різних напрямків психології. Скажімо, той же сексолог чи людина, яка працює з АТОшниками. Першу зернинку для цього ми вже посіяли – відкрили кабінет для консультацій, але мрію, щоб центр був обширним.
– Хай Вам щастить і хай усі плани неодмінно втіляться в життя. Спасибі за розмову.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
