Ірина Третьяк: «Ужгород перевернув мене з ніг на голову»
Ось уже кілька місяців в обласному центрі Закарпаття живе і надихається відома київська художниця Ірина Третьяк.
Як все ж таки рідко у суєті буднів ми помічаємо красу навколо… Кваплячись у справах, не піднімаємо голову, не звертаємо увагу на деталі. Потім дивуємося в мережі відгукам заїжджих блогерів, скільки всього чудового вони побачили в Ужгороді, перебуваючи тут всього день чи два. А таки полюбляють в наше містечко навідуватися цікаві особистості.
Ось уже кілька місяців тут живе і надихається відома київська художниця Ірина Третьяк. Яскрава неординарна жінка – популярна особистість у столичних світських колах. Працює у власній техніці художнього об’ємного живопису, мала багато колективних і персональних виставок, у тому числі у Верховній Раді України. Бере участь у колабораціях із дизайнерами одягу, аксесуарів і ювелірних прикрас. Сьогодні Ірина Третьяк – гість газети «НЕДІЛЯ». І ми розмовляємо про мистецтво.
– Ірино, ви корінна киянка?
– Майже. Я народилася під Києвом і практично все життя прожила в цьому місті. Але люблю подорожувати, відкривати для себе нові куточки, черпати натхнення подалі від дому. В Ужгороді не вперше. Була тут 4 роки тому, коли цвіли сакури. Потім ще якось. І ось я знову тут…
– Це творчий візит?
– І так, і ні. Все разом. Мені подобається розвиватися, рости, адже людина повинна весь час щось в собі відкривати. Коли ти зупиняєшся, то деградуєш. Я божеволію, якщо довго нічого не змінюється. А оскільки мені подобається розширювати професійні і особисті горизонти, то я мандрую. У Європі художники часто подорожують, переїжджають з місця на місце, тож я подумала: чому б ні? Тому, швидше, це творчий вояж.
– У вас цікава манера малювання, незвична для Закарпаття: романтичні сюжети, насичені кольори, масштабність, товстий шар фарби. Чому саме такий прояв?
– Я пишу у власній техніці об’ємного живопису маслом. Пишу з дитинства, з 3 років. Мені завжди хотілося робити щось у такому стилі, щоб вирізнятися з-поміж інших. Неважливо чим: об’ємом, подачею чи кольоровою гамою. Поступово виробила свою техніку. У кожну роботу обов’язково вкладаю душу, щоб картини були живими. Вважаю це головним. Дуже люблю червоний колір, він присутній у моєму житті, гардеробі і картинах.
– Дійсно, червоний домінує. Але він щоразу інший…
– Так, ви точно підмітили. До червоного належить багато відтінків. Коли я готувалася до першої виставки, мистецтвознавці сказали, що мені на диво вдається приборкати цей колір. Адже він дуже складний і водночас найпотужніший. Не кожен з ним впорається. Наприклад, у «Гранаті» більше 10 червоних відтінків. Для когось це складно технічно, а для мене він легкий, він мені подобається, я його відчуваю.
– «Гранат» – найбільш упізнавана ваша робота. Так би мовити, творча візитка. Як ви до нього прийшли і чому саме цей фрукт?
– Я захоплююся психологією і маю розвинуту інтуїцію. Якось міркувала, чому саме з’явився «Гранат» і зрозуміла, що все має причини і вони ховаються в дитинстві. Коли я готувалася до своєї першої виставки, це була остання картина, яку я написала для експозиції. Тоді я повністю самостійно організувала все. Хотіла пройти всі етапи, зрозуміти нюанси. Так от, мені радили об’єднати всю експозицію однією темою. І я об’єднала картини своїм баченням. Останнім написала серце. Масляна фарба довго сохне, навіть через тиждень її можна знести і зобразити щось нове. Тоді було саме так: я намалювала серце, але воно мені не сподобалося, точніше, я його не відчувала. Почала виправляти і писати поверх першого шару гранат. Все з дитинства. Змалку у мене було багато смачних соковитих гранатів і я, навіть не задумуючись, це зобразила. Картина висіла далеко в залі, але люди почали на неї звертати увагу. Казали, що бачили в гранаті серце, хоча я про це нікому не розповідала. Щось таки там пульсувало. Це була підказка, адже я була тоді в пошуку своєї знакової картини. Вже наступну виставку друзі та знайомі назвали «Арт-гранат», і тепер ця назва супроводжує усі мої мистецькі проекти.
– У ваших роботах різні теми, сюжети: люди, пейзажі, фантастика, квіти, тварини, фрукти. Що їх об’єднує?
– У всіх моїх картинах присутня любов, незалежно від сюжету. Лю- бов – найвище людське почуття, воно надземне. І воно домінує в мені і моїх картинах.
– Хто із художників вам подобається?
– Мене надихають успішні люди. Вони для мене є прикладом.
– Що означає «успішний» художник для вас? Який дружить із бізнесменами і дорого продає їм свої картини?
– Не зовсім. Можна «тусити», але це швидко закінчується. А щоб продати дорого свою картину, до цього ще треба дійти і вирости в професійному плані, зробити ім’я. Для мене успішні художники – це ті, що продаються на міжнародному ринку, на аукціонах Sotheby’s, Christie’s, які входять у ТОП-5 найдорожчих художників країни, у якій проживають. Якщо реалізувались у своїй творчості, професії, продовжують працювати і рости. Це для мене успішні люди. Мені цікавий їхній шлях становлення – як починали, як шукали себе, знайшли свої картини, свою техніку, тому що це займає багато років. Це велика праця.
– До якої художньої течії ви схиляєтесь?
– Я не стандартний художник, бачу себе там, де буду вважати за потрібне. Сліпо наслідувати течії я не хочу і не буду. Є щось, що сьогодні продається, а завтра ні, то якщо це мені не до серця, я ніколи робити не буду.
– Що зараз в моді у галеристів. Що «беруть»?
– В моді індивідуальність. Сучасне мистецтво. Власний почерк, стиль, не схожий ні на що. Коли ти бачиш картину і розумієш, що ти її «хочеш». Це не можна передати словами. Це коли в ній присутня душа.
– А як не скотитися в колію кітчу? І де, на вашу думку, грань між кітчем і мистецтвом?
– Це тонка грань. Це потрібно відчувати. Я за цим не дуже слідкую, а просто роблю те, що мені подобається. У мене добре розвинута «чуйка». Переконати мене в чомусь, що це треба робити так, а не інакше, неможливо. Інтуїція мене рятує.
– Вам не здається, що мистецтвом сьогодні часто називають те, що ним не є?
– Це все стереотипи. У багатьох сидить в голові художник – бідний, знедолений, босий-голодний, який у темному підвалі пише картини в класичному живописі і стане відомим після своєї смерті. Це маячня. Сьогодні митці роблять те, що, здавалося б, не налазить на голову. Це незрозуміло що. Це навіть неможливо охарактеризувати. Та я вважаю: чому б ні? Життя змінюється, йде вперед і не можна заперечувати якихось нововведень. Якщо ти зміг це зробити і переконати, що тебе потрібно купувати, ти молодець. По суті, художник продає повітря. Картина – це полотно, фарби, витрачений час, тобто є якась собівартість. Решта – це харизма автора і його ім’я. І це коштує грошей. Це інвестиція.
– Скільки коштує ваша найдорожча картина?
– Це досить немаленька сума.
– Вона вже продана, чи досі у вас?
– Вона поки не продається.
– Але ціна вже є.
– Безперечно. Ціна є, ціна повинна бути на все. І повірте, вона того варта. За роки своєї діяльності мені вдалося у 5 разів підняти ціну на картини. І зараз вони є у 15 країнах світу. Сьогодні кошти, вкладені у мої картини, – це інвестиція, адже я продовжую працювати над своїм ім’ям і рости в професійному плані.
– Наскільки ви продуктивний художник?
– Всього за рік з моменту першої персональної виставки я написала 74 картини. Достатньо багато. І я не роблю повтори. Можуть бути серії, але не повтори. Усі ці картини з моєї уяви.
– Я читала, що ви співпрацюєте із дизайнерами? Що це за експерименти?
– Так, мені дуже імпонує нестандартний креативний підхід до всього. Мабуть, найгучніша колаборація була з Надією Мейхер. Її так надихнули мої картини, що вона створила колекцію одягу під назвою «Париж». Вся колекція відображала мої роботи. Також була співпраця з Олегом Скрипкою, з дизайнерами аксесуарів і ювелірних виробів. Ще я була ілюстратором книги, стилістом на телебаченні, оскільки закінчила Університет дизайну. Також була єдиним художником з України, картина якого представляла нашу країну на конкурсі краси «Міс Світу-2015». Зараз ця робота знаходиться у їхньому музеї, я цим дуже пишаюся.
– Що ви написали в Ужгороді?
– Наразі розпочата робота над новою колекцією картин. Вони будуть у моїй техніці, але трохи нехарактерній для мене. Я люблю дивувати людей.
– А як загалом можна охарактеризувати ваш творчий «ужго-родський» період?
– Неоднозначний і несподіваний для мене. Період переоцінки всього. Я звикла до іншого ритму, бо дуже імпульсивна. Тут все інакше. Спочатку я не могла зрозуміти, чому все так повільно? Але для мене це хороший період. Я вчуся бути повільнішою, терплячішою, більш розважливою, обдуманою. Вважаю, це мені зараз потрібно.
– Які асоціації викликає у вас Ужгород?
– Кохання. Гарний настрій. Зміни.
– Якщо це колір, то який?
– Червоний. Але більш ніжний, спокійний, романтичний, з рожевим підтоном.
– Смак?
– Морозиво… Ваніль… Дуже все дивно, але так.
– Звук?
– Романтична мелодія. Музика для закоханих. Ужгород абсолютно відрізняється від мого звичного середовища. Він повністю перевернув мене з ніг на голову. Хто мене добре знає, кажуть, що це зараз не я. Я дуже змінилася. І це сталося саме в Ужгороді. Але, можливо, це дуже добре для мене. Ці зміни, почуття просилися давно, а я їх пригнічувала. І ось вони на поверхні. В Ужгороді я сама із собою. Все на краще…
Лариса ЛИПКАНЬ, газета «НЕДІЛЯ»
