Собака закарпатця боровся за життя п’ять днів після смерті господаря

На Закарпатті існує багато переказів, пов’язаних із виттям собак.

Бім – простий дворовий пес, як тисячі інших закарпатських  собак. Так уже заведено  в нашому краї,  що чи не біля кожного приватного будинку має бути чотирилапий охоронець. Тож  коли і як він з’явився у Володимира – ніхто не пам’ятає, пише газета «Екстра Закарпаття».

Просто одного разу на подвір’ї перечинського господаря загавкало маленьке руде цуценятко. Ґазда одразу прив’язав  собаку до ланцюга і сказав: «Тут тепер будеш жити». Поступово Бім звик до нової домівки, яка  була такою ж вбогою, як  хата господаря.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ» у Facebook

Збита з дощок дерев’яна будка із  оббитим бляхою дахом, який частково відірвався і стала йому укриттям від вітру, дощу та снігу.

Більше цікавих життєвих історій читайте у газеті «Екстра Закарпаття»

Але Володимира Бім любив – як-не-як, господаря собаки вважають своїм богом. Господар міг і вдарити, і насварити, але все одно відданий пес прагнув полащитися і виляв хвостом, коли його бачив.

Харчувався Бім тим, що залишалося з господарського столу – переважно недоїдками. Але й за них був щиро вдячним.

Часом Володимир відв’язував свого улюбленця й відпускав побігати подвір’ям. Після таких собачих втіх Бім почувався щасливим. Але коли господар кликав його, покірно підходив і простягав шию, аби ґазда знову причепив ланцюг.

Так він і жив, поки не почав передчувати щось недобре.  І від цих собачих думок йому ставало моторошно. Ночами Бім почав скулити, а його протяжне сумне виття викликало острах у сусідів.

«Виє, як вовк»,- казали вони. – Бути чомусь недоброму!»

Справді, на Закарпатті існує багато повір’їв, пов’язаних із виттям собак. Кажуть, що коли при цьому пес дивиться на місять – то до пожежі, коли голова опущена до землі – хтось помре, коли дивиться вбік – у когось, хто живе неподалік, трапиться нещастя, якщо при цьому очі в чотирилапого закриті – відчуває власну смерть.

Отже, як саме у сутінках вив Бім, ніхто не бачив, але люди, дотримуючись предківських традицій, намагалися відвернути лихо від власних домівок. Тож хтось виходив на вулицю і казав: «Іди, іди, біда, але не в ці ворота», хтось примовляв: «Вий, собако, вий, але не на мою голову», хтось – кидав у тварину черевиком, а найбільш забобонні  радили Володимиру відвезти пса до лісу.

Звісно, господар нікого не слухав і жив звичним ритмом життя. Не міг же він за таку дрібницю позбутися свого вірного друга.

Але якось вранці Бім так і не дочекався ґазди. Наступного дня також. Не було на подвір’ї і численних друзів, які приходили раніше до Володимира в гості. Голодний пес лише поглядав на вулицю, сподіваючись, що хтось кине йому шматочок хліба. Але найбільше собака тривожився за господаря.

Так минуло п’ять діб. Врешті-решт біля Володимирової хати зібралося багато людей. Бім не розумів у чому справа.

Виявилося, що родичка принесла їсти чоловікові, стукала-стукала, але він до неї так і не вийшов. Тож жінка зрозуміла, що щось не так і викликала поліцію. Правоохоронці виламали двері і знайшли бездиханне тіло Володимира.

Кажуть, що помер він через хворобу судин. І раніше в нього були проблеми зі здоров’ям. Та зараз це вже не має ніякого значення.

Поховали Володимира також рідні. За клопотами на собаку так ніхто й не звернув увагу.

А Бім мовчки лежав біля своєї будки і плакав очима та серцем. Йому вже навіть їсти не хотілося. Відчував, що сил стає щоразу менше.

Аж раптом, через п’ять днів, проходячи повз будинок Володимира та ж родичка помітила Біма.

«О Боже! Він же голодний! – вигукнула вона. – Навіть не реагує на мене!»

Жінка одразу ж побігла додому й принесла собаці повне відеречко їжі. Такої смакоти Бім не їв ще ніколи. Тай так багато.

«У мене вдома велика німецька вівчарка. Але з’їдає вона наполовину менше від Біма, який  за розмірами  утричі менший», – зізналася пані Олена.

Дивитись на Біма було дуже важко. Зовнішнім виглядом нагадував скелет, а не живу істоту. Виднілися лише кістки, обтягнуті шкірою, через які можна було порахувати всі ребра.

Дивно, але ніхто ні з сусідів, ні з численних друзів Володимира за весь той час  не дав собаці бодай води. А раніше вони часто приходили туди і про існування чотирилапого чудово знали, розуміли,  що нагодувати його більше немає кому.

Зараз Бім харчується по-царськи. Проте йому потрібна родина. Пані Олена має домашнього улюбленця і забрати його додому не має можливості.

Тож може знайдуться добрі люди, які візьмуть собі цього лагідного чотирилапого зі справді важкою собачою долею.

Р.S: Все описане вище, а також фото собаки на ім’я Бім – є реальною історією…

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)