Чому на Закарпатті сакуроманія, а ужгородські дерева треба лікувати – оцінка арбориста

 Андрій ПАВЛІЙ – професійний арборист, деревознавець, фахівець з догляду за зеленими насадженнями.

Він переконаний, що не лише на Закарпатті, але й у всій Україні не вміють належним чином доглядати за деревами, радше їх вирізають, ніж лікують.

Та й висаджують часто не ті породи, які підходять до наших кліматичних умов. Сьогодні представник рідкісної професії, яких у нашій області одиниці, розповів про свою незвичну роботу, про промисловий альпінізм та про власні уподобання, пише газета «Наш Ужгород».

– Андрію, Ви напевно в дитинстві дуже любили лазити по деревах, оскільки обрали фах, безпосередньо пов’язаний із  захопленням багатьох юнаків…

– Так. Можна сказати, що я виріс  прямо в серці природи… у Хусті під Замковою горою, де поруч густий ліс і височезні дерева. Дійсно захоплювався  лазінням.

– А що ж означає арборист? Для Закарпаття слово маловідоме…

– Арбористика – дуже благородна і потрібна професія. Спробую пояснити доступно. Людей намагаються лікувати лікарі, тваринами займаються ветеринари. А нашим зеленим братам меншим – деревам – теж потрібен свій Айболить. Вони, на жаль, також інколи хворіють. Та, на відміну від нас, хворе дерево не може піти на прийом до лікаря, викликати його до себе додому або спробувати лікуватися самостійно народними засобами. Зелені насадження часто нищить  короїд, вони покриваються грибком або лишайником, повільно вмирають, сигналізуючи про це господареві передчасним падінням листя, підсиханням, почорнілими гілками.

Отже, озеленювач займається посадкою рослин, ландшафт-ний дизайнер продумує загальну концепцію висадки, а фахівець з арбористики стежить за станом здоров’я дерев, займається кожним насадженням окремо, ставить діагноз, проводить лікування.

– Що ж спонукало обрати таку екстремальну професію?

– За освітою я промисловий альпініст, а цією справою захопився не відразу. Спочатку займався викладкою бруківки, успішно працював у будівельній галузі. Але система створювала серйозні перепони, тому довелося згорнути бізнес. Та, як кажуть, немає лиха без добра. Я навчився долати труднощі і повністю змінив рід діяльності. Тим часом мене деколи просили, наприклад, обрізати дерево. Коли поруч була автовишка, кран – труднощів не виникало. Проте часом дерева росли у важкодоступних місцях, куди технікою заїхати не можна. Тому я почав цікавитися подібними випадками, шукав інформацію в Інтернеті,  працював, можна сказати, як дилетант, але з великим ентузіазмом. Загалом екстрим я дуже люблю з дитинства. Спочатку це були лижі, велосипед… на яких підкорював гори й пагорби. А згодом переключився на дерева. Я завжди вів і веду активний і здоровий спосіб життя.

Отже, в один момент я зрозумів, що арбористикою хочу зайнятися серйозно. Почав читати спеціальну літературу, дивитися відеоуроки, вдосконалював знання, знайшов спеціалістів, спілкувався з ними.  Утім самонавчання в такій непростій справі недостатньо. Тому я поїхав до Києва із твердим наміром отримати не лише професію, але й  опанувати тонкощі ремесла. Проте навіть там на арбористів не вчать, тож довелося пройти курс промислового альпінізму. Практику проходив також у столиці. Знайшов фірму, що займалася, власне, тим, про що я мріяв – арбористикою. Там і отримав перший дуже цінний досвід. Тож, повернувшись додому, вирішив відкрити власну фірму, закупив спорядження і приступив до справи.  Тепер я сертифікований висотник, один з небагатьох у області, який  підкорює не бетонні хмарочоси, а дерева.  Професійно займаюся арбористикою 4-5 років. Той період, коли працював як любитель, навіть не рахую.

– А в яких куточках Закарпаття доводилося працювати?

– Починав із Хуста. Працював у Мукачеві, Ракошині, Шаяні, Драгові, Тячеві, Буштині, Вишкові, Виноградові… загалом майже всюди. Зараз саме налагоджую виробничі зв’язки в Ужгороді, готуюсь до перших замовлень. У столиці Закарпаття дійсно багато роботи. Головне, аби був компроміс і щоб  чиновники, підприємці, самі краяни хотіли зцілювати, а не вирізати хворі дерева.

– Попередні замовлення завжди стосувалися вирубки насаджень чи і лікування?

– На жаль, частіше запрошують вирізати дерево. Інколи навіть цілковито здорове. Тоді доводиться переконувати людей, що цього робити не варто.

Часом кличуть обрізати сухі гілки або омелу (рослина-паразит, яка росте на деревах) і чи не найрідше – лікувати. Наголошу, що коли на гілці є омела і її не видалити, за 10–12 років дерево загине.

– У нас в місті уже не перший рік існує проблема з каштанами, на яких у липні починає жовтіти листя. Чи можна їх врятувати?

– Так. Є спеціальні засоби, якими потрібно обробляти дерева. Але перед тим слід встановити діагноз, бо захворювання в кожному конкретному випадку можуть бути різними. Загалом в Україні дуже запущена система  догляду за насадженнями. Це ж стосується і борщівника та різних бур’янів, і лікування дерев. У бюджет навіть кошти не закладають для цього.

– А від чого взагалі найчастіше страждають ужгородські дерева?

– Передусім каштани – від мінуюючої молі. Це захворювання викликає маленький метелик. Він є у всій Європі, але загрози для дерев там шкідник не становить, бо з ним уміють цивілізовано боротися. По-перше, є багато спреїв, після обприскування якими з гілок міль зникає. По-друге, навіть у сусідньому Львові деревам роблять ін’єкції, які повертають  рослини до життя.  У же нас для цього традиційно немає фінансування.

На липах часто з’являється омела. Її можна легко видалити – і насадження залишиться цілковито здоровим. Але найчастіше наші дерева залишають на вірну загибель і вирізають їх.

Сакури інколи гинуть просто від кліматичних змін та надмірної вологи. Хвойні насадження часто вражає короїд.

Проте кожне дерево треба розглядати індивідуально.

– Чи не страшно знаходитися так високо над землею?

– Іноді дійсно буває страшно, але дуже захоплює! Я стовідсотково впевнений у спорядженні, використовую дві страховки і люблю адреналін. Ніколи не думаю над тим, що не зможу вилізти на дерево чи злізти з нього. Такі б думки лише гальмували роботу. Якщо людина хоче досягти успіху, повинна думати лише про позитивне і вірити у власні сили… а ще – завжди вдосконалюватися. Може, ризик ще й у мене в генах. Мій дід Василь працював у шахті, був успішним у цій галузі, навіть розробив нову технологію, використовуючи яку працівники його бригади стали лідерами з видобутку вугілля на підприємстві. Якось його навіть засипало вугіллям. На щастя, вижив, але серйозно травмувався. А мій прадід Андрій теж був любителем адреналіну, спускався без будь-якої страховки у глибоченні криниці.

– А навики промислового  альпінізму доводилося застосовувати на практиці?

– Так. Але працювати на фасадах набагато легше, ніж займатися арбористикою. Арбористика з промислого альпінізму є найважчим підрозділом. Крім того, моя робота аж двічі у ТОПі  десяти найнебезпечніших професій світу, де третю сходинку посідають лісоруби і п’яту – промислові альпіністи.

– А чого не вистачає нашій області та Ужгороду зокрема у плані озеленення?

– Рідних закарпатських дерев. У нас зараз сакуроманія, немає власної родзинки. А от японці не садять у себе так масово карпатські дуби чи ялини. Чому ж ми так легко захоплюємося чужим і забуваємо про власне? Адже наші дерева у наших умовах можуть приносити людям радість значно довше. Сакури ж та райські яблучка останнім часом нерідко висихають, проживши всього кілька років. Ми, закарпатці, ексклюзивні, тож маємо самі диктувати Європі моду на дерева, а не копіювати інших.

– Яке дерево за всю практику було найважче вирізати?

– Це було в одному з сіл області. Мені потрібно було вирізати дуже високого дуба. Там жив один дідусь, який усе життя доглядав за двома дубами. Й коли він помер, вони почали сохнути. Тож родичі вирішили їх позбутись. А ті дерева доросли до 27-метрової висоти і мали в діаметрі один 110, а інший – 130 сантиметрів. Крім того, вони обросли плющем. А поруч була старенька хата і неподалік – електричні кабелі. Тож працювати довелося дуже важко і рекордно довго – одне дерево вирізав два з половиною дні. Хоча у середньому таку роботу моя команда виконує  приблизно  за добу.

– А які якості першочергово повинні бути притаманні арбористу?

– Передусім – любов до природи. Кажуть, відрізнити справжнього арбориста дуже легко: він ніколи не буде пиляти дерево заради матеріальної вигоди. Для нього первинне завдання – врятувати зеленого друга, допомогти йому, зміцнити або підлікувати. І тільки в крайньому випадку, за наявності загрози для життя людини, арборист піде на крайні заходи.

Крім того, важлива добра фізична підготовка. Людина непідготовлена довго не протримається на висоті. А також витривалість.

– Ви займаєтесь спортом?

– Тренувався на турніках, багато ходив горами. Альпінізмом як таким у наших умовах не займаюсь, але підкоряв Говерлу, Піп Іван та інші вершини Карпат. Там неймовірна краса, відчувається гармонія з природою, усвідомлюється Божа мудрість, багатогранність світу. Там також немає суєти, по-іншому сприймається життя. Не дарма кажуть, що краще гір можуть бути тільки гори.

– Хобі маєте?

– На них не вистачає часу. Але люблю собак і планую завести німецьку вівчарку.

– У роботі з якими труднощами зіштовхуєтеся?

– На жаль, із корупцією. Працюючи з державними замовленнями, зіштовхнувся з ситуацією, коли мені сказали, що або буду ділитися, навіть назвавши при цьому суму, або  працювати в певних населених пунктах взагалі не буду. Я обрав другий варіант. Але проблема непокоїть.

– А які основні помилки допускають наші земляки під час догляду за деревами?

– На жаль, маємо варварів, які нищать насадження, маємо  профанів, які обрізають їх абияк, несвоєчасно. І маємо таких, кому взагалі байдуже, що відбувається довкола. Хотілося б  більш відповідального ставлення закарпатців до природи, яка є головним скарбом нашого краю.

– І яким же є в такій непростій роботі головне спорядження?

– Я маю спеціальні «кігті», що називаються гафами, за допомогою яких вилажу на дерево. До речі, в Україні вони з’явилися всього років 10 тому, хоча в Канаді та США ними користуються вже 60-70 років. До того ж повинна бути страхувальна система, спускове, підйомне обладнання та багато інших дрібниць.

– А курйози в арбористів трапляються?

– Так. Але рідко. Хоча кілька смішних історій було. Працював я з одним чоловіком на кладовищі. Ми вирізали дерева. Я намагався навчити його професії, розповідав, що і як потрібно робити. Півгодини тлумачив, як слід обрізати гілку, та він мене так і не зрозумів. Врешті-решт каже мені: «Давай, я зроблю нормально». Думаю: хай пробує. Але зав’язав мотузку неправильно – і гілка впала. А поруч були дорогі пам’ятники…  один із яких коштував щонайменше 2-3 тисячі доларів. Тож гілка, бачу, пролітає саме над ним. Та, на щастя, впала між могилами. Той чоловік так перелякався, що аж завмер. Коли побачив, що пам’ятник не пошкоджено, почав аж кричати: «Дякую, діво Маріє!»… А на пам’ятникові її й було зображено. Отже, славив він Богородицю ще довго.

– Спасибі за розмову! Життєвих Вам успіхів і процвітання в роботі!

Марина АЛДОН, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено