Оксана Коваленко і бард-клуб «Аквамарин»: «Життя коротке, і прожити його треба максимально цікаво»

«От колись були часи – люди збиралися разом у вільний час, пісень співали, весело проводили дозвілля… А тепер…» 

Кому з нас не доводилося чути подібних ностальгічних нарікань. Мовляв, часи настали такі, що кожен крутиться, як може, дім-робота, робота-дім, і більше ні на що ні часу, ні сил не вистачає.

І так хочеться зламати закоренілий стереотип, познайомивши читачів «Мукачево Express» з компанією дорослих людей, котрі згуртувалися за інтересами, роззнайомилися і стали разом проводити кілька годин на тиждень, притягуючи до себе нових і нових завсідників.

>>> Вподобайте сторінку газети «Мукачево Express»

Вони увірвалися в культурно-мистецьке життя міста, мов свіжий весняний вітер. Самоорганізовані, неформальні і часом «не форматні», виконавці власних і «чужих» пісень, котрі нещодавно стали називатися бард-клубом «Аквамарин». Люди різних професій, здебільшого вже давно  не юнацького віку, котрі збираються разом не для додаткового заробітку, а для душі і власної втіхи. Тішаться, коли дарують радість іще комусь, крім себе.

Про те, як все починалося, чим живе клуб зараз, мрії і перспективи ми попросили розповісти нашим читачам тендітну, але незмінно активну і непосидючу Оксану Коваленко, котру вважають лідером і організатором клубу.

Оксано, бард-клуб «Аквамарин» існує в нашому місті зовсім недавно, але без нього вже важко уявити будь-який культурний захід. Розкажи, як виникла ідея створення клубу.

Все почалося з бажання відзначити день пам’яті Висоцького влітку минулого року. Саме на піснях Висоцького я вчилася грати на гітарі. Ні про який клуб чи навіть ідею час від часу збиратися разом поспівати тоді ніхто іще й не мріяв.  Хотілося просто віддати дань пам’яті талановитій людині, життя якої було пов’язане і з нашим містом.  Підійшла до справи серйозно, написала сценарій на 27 сторінок. Потім вже стала перейматися, як  мені доведеться і ведучою бути, і виконувати пісні. Зрозуміла, що буде не цікаво, якщо тільки я у «кадрі». А у нас на обліку в центрі зайнятості, де я працюю, тоді стояв Саша Сухан – відомий інвалід-візочник. Я саме підготувала запрошення і всім роздавала. Коли запросила і його, Саша запитує: «А пісню заспівати можна буде?» Стало для мене справжнім сюрпризом, що Саша не просто талановитий бард, а й переможець багатьох конкурсів. Те, що захід відбуватиметься на другому поверсі в приміщенні без пандуса, я якось не врахувала. Але це не виявилося проблемою. І Сашу, і ще двох його друзів  разом з візками винесли на другий поверх гості вечора, а коли захід закінчився, так само знесли на руках вниз. Забігаючи наперед, скажу, що завдяки Сухану наш бард-клуб тепер дружить зі спільнотою інвалідів на візках, ми постійно беремо участь в їхніх заходах.

Потім моя племінниця через знайомих знайшла контакти Василя Чепака, котрий теж співає Висоцького, колись відкривав меморіальну дошку на його честь. Таким чином, чим ближче до запланованого заходу, тим більше я знайомилася з людьми, які згодом і створили кістяк теперішнього «Аквамарину». Я дуже вдячна насамперед Василеві Чепаку, котрий повірив в мене і підтримав мою ідею. Крім нього, на тому ж вечорі я і з Васею Годьмашем познайомилася. Його привів Чепак вже безпосередньо на захід, і він експромтом заспівав одну-єдину, але дуже важливу пісню Булата Окуджави, присвячену Висоцькому. До того всі ми, не зважаючи на те, що живемо в невеличкому місті, не були знайомі.

І саме після того вдало проведеного вечора виникла ідея й надалі гуртуватися і організовувати щось цікаве?

Коли вечір закінчився, було навіть шкода, що все позаду, бо окрилення від успішної зустрічі змішалося з гіркотою від того, що зараз усі розійдуться і ніякого продовження не буде. І так якось співпало, що на роботі в центрі зайнятості, де я до того постійно проводила семінари, мені суттєво зменшили навантаження. Раптово з`явилася якась ніша і в самореалізації, і в часі, яку чимось потрібно було заповнити.

Після того заходу  про нас написали в одному з видань. І згодом нас запросили виступити в госпіталі перед пораненими учасниками АТО. Це вже було у вересні. Репетиції проводили вдома у Васі Годьмаша. У нього якраз маленька дитинка тоді була, два чи три місяці. Але з нас трьох ми мали можливість тільки у нього вдома зібратися. Ми відіграли і той концерт. І вже після цього я почала шукати місце, де б можна було збиратися надалі. Якийсь час збиралися в «Молочарні». Помалу, дізнавшись, до нас приєднувалися нові й нові творчі люди. І подружжя Міхєєвих – Яна з Сергієм, і кримчани Іра з Сашею Поршнєви. Згодом, коли ми вже перекочували до «Смайлика», прийшов і Сергій Золотов, котрий чудово виконує пісні Висоцького. Шкода, що ми не були знайомі раніше. Сергій, до речі – військовий. Офіцер, котрий не зрадив присязі і під час окупації Криму не перейшов на бік Росії, а залишив півострів і переїхав до нашого міста, щоб тут продовжити військову службу. От які цікаві неординарні люди до нас приходять. Причому, наш клуб – це не тільки виконавці бардівської пісні, але й поціновувачі. Такі, як Ірина Ципф, Сергій Радчук, Марина Рогіневич, Єва Колесник, Тетяна Маркова, Любов Чура та багато-багато інших наших друзів, які роблять все, щоб наш клуб розвивався і розквітав. І їхній внесок є не менш важливим, ніж кожного з бардів. Хтось робить мені афішу, хтось розповсюджує запрошення, Марина Рогіневич нас возить власним автомобілем на “гастролі”… Хтось професійне відео чи фото викладає.

Якось так сталося, що нові знайомства спонукали до розширення наших дій і можливостей. То нас запрошують стати частиною творчого туру по закарпатських замках , то взяти участь у якомусь вечорі, то вже самі влаштовуємо концерт в «Сент Міклоші». Якось під час одного з цікавих заходів у Берегові ми познайомилися зі столичним  гуртом «Телері», вони разом вже двадцять років, грають на дуже багатьох різних інструментах. Вася Годьмаш встиг здружитися з ними і навіть зробити спільний виступ у Паланку. Вася співав у супроводі «Телері». Це було щось надзвичайне, зовсім інший рівень, ніж наші репетиції і виступи під гітару. І повсякчас стільки різних цікавих речей почало з нами відбуватися. Зараз нас вже запрошують до Києва. І ми готуємося 26 грудня виступити там.

Коли мені довелося побувати на одному з зібрань бардів восени минулого року, було враження, що всі ви – не просто давні друзі, а мало не в одну школу ходили. А тепер виявляється, що саме спільне захоплення вас і знайомить між собою?

Так, до того ми взагалі не зналися. А тепер он і родина Поршнєвих для нас усіх яка рідна. Вони до Закарпаття недавно переїхали, раніше теж мешкали в Криму і, як виявилося, щороку на честь Дня Незалежності проводили Всеукраїнський фестиваль бардів. Тепер вони мають будинок в Сусково, частенько збираємося у них, вони дуже гостинні. Всі вже ніби родичі. Просто кожному з нас потрібен не тільки хліб щоденний,  а й харчі духовні. Для мене дуже важливим є поетичне слово, це настільки ж необхідний харч, як і їжа фізична. Був період, коли я сама щось пробувала писати, але з часом почала знаходити такі сильні тексти. Усвідомлюю, що я краще не скажу, ніж сказав хтось інший, дуже талановитий. Так я стала на тексти, які запали в душу, підбирати акорди, музику – замузичую чужі слова. Як виявилося, не я одна така. Той «ковток свіжого повітря» насправді потрібен багатьом. Отак тепер, повертаючись увечері з наших посиденьок з гітарами, я навіть гору посуду вдома мию з величезним задоволенням і відчуттям абсолютного щастя. Іноді, звісно, з відчуттям провини, адже цей час могла присвятити сім`ї. Але й для сім`ї наснагу черпаю з такого змістовного дозвілля.

До речі, про сім`ю. Чоловік, троє діток-школярів – як вони сприйняли твоє нове захоплення?

Спочатку моя родина була «на вухах» від нерозуміння… Потім звикли, стали до цього ставитися як до чогось буденного. А ще згодом стали разом зі мною приходити і їздити на фестивалі діти і чоловік.

Мені здається, що я набагато більше і їм можу дати, якщо я ось така, реалізована, задоволена, творчо-натхненна. Та й у них самих тепер стало багатшим світосприйняття. Тая вчить пісні, Єгор теж читає і слухає хорошу поезію, музику. Вони дуже люблять наших всіх: діти на Золотова вилазять, як на бамбук і вушка йому відкручують, коли зустрічають…

Коли ви стали називатися бард-клубом «Аквамарин»? Спершу ж наче не було назви? І чому саме «Аквамарин»?

Перед нашою участю в творчому турі киян організатори туру попросили терміново придумати якусь назву. Мені давно крутилася в голові назва «Ковчег» ,  як поєднання літер прізвищ засновників клубу – Коваленко, Чепак, Годьмаш. Виявилося, що в Україні вже існує бард-клуб з такою назвою. Хтось спонтанно запропонував «Аквамарин», погуглили – нема більше ніде такого клубу, то так і залишилось. Гарна назва, чиста і дзвінка. Нехай буде. Тепер он у мене вже кілька грамот і подяк – бард-клубу «Аквамарин» за участь в тому чи іншому мистецькому заході в місті і за його межами.

Розкажи про фестиваль, який цього року ви організували на честь Дня Незалежності.

Родина Поршнєвих, котра переїхала до Закарпаття з окупованого Криму, такі фестивалі або, як їх називали, Баксанські зустрічі, проводили вже багато років поспіль. Ми, на жаль, занадто пізно наважилися проанонсувати наш закарпатський фестиваль, і тому не всі з запрошених змогли взяти квитки на потяг. Очікували десяток гостей, але приїхало тільки вісім. Але початок є, сподіваюся, що згодом саме Закарпаття продовжить бардівські традиції, започатковані в Криму. На наш фестиваль приїхала одна прихильниця бардівської пісні, яка була завсідницею Баксанських зустрічей. Хоча сама не співає, але просто закохана в атмосферу бардівських тусовок. Приїхали і ужгородці, Сергій Соболь і Роберт Голованенко – вони відкривали фестиваль патріотичними піснями, такі собі хлопці у вишиванках. Приєдналися до нас тоді і мукачівські поети з літоб’єднання «Рідне слово». Між нами взагалі вже склалася міцна дружба, на багатьох заходах ми пліч-о-пліч. Фестиваль вдався, хоч і перший на новому місці. Тепер на наступний рік вже будемо готуватися заздалегідь, запрошувати, більш впевнено анонсувати. Словом, попереду роботи – непочатий край. Нудьгувати нема коли. Тож, якщо хтось засидівся вдома і хоче знайти для себе віддушину, ми відкриті для спільних інтересів і спільних творчих планів. Життя коротке,  і прожити його треба максимально цікаво, незважаючи на матеріальні можливості.

Крім фестивалю, які іще плани на майбутнє? І яким чином вас зможуть знайти люди, котрі захочуть долучитися?

Знайти нас найпростіше, мабуть, через читальну залу бібліотеки. Це найстабільніше місце наших зустрічей. У більшості заходів, які часто організовує бібліотека, ми або учасники, або ж приходимо як гості, глядачі. Затриматися надовго в якомусь з кафе не вдається, і це не дивно, адже у вихідні – а саме в цей час ми і збираємося – у кав`ярень можуть бути замовлені банкети, їм же насамперед заробляти треба. Донедавна збиралися в «Сакурі», але, на жаль, це кафе закривають. Мріємо про власне арт-кафе. Вдень там можуть проходити школа гри на гітарі, різні майстер-класи, а вечорами – творче спілкування, пісні. Звісно, для втілення такої мрії потрібні кошти. Але дуже хочеться, так би мовити, «нести культуру в маси». Набридло засилля попси, а ми популяризуємо якісну і розумну музику, пісні. І дуже вірю, що нам вдасться здійснити цей задум, зробивши місто іще кращим.

Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено