Слова, що вбивають: чому українські лікарі ненавидять своїх пацієнтів

Колись мене до скреготу в зубах зачепила історія, що сталася в київському Інституті Шалімова: в черзі біля кабінету лікаря стояли слабкі і бліді пацієнти, деякі в буквальному сенсі ледь трималися на ногах, спираючись на своїх рідних. Сидіти було ніде. Лише з-за рогу визирали такі, знаєте, театральні крісла, з’єднані в один ряд. Який оксюморон: концертні крісла в лікарні, де на кожному сантиметрі смерть.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Так ось один із родичів хворого спробував взяти ці порожні (!) крісла і перенести їх під кабінет, де стояла черга з приречених. Історія закінчилася диким криком чи санітарки, чи медсестри – баби, яка вихопила ці крісла з рук і, кричачи матом, повернула їх на місце.

Коли злість пройшла, стало цікаво, чим же керується ця жінка, яка напевно через сам погляд може виявити смертельно хвору людину. Серед різних варіантів подумалося, що ось ця “коридорна” господиня напевно втомилася від своєї роботи, виду приречених, бідності і своєї ще більш жебрацької зарплати. Втім, напевно її ненависть до роботи і хворих людей зашкодить їм точно менше, ніж сама присутність в онкологічному диспансері, та чого вже там, і самого діагнозу.

Набагато гірше, якщо такою ось антипатією, байдужістю і відразою буде грішити лікар. Онколог чи ні – неважливо. Це системно, пише Обозреватель.

Західні тенденції

У США відбулося засідання Товариства неврології, яке торкнулося безлічі питань. Однією з головних і перших презентацій стала робота, присвячена професійному вигоранню. Найбільш вражаюча статистика полягала в тому, що близько 60% неврологів у США відчували симптоми вигоряння, включаючи емоційне виснаження або відсутність почуття виконаного обов’язку. Вони також виявили ознаки деперсоналізації, що є порушенням сприйняття себе та інших, що може призвести до відсутності емпатії, особливо до пацієнтів.

Виявляється, поняття “лікарського вигорання” з’явилося лише 4 роки тому, коли стали спливати дані з різних клінічних конференцій і докторських обговорень. Суспільство задумалося, що цей факт є прямою загрозою здоров’ю пацієнта. В Америці вважають, що так сталося через зменшення значущості медичних працівників, зсуву фокусу в системі охорони здоров’я США.

Тоді що ж відбувається в Україні? Чому наші лікарі, медсестри, санітарки та фельдшери іноді поводяться стосовно пацієнтів, ще гірше, ніж стосовно худоби? Куди поділася емпатія і співпереживання? У чому тут суть: у професійному вигоранні або в небажанні працювати на свою зарплату, за якою вони і “карають” своїх пацієнтів.

“МедОбоз” вирішив розібратися в питанні і зрозуміти, як же йдуть справи з психологічним здоров’ям українських медиків. Для цього ми звернулися до різних спеціалістів.

За словами лікаря-експерта Віктора Литвиненка, синдром професійного вигорання у лікарів проявляється в зниженні зацікавленості в роботі і в більшій витраті часу на постановку діагнозу. Професійно втомлені лікарі можуть ставити неправильний діагноз, призначати неправильні методи лікування.

Він вважає, що причинами є недостатнє матеріальне забезпечення, напружені стосунки в колективі, з начальством, надмірна завантаженість лікаря, а також погані умови роботи. Лікар вказує, що вигоряння може проявлятися не тільки у відсутності емпатії до пацієнта, а й мати фізіологічні ознаки, серед яких: постійна втома, головний біль, фізичне виснаження, розсіяна увага, зниження реакції, сонливість, безсоння.

“У випадку з лікарями це може мати дуже небезпечні наслідки, адже лікар завжди повинен мати швидку реакцію і ясний розум, щоб не нашкодити пацієнту”, – додає Литвиненко.

Водночас він говорить, що якщо сам пацієнт не в настрої, він може скидати свій негатив на лікаря, виснажувати його психологічно. “Дуже важко в такій ситуації зберігати спокій”, – ділиться він.

На запитання про те, чому лікарі бувають жорстокими, різкими стосовно пацієнта, лікар сказав, що “жорстокість лікаря” – це чисто індивідуальна особливість людини і вона, на жаль, має місце.

“Причини потрібно шукати в кожній конкретній людині, її сім’ї, вихованні, соціальних ініціативах, мікроклімату на роботі, пережитих стресів і т. Д. Лікар апріорі не повинен бути жорстоким, адже його місія і завдання в професії – це рятувати і лікувати”, – каже він.

Що стосується такого характерного поняття для лікаря, як цинізм, експерт каже, що існує “здоровий цинізм”, який не відміняє ввічливого поводження з пацієнтами.

“Лікар обов’язково повинен мати високі моральні якості, без яких просто неможливо уявити його роботу. Але сентиментальність і зайва чутливість – головні вороги тверезості думок. У роботі лікаря немає місця емоціям, коли кожен день бачиш, як тонка грань між життям і смертю, і усвідомлюєш всю міру відповідальності за прийняті тобою рішення. Головні причини цинічності лікарів – це колосальне почуття відповідальності, щоденні психоемоційні навантаження, нервове напруження і стрес. У лікаря це засіб саме ахист від них або, якщо хочете, побічний продукт професії і професійна деформація”, – зазначає Віктор Литвиненко.

Вигорання співчуття

На думку психолога професійного альянсу Сабіни Садихової, лікарям загальної практики більше притаманний термін “вигорання співчуття”. “Психіка дуже багато витрачає такого ресурсу, як співчуття, співпереживання. Він не є безмежним. Тому так і виходить”, – говорить вона.

На думку психолога, якщо лікар не розібрався зі своїми почуттями й емоційним станом, то це його велика проблема.

“Ніяких виправдань жорсткості, грубості і відсутності почуття співчуття, я не знаходжу. Лікар не може, як на мене, приступати до своїх обов’язків. Нехай спочатку впорається зі своїм станом, і постає перед пацієнтом” у повній готовності”, – зазначає вона.

Лікар Садихова акцентує увагу на тому, що абстрагування – це гарне почуття, проте є одне “але”.

“Лікарю необхідно професійно виконувати свою роботу і не забувати слова видатного Бехтерєва, який завжди говорив, що лікар у жодному разі не повинен забувати про сугестивності пацієнтів. Неймовірна кількість беззахисності присутній у цих людях, і лікар може сказати слово, яким він може і вилікувати, і зробити йому дуже погано”, – додає Сабіна Садихова.

На її думку, лікар повинен у першу чергу бути не просто людиною, а хорошою людиною.

На запитання про те, чому більшість лікарів вважають себе циніками, Садихова каже, що не зустрічала в масовому прояві цинізму серед лікарів і справжніх фахівців, професіоналів високого рівня. “Я зустрічала байдужість, виснаження лікаря до пацієнта. Я це поняття називаю дегуманізація. Негативне ставлення не тільки до пацієнта, а й до колег. Це особистісна якість конкретного лікаря. Її не варто розглядати в комплексі”, – зазначає психолог.

Вона також звертає увагу на інший медичний персонал: “Що стосується молодшого медичного персоналу, то основними факторами “вигорання” є колосальна втома, неправильний розподіл праці і відпочинку та недбала ментальність через відсутність правильного контролю, як наприклад у Німеччині.

“У них дуже жорсткий контроль. Якщо медсестра занесла хоч щось у палату до пацієнта, вона повинна відзвітувати. На кожен її крок є контролюючий персонал, який стежить навіть за тим, щоб людина посміхався пацієнтові. Відсутність у нашій країні таких заходів, тієї ж реабілітації медсестрам, опитувань, бесід, щоб підтримувати гуманний фон і призводить до таких проблем. Це величезна застава одужання пацієнта. Те, в якій атмосфері вони перебувають”, – підсумовує лікар.

І що далі?

Коли мова йде про виліковні діагнози, ми, пацієнти, можемо пробачити лікарю і недосип, і втому, і вигоряння і що-там-його-ще-турбує. Але коли його одне слово здатне вбити в пацієнта надію на виживання, мова про прощення не йде взагалі. Тільки кара. Тільки звільнення, штрафи, психологічна допомога і відпустка за свій рахунок, щоб упорядкував свої думки і повернувся до роботи, здатний рятувати, не тільки справою, а й словом.

На жаль, у мене є приклад, коли випещений, засмаглий, який повернувся з Альп, лікар сказав: “У вас рак. Четверта стадія”. На слабке бурмотіння: “Лікарю, може, ні? А, може, є шанс? А, може, це не воно?”, ескулап бовкнув: “Та ви що! Помилки немає. Вам залишилося менше року”.

Ось так не хвороба вбила людину, а лікар. Той самий лікар, який повинен був вкласти в пацієнта бажання боротися за життя, дати йому надію, поселити в ньому впевненість, що разом вони подолають всі.

І озираючись на цю історію, розумієш, що справа тут зовсім не в утомі або вигорянні і співчутті, а в цій конкретній людині.

Так, нашим лікарям потрібні інші умови роботи, пільги, більше відпочинку і професійна допомога. Але тільки для тих, хто не просто лікар, а й людина. Тим же, хто сидить за столом, ненавидить свою роботу і людей в принципі, не допоможе нічого. Від таких потрібно позбавлятися і витравляти, як ракову пухлину. Точно також не даючи жодного шансу на виживання.

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено